Філософська культура особи та її суспільна значущість

Філософська культура особи та її суспільна значущість

Shura19@yandex.ru

Філософська культура особи та її суспільна значущість.

Коли ми маємо діло з філософським осмислюванням культури, то як

правило, нашим об`єктом є культура, як така. Подібний підхід потребує

залишить за дужками, або в якості прикладів, або образів локальної культури

- як національні, так і регіональні. А так як кожний дослідник формується у

досконально визначеному фокусі культури та ідентифікує себе з конкретним

народом, то мета осмислення культури у всякому випадку визначає вихід

дослідника, його думки за межі наявного буття.

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та

суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури,

специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури

існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін “культура” (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта)

налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під

культурою на противагу “натурі” (природі, природному) розуміють те, що

створено людиною, штучно.

Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи

функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення

мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням

слово “культура” зобов’язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати,

обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.

Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема

на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Цицерона

“Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу є

філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як

синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у

всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція

терміна “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення

комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з

міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з удосконаленістю

людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового

значення.

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продуктом

матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно і

те, що предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-

різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису служать різним цілям.

Так що функціональне розходження між матеріальною і духовною культурою

дійсно існує. Але разом з тим і те й інше є культурою, що несе в собі

матеріальне і духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене

формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення ідей, знань,

цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної культури

завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий спосіб вони

можуть бути об’єктовані і стати фактом громадського життя. Усе це дає

підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на

матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає не в

розрізненні матеріальної і духовної культури, а у визнанні її органічного

зв'язку з розвитком усього суспільства.

Недолік же визначення культури як усього створеного людиною в тому,

що, по-перше, культура при цьому може сприйматися односторонньо, лише як

щось зовнішнє людині, по-друге, не проясняється природа самої культури,

співвідношення суспільства і культури.

Різницю суспільства і культури виявляє її визначення як сукупність

створених людиною цінностей. Світ культури — це світ матеріальних і

ідеальних, духовних цінностей, тобто світ об'єктів матеріальних і

ідеальних, узятих у його відношенні до людини, світ, наповнений людськими

смислами. Трактування культури як системи цінностей обмежує культуру від

природи й одночасно дозволяють ототожнювати її із суспільством. При такому

підході культура виступає як певний аспект суспільства, тим самим

прояснюється її соціальна природа, але разом з тим не знімається і важлива

проблема співвідношення культури і суспільства.

Однак при трактуванні культури як системи цінностей остання

з'являється як сукупність готових результатів людської діяльності, а процес

творення культури, її динаміки залишається поза розглядом. Крім того,

подібне розуміння культури ще занадто загальне і допускає різні

інтерпретації в залежності від того, як розуміється сама цінність. Так,

"неокантійці", що широко використовували поняття цінності, трактували її як

щось надісторичне і яке не підлягатиме науковому аналізу і поясненню.

Діалектико-матеріалістичне розуміння цінностей, навпроти, не протиставляє

науковий і ціннісний підходи до суспільства і культури, зв'язуючи останню з

усією людською діяльністю, із працею як джерелом культури і її результатів.

Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити з того, що кожне

зовнішнє вираження культури є прояв ступеня розвитку самої особи. Узято

окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури» позбавляються динаміки,

руху, життєвості. А реальна, жива культура невіддільна від суспільної

людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним

світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-

історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови,

прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння

властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно

ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками,

функціями. Тому не буде перебільшенням сказати, що культура являє собою

міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної

істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього

матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає в тому,

що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тим

самим передумовою своєї діяльності, і коїть культуру, створюючи нове,

розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову людську

сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг,

обумовлених багатьма обставинами. І лише на основі цієї засвоєної нею

культури вона виявляється здатною розвиватися далі. Як суб'єкт культури

людина вносить у неї щось нове. У співвідношенні освоєння і творчості

культури закладена маса проблем і протиріч. Щоб у них розібратися, треба

хоча б у самому загальному виді проаналізувати проблему розвитку культури.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає

дослідженню поряд із природою, суспільством, людиною, а як загальну

характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є осмислення

вираженого в ній прагнення до безмежності й універсальності людського

розвитку. Для філософа здатність світу як би «випромінювати» із себе

людський смисл характеризує його як явище культури. З погляду філософії,

культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.