Філософське розуміння суспільства
Філософське розуміння суспільства
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА
ЯК СИСТЕМИ, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ
ПЛАН:
1. Поняття "суспільство" в філософії. Особливості соціальної детермінації.
2. Структура і функції суспільства:
а). поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура
суспільства;
б). основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини;
в). функції суспільства.
3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв’язок.
4. Історичні типи суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і
"цивілізація".
5. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
6. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
1. Поняття "суспільство" в філософії. Особливості соціальної
детермінації.
Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство
- найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в
процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично
визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне,
капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної
організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни" (10,
с. 678).
Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та
теорія пізнання": "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і
моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається
таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не
дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на
елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми
існування" (12, с. 5).
П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не
тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає,
що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в
процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином,
стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок" (5, с. 28).
Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні
виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До
цих умов належать: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства
головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)
"політична" незалежність" (12, с. 6).
Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає
специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його
утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову
суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської
історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку
здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три
основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:
- праця (специфічно людська доцільна діяльність);
- спілкування (колективний характер діяльності і життя);
- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів
взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство
включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ,
дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху
матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними
внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними
соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали
основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.
Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою
(натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).
У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула
натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura -
природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища
винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної,
біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити "соціальну науку" на грунті
всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми
буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти.
Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в
приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад,
У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода
для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного
підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а
суспільства механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на
своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично
трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього
людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство
визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь
(просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча
постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства
бракує.
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення
відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя
на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як
результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це
означає дотримуватися просвітницького принципу: "Думки правлять світом".
Ідеалізм не заперечує об’єктивного чинника історії, але якщо з точки
зору натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то
в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або
світовий розум (об’єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована
людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб’єктивний ідеалізм).
Ідеалістичне розуміння історії в багатьох випадках небезпечне тим, що
породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб’єкти, які опинилися
під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.
Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі,
занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і
перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на
однобічне розуміння суспільства.
В певних теоріях визначається первинність індивідного начала в
суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших - вихідними є
надіндивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).
Зіммель писав: "Суспільство існує всюди, де декілька індивідів
знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє". А П.Сорокін в своїй
праці "Людина, цивілізація, суспільство" казав, що "соціальне явище є
соціальний зв’язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості
індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це
те, що називають "соціальною душею", це те, що інші називають цивілізацією
і культурою, це те, що треті визначають терміном "світ цінностей", в
протилежність світу речей, що створюють об’єкт наук про природу. Будь-яка
взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер
(в вищевказаному змісті цього слова) - буде соціальним явищем" (5, с. 39).
На противагу їм Е.Дюркгейм вважав, що соціальні структури "існують
реально поза індивідами, які постійно до них пристосовуються. Це речі, що
мають своє особисте існування. Індивід знаходить їх цілковито готовими і не
може зробити так, щоб їх не було, або щоб вони були іншими, ніж вони є.
Безперечно, індивід відіграє певну роль в їх виникненні. Проте, щоб існував
соціальний факт, потрібно, щоб, по крайній мірі, декілька індивідів
об’єднали свої дії і щоб ця комбінація породила будь-який новий результат.
А оскільки цей синтез має місце поза кожного з нас (тому що він утворюється
з множини свідомостей), то він обов’язково має наслідком закріплення,
встановлення поза нами певних способів дій, суджень, які не залежать від
кожної окремо взятої волі" (4, с. 405). Соціальні явища Е.Дюркгейм вважав
зовнішніми по відношенню до індивіда. "Вони (соціальні явища), не будучи
матеріальними, існують певним чином, вони мають постійний спосіб існування
і особливу природу, не залежну від індивідуального свавілля; вони виникають
з необхідних відносин" (4, с. 406).
К.Маркс вважав, що в суспільстві діють "свої особливі закони, що не
мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство", а сам індивід
"включається у "зовнішнє" спілкування "тільки як природній член будь-якого
людського колективу" (1, с. 208).
В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство"
пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. "Інформаційно-
комп’ютерна революція реалізується як "процес інформатизації усіх сфер
життя суспільства і життєдіяльності людини. В основі кожної соціотехнічної
революції знаходяться свої особливі технологічні системи. Для інформаційної
революції це інформаційні технології. Її кінцевим результатом повинно стати
створення нової інформаційної цивілізації. При чому все радикально
змінюється: матеріальне виробництво і світогляд, побут і освіта,
спілкування і мистецтво змінюють не тільки свої зовнішні риси, але й
внутрішні механізми - зміст діяльності..." пише А.І. Ракітов в праці
"Філософія комп’ютерної революції" (12, с. 273-274). Формується
загальнопланетарна цивілізація на засадах, з одного боку, єдності і
неподільності світового співтовариства, з другого - множинності, відносної
незалежності і різноманітності народів, культур.
В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два
виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди
в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом
дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють
ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто
сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і
взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до
саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин
породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної
інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними
спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і
обов'язків, заборон і дозволів).
Саме така суперечлива особливість суспільної реальності - бути
продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей,
інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним,
об'єктивним утворенням - обумовлює специфіку соціальної закономірності
(соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей
природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ
складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності,
продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте
саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи
на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма
"включення" їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем
освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями,
свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва,
досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі - рівнем суспільної
свідомості. Отже, те, що має назву "соціальної детермінації", є фактором
залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із
сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні
обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим
самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди
знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з
тим створюють і змінюють ці обставини.
2. Структура і функції суспільства.
Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну
структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має
назву "соціальної структури суспільства", тобто сукупність "мікросоціумів"
- соціальних груп, спільнот, які є суб'єктами суспільного життя. По-друге,
це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-
економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них
суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних,
релігійних тощо).
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію.
Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку
з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в
декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки
індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності
історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та
суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот,
зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Ільїн В.І. в праці "Соціальна стратифікація" розглядає таку
класифікацію соціальних груп: "з точки зору групового зв’язку - формальні і
неформальні. По-перше, переважає безособистісний, по-друге - особистісний
зв’язок. З точки зору ступені міцності виділяють короткотривалі групи
(натовп, черга), спорадічні групи, що знову створюються час від часу
(болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють
малі і великі групи. Малою вважається група, в якій всі члени можуть
знаходитись в безпосередніх, особистісних, або формальних відносинах, не
користуючись допомогою посередників. По характеру членства... - групи з
автоматичним і добровільним членством" (12, с. 135).
Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп,
є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні
та інші ознаки). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти
(мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки,
діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я,
народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального
структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На
цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників,
селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з
поняттям "клас" вживається термін "страта". Теорія стратифікації виділяє
певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем
життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім
відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний
престиж.
Вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори,
завдяки яким стало можливим само його народження і існування: праця,
спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох
сфер життєдіяльності людей, але й - відповідних до них суспільних відносин.
Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних
процесах життєдіяльності, - в матеріально-економічній, соціально-політичній
і духовно-культурній. Потрібно підкреслити, що визначення трьох основних
сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умовний характер, тому
що реальна людська життєдіяльність - це тісний взаємозв'язок і взаємовплив
цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до
створення деформованої моделі суспільства.
В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні
суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав "поведінку
декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що
орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно
полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний
(осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є -
нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого.
Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча,
кохання, дружба, повага, ринковий обмін, "виконання" погодження,
"ухилення", або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного,
або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким
чином, поняття "соціальні відносини" як таке нічого не говорить про те, чи
йдеться про "солідарність" діючих осіб, або про прямо протилежне" (3, с.
630-631).
Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та
діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі
відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні -
політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові;
духовно-культурні - моральні, релігійні, худжньо-естетичні, наукові
відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні
спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.
Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спрямоване, по-
перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-
друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів,
для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності
обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення
матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального
достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-
політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації
політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток
людей.
Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і
розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого
життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її
можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття
визначається в соціальній філософії поняттям "суспільне виробництво".
Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне
виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних
відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом
формування і розвитку духовнї сфери людства, суспільних форм свідомості
(духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх
взаємозв'язку - це і є реальний процес суспільного виробництва як
виробництва життя, його суб'єкта - суспільної людини.
Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи
з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень
матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто
способом виробництва. Спосіб виробництва - це конкретно-історична єдність
продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони
є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють "обмін речовин"
між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в
єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом
виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання
виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва.
Засоби виробництва - це сукупність засобів праці (серед яких основними є
знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи). В
історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів
виробництва, виділяють три етапи. Перший з них - епоха інструменталізації,
епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою машин, він
набув назви епохи індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних сил
обумовлений процесом науково-технічної революції, перетворенням науки в
безпосередню продуктивну силу і підвищенням ролі суб'єктивних, духовних
здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютерізації і
інформації).
Виробничі відносини - це сукупність матеріально-економічних відносин
між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від
виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним способом поєднання
людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або
способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес
привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою
характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин
відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в
процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби
виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це,
наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між
організаторами та виконавцями тощо.
Джерело розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивними
силами, що постійно розвиваються, і виробничими відносинами, які мають
стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін у
виробничих відносинах. Саме цей закон - закон відповідності виробничих
відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил - К.Маркс вважав
основним загальносоціологічним законом, що лежить в основі соціально-
політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності - це сфера продукування
способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона
пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-
історичних суспільств, держав, класів, націй, етносів, різноманітних
соціальних груп) і соціальних інститутів - форм організації і регулювання
стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є
функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме
регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони "обслуговують" всі
сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя
всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність
норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В
залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути:
економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або
інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут
права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і
звички, мораль тощо).
Духовно-культурна сфера є процесом духовного виробництва, процесом
формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва,
моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей,
ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. В марксистській
філософії духовно культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від
матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного
елементу "другого порядку". З цього приводу потрібне зазначити, що духовне
начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне
суспільство в своєму розвитку грунтується на певній системі цінностей,
норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, Форми менталітету,
свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні
відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій
формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які
не можна ігнорувати.
Суспільна свідомість, духовна сфера суспільства існує у формі певного
спільного сукупного результату людської діяльності. Досвід міжлюдського
спілкування, взаємин з природою, раціональних та почуттєвих способів
освоєння світу відображається у суспільних формах свідомості, набуває
об'єктивного, надіндивідуального характеру і може передаватися іншим людям,
транслюватися від одного покоління до іншого. Саму людську історію, за
думкою С.Франка, можна представити як втілення, розгортання в часі і у
зовнішньому середовищі духовного життя людства.
3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв’язок.
У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво
відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії
людства можна помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні
етапи. Що ж саме лежить в основі суспільного розвитку і за якими критеріями
можна визначити історичні типи, а також різноманітні форми сучасного
суспільства?
В соціальній філософії по-різному вирішувались питання про основні
чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку
визначення певної єдиної детермінанти, або "мотора" історії, чи то буде
техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних
концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними законами,
природними факторами, зокрема географічними чинниками, змінами
народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Ідея
про вирішальне значення людської свідомості є чи не найпоширенішою в
соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють
люди, наділені свідомістю і волею. Звідси - особлива увага до ролі пізнання
і науки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний
розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних
норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-
технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології.
Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що
саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування
людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться
тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку
продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.
Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку,
всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції
суспільства важливі всі форми життєдіяльності - матеріально-економічна,
політична, релігійна, моральна та інші - в їх історичній єдності і
взаємозв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-
економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати єдиний
визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах
соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.
Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в
конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості
основних детермінант. Яким же чином це відображається на типології
суспільства, на класифікації історичних типів і сучасних моделей
суспільства?
4. Історичні типи суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і
"цивілізація".
У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства,
які частково заперечують, але й доповнюють одне одного - інформаційний і
цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці
підходи, є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного
процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією
"броунівського руху", історією локальних, замкнених цивілізацій, не
пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід
однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним
процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На
відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше
ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію
майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії.
Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-
економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному
фактору. Розробка поняття "суспільно-економічна формація" належить
К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії,
що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки.
Суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи суспільства,
послідовні "сходинки" історичної еволюції, що обумовлені певним способом
виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед - формою
відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва
детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними
елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність
виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається
базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає
характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин і
ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика
основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне,
капіталістичне, комуністичне суспільство - такі ступені розвитку соціуму.
Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї
формації до іншої.
Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був
історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до
капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні,
технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали
функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є
недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не
сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до
нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії
соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-
друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до
формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних
шляхів розвитку. Насправді - історія є проявом творчої діяльності людей, а
процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна
історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки
формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається
своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають
лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.
Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою.
Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і
технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції
саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає
цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі
лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську
історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн,
регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації - складний і досить
суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну
кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ
історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної)
цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають
підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна
цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила
перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного;
індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII
століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені
країни сучасності, є початком нової цивілізації.
Термін "цивілізація" досить багатогранний і не має однозначного і
чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура"
(коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську
тощо). Нерідко під поняттям "цивілізація" розуміється більш високий рівень
розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і
який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому
випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності
матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного
підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне
історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур
і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи
цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка
базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття
"цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності
всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній,
політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише
економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків
ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні
психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі
утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі
формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим,
довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному
типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний
механізм детермінації.
Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя -
це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського
Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до
наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси
традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси
і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи
соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття,
зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і
способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження
прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне
ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій,
усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від
соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість
індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного
суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на
інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають
зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється
поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки
перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова
система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея
перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі
техногенної цивілізації. Цінністью стає сама новизна, оригінальність,
взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній
цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності
людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут
набувають особливого значення цінності демократії, суверенності
особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою
діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через
реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить
агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І
це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не
останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над
природними і соціальними обставинами. Саме на цьому грунтується культ
корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими
здібностями, інформацією як товарними цінностями).
Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну
суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета
(збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-
економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної
сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в
суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію
свідомості. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури,
засобів масової інформації. Але з другого боку - та ж техногенна
цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність,
стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого
відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній
економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис,
і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис
(проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму - визнання
принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального
захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова
(всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої
незалежності від економічного базису.
5. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку.
Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені
внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю
економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства.
Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання,
науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ
століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і
котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми.
Наприклад - проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового
типу військової техніки і нагромадження зброї масового знищення. "Сучасна
науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку
засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала
фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених
арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів
людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі" (12, с. 277).
Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної
кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми.
Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для
хвилювання. "З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям
різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це
не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже негативно діє
на фізичну повноцінність майбутніх поколінь" (12, с. 277).
Важливими глобальними проблемами також є - загроза демографічної кризи,
проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні
перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені
екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки
життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки
взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї
з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того,
однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких
наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього
людства.
Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Можливим є як
збільшення кількості глобальних проблем з часом, так і їх зменшення.
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не взмозі вирішити
самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне
використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних
ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів
різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На
теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних
проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх
подолання.
Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси
нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це основне
завдання соціального передбачення і прогнозування. "Прогноз" в сучасному
значенні слова - це не просто передбачення, а особливий вид його, який
суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем
обгрунтованості, об’єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань
про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальне
прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних
досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і
природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать
методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання,
метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми
видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і
застерігаючими.
Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої
цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розроблятися в
західній футурології починаючи з 60-х років нашого століття. Численні
моделі нової цивілізації породжують і численні її назви - постіндустріальне
суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке,
трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовується термін
"інформаційна цивілізація". Незважаючи на те, що залишаються ще
технократичні сподівання на вирішальне значення техніки і науки,
пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж
контури нової цивілізації ?
По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації нової
цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і техніко-технологічні
чинники, а фактори людської самодетермінації - свідомості, вільного вибору,
соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися на іншій, ніж техногенна,
системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу
сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій,
на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і
єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і
різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу
соціальних зв'язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів
зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане
будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись
на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть
принципово нові процеси і об'єкти, які набули назви ''синергетичних'',
тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи,
біотехнологічні комплекси).
Попри всі соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояви цих
тенденцій, чи реалізуються вони - це питання, на яке може відповісти лише
історія.
6. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну
упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно
розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом,
хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи
суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її
цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо
однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає
сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?
Жодне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її
цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке
завдання. Про історію людства не можна судити по історії окремих країн,
народів, регіонів, навіть епох. "Оскільки в кожного покоління є свої
турботи і проблеми, а від того - власні інтереси й власна точка зору, то з
цього випливає, що кожне покоління має право на свій власний погляд на
історію і свою власну реінтерпретацію історії, яка доповнює інтерпретацію
попередніх поколінь. Зрештою, ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в
ній, і, можливо, тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми.
Підсумовуючи - не може бути історії такого "минулого, яким воно насправді
мало місце", а можливі лише історичні інтерпретації, жодна з яких не є
остаточною, і кожне покоління має право на створення власних інтерпретацій"
(7, с. 290-291). Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в
середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої
системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто
немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої
людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних
явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже
складно.
Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про
спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і
обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не означає, що
таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є
питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто
філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме
там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність
історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має
для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення
перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до
історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя
людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває
певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії?
Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В
залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму
часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як
кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її
сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро,
мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий
людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується
досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.
Ідея прогресу була пануючою на протязі ХVIII-XIX століть. Саме в цей
період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового
знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення
сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого
вдосконалення життя і людини.
Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обгрунтування
ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за
К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого
стану суспільства, або типу суспільно-економічної формації. В основі такого
розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був
запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку - рівень розвитку
продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним,
економічним показником, визнавався і інший - гуманістичний, зміст якого
полягає у загальному становищі людини в соціальній системі, у можливостях,
які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і
реалізації здібностей.
Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема
технократичні) не заперечують ідею прогресу, важливість об'єктивного
критерію (він доповнюється іншими техніко-економічними показниками - рівнем
зайнятості, рівнем споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття
прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища
(наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів
окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок
щодо тенденцій історії в цілому. Чи можна вважати проявом прогресу історії
науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи
є дикун з комп'ютером більш досконалим за дикуна з кам'яною сокирою? Чи
насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на
виживання, з її масовою культурою дає більше можливостей для розвитку
людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи,
зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи
зменшує страждання перехід від племенного ладу до держави? Своєрідною
відповіддю на це може стати запитання одного з філософів: чи не є ідея
прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на
місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?
Ідея прогресу в тому значенні, яке ій надала попередня епоха, може
вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у
ХХ столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації передбачає розгляд
історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх
матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні
культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної
культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись
критеріями прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про
поступальний розвиток ''по сходинках'' історії нижчого до вищого, від менш
досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської,
ні з моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається
самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на
засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна епоха,
кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою
наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності
або меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство
все більше розуміє необхідність ''рівноправного партнерства'', діалогу
різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної
цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей
традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння
наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до
юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до
складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і
необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. Москва, Мысль, 1982.
2. Бердяев Н. Смысл истории. Москва, 1990.
3. Вебер М. Избранные сочинения. Москва, Прогресс, 1990.
4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. Москва,
Наука, 1991.
5. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. Москва, Политиздат 1992.
6. Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія. Навчальний
посібник. Тернопіль, Астон, 1997.
7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Київ, Основи, 1994.
8. Тойнби А.Дж. Постижение истории. Москва, 1991.
9. Філософія: Підручник. За редакцією Заїченко та ін. Київ, 1995.
10. Філософський словник. За редакцією В.І. Шинкарука. Київ, Головна
редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.
11. Франк С. Духовные основы общества. - М., 1992.
12. Человек и общество (основы современной цивилизации). Москва, Геликон,
1992.
13. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991. |
