Глобальні проблеми сучасност

Глобальні проблеми сучасност

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Курсова робота

ПЛАН

Вступ

Розділ1. Суть і зміст глобальних проблем

Розділ 2. Сучасна екологічна криза та об'єктивний зміст екологічного імперативу

Розділ 3. Концепція сталого розвитку суспільства

Розділ 4. Роль науки у вивченні та розв'язанні глобальних проблем

Висновки

Література

ВСТУП

Філософія забезпечує культурі самопізнання, а людському життю -- смислові орієнтири. Справедливо вважається, що істинна філософія є духовним орієнтиром епохи, живою душею культури. Звичайно, соціальні джерела і соціальне значення філософських вчень залежать від тих соціальних форм, що викликають їх до життя. Хоч всесвітня філософія, по суті, обертається навколо "вічних" проблем. До їх числа належать і глобальні проблеми сучасності, які в нинішній переломний момент людської історії набули, на жаль, трагічного звучання. Серед численних соціально значущих проблем, що встали перед народами на порозі третього тисячоліття, головне місце зайняла проблема виживання Людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як і екологічні, науково-технічні і інші моменти, неодноразово інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала сама для себе ахіллесовою п'ятою, вона -- точка відліку, в ній всі початки і кінці.

Ті негативні для природи і самої людини наслідки антропогенної діяльності, що виявились в останні роки, примушують пильніше вдивитися в систему екологічних взаємовідносин, замислитися над проблемою їх гармонізації. Чому мова повинна йти саме про гармонію людини з природою, і недостатньо говорити, наприклад, тільки про їх єдність? Справа в тому, що внаслідок своєї об'єктивної діалектичності суперечлива єдність людини з природою має місце і на тих етапах їх взаємовідносин, коли ці відносини загострені, як, наприклад, в цей час. Разом з тим потреба виходу з справжнього кризового стану викликає необхідність становлення особливої форми єдності людини і природи, яка і забезпечила б це.

Таким чином, екологічні потреби також давні, як і потреби людини в їжі, одягу, житлі і т. д. На протязі всієї попередньої історії їх задоволення відбувалося автоматично і люди були переконані, що повітрям, водою і грунтом вони забезпечені в достатку на всі часи. Протверезіння наступило лише декілька десятиріч назад, коли в зв'язку з наростанням загрози екологічної кризи став все гострішим відчуватися дефіцит чистого повітря, води і грунтів. Сьогодні всім ясно, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні і духовні потреби. Було б великою помилкою вважати, наче б з екологічною кризою можна справитися за допомогою лише економічних заходів. Екологічна криза зумовлена "стрілками", що направляли рух нашої технократичної цивілізації до конкретних цінностей і категорій, без коректування яких не можна приступити до радикальних змін. При переорієнтації категорій поняття природи повинне стати центральним, так що саме відношення людини до природи буде інакшим, ніж було до цього. Важливо зрозуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові установки, створити новий образ людини -- в противагу людиноспоживачу людини гуманної по відношенню до самого себе і природи.

Метою даної роботи є розгляд глобальних проблем сучасності, філософських аспектів взаємовідносин Людини і Природи в умовах екологічної катастрофи, що насувається, шляхів і можливостей формування тієї нової системи цінностей, за допомогою якої можна буде запобігти сповзанню Людства до власної загибелі.

Завданнями даної роботи є:

1. Розглянути глобальні проблеми сучасності і основні вузли етично-філософських протиріч в них на етапі суспільного розвитку.

2. Освітити основні шляхи виходу з глобальної кризи, що пропонувалися філософами і вченими XIX-XX ст. і їх реальне співвіднесення з екологічною ситуацією, що склалася.

3. Показати роль і місце екологічного виховання в загальному контексті екологічної проблеми

РОЗДІЛ 1. СУТЬ І ЗМІСТ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Один з об'єктивних наслідків НТР -- підвищення техногенного пресингу людства на природне довкілля та виникнення на цій основі низки проблем, що отримали назву глобальних від лат. globus -- "куля" (мається на увазі земна куля). Суть таких проблем органічно поєднує в собі дві основні сторони. По-перше, вони стосуються не окремих країн або континентів, а всієї планети. По-друге, саме тому розв'язуватися вони можуть лише об'єднаними зусиллями всього світового співтовариства; можливості будь-якої окремої держави, навіть наймогутнішої, у цьому випадку недостатні. Саме такими є всі проблеми екології та виснаження природних ресурсів. До глобальних належать також проблеми будь-якого іншого змісту, якщо тільки вони стосуються всієї нашої планети, людства як єдиного цілого, -- проблема миру на Землі, оптимізація демографічних процесів, подолання малорозвиненості багатьох країн та регіонів, гармонійний розвиток світової економіки задля задоволення розумних потреб суспільства, проблема інформації тощо.

Змістова багатоманітність глобальних проблем дає підставу для певної їх класифікації. За І.Т.Фроловим, вони поділяються на три основні групи -- інтерсоціальні, антропосоціальні та природно-соціальні

[17;97-98]. Перша група стосується взаємодії різних соціальних спільнот у глобальному масштабі (проблеми миру та роззброєння, світового соціально-економічного розвитку, подолання розриву між найрозвиненішими та найвідсталішими країнами, взаємин між народами, расами, релігійними та етнокультурними спільнотами). Останнім часом самостійного значення набула проблема боротьби з міжнародним тероризмом. Антропосоціальні проблеми характеризують відносини між людиною та суспільством (проблеми культури й освіти, науково-технічного поступу, демографії, охорони здоров'я, біосоціальної адаптації людини до умов довкілля тощо). Нарешті, глобальні проблеми природно-соціального характеру стосуються взаємодії суспільства з природою, як-от проблеми ресурсів усіх видів, природного довкілля та ін. Водночас є перетин трьох наведених груп, наприклад, інформаційна проблема.

Цікаво, що задовго до того, як виникла назва "глобальні проблеми", увагу до однієї з них привернув І.Кант. Це проблема тривкого, надійного миру між народами (розглянута у трактаті "Вічний мир", який І.Кант написав 1795 р.). Однак переважна більшість завдань цього масштабу була усвідомлена значно пізніше, уже в умовах поглиблення науково-технічної революції, коли необмежене зростання виробництва і водночас посилюваний антропогенний, техногенний тиск на природу ставали дедалі очевиднішими. Людство було змушене замислитися над наслідками невпинної економічної гонитви і над мірою розумності своїх потреб, до того ж в умовах демографічного вибуху,

Безпосереднє відношення до формування глобальних проблем мав той факт, що у другій половині XX ст. поглибилось усвідомлення єдності людства та його історичної долі. Цьому сприяв швидкий прогрес (можна навіть сказати, прорив) у галузі засобів зв'язку та транспорту, що єднають між собою країни та цілі континенти. Навіть найглухіші куточки планети стали досяжними для людини, не кажучи вже про інформацію, котра нині практично не знає кордонів. У результаті цього земна куля почала сприйматись як щось цілісне, єдине (цьому сприяли також космічні польоти -- людина побачила, яка невелика наша планета у нескінченному космосі). Усе це прокладало шлях формуванню поняття загальноземних, глобальних проблем, що стосуються життєво важливих сторін розвитку людства та його космічної домівки.

Починаючи з 1968 р. помітну роль в усвідомленні цього класу проблем відіграла діяльність Римського клубу. Продовжуючи і розвиваючи гуманістичні традиції європейської культури минулих епох, його організатор та багаторічний керівник Ауреліо Печчеї цілком визначено пов'язував успішність розв'язання таких проблем з найкращими якостями людини [9]. Саме Римський клуб багато в чому сприяв широкій міжнародній популяризації наукового пошуку у сфері об'єктивних можливостей та обмежень подальшого розвитку людства, шляхів оптимізації цього процесу.

70-ті роки можна вважати періодом конституювання глобалістики як специфічної галузі наукових досліджень. У певному аспекті вона інтегрує все, що стосується перспектив розвитку Землі як планети та людського суспільства на ній, планетарного соціуму. У науковому плані глобалістику слід розуміти як міждисциплінарний і навіть загальнонауковий, глибоко інтегративний за своєю суттю напрям досліджень, що об'єднує методологічні засоби природознавства, суспільних наук, медицини, математики, філософії та інших галузей знання. Водночас незаперечним є суто соціальний аспект цього феномена, оскільки всі без винятку глобальні проблеми формуються, розвиваються, усвідомлюються та так чи інакше розв'язуються у певному соціально-політичному контексті, поза яким людство не може існувати.

Неважко бачити, що всі ці проблеми мають певний інваріантний зміст, те, що об'єднує їх між собою. Цей інваріант -- людина. Ось чому саме проблема людини (в усьому її обсязі та багатогранності) є фокусом усіх глобальних проблем. Лише стосовно людини, її сьогодення та перспектив розвитку людства проблеми ресурсів, екології, війни і миру, боротьби з міжнародним тероризмом, подолання малорозвиненості, науково-технічного поступу, інформації тощо можуть бути осмислені як глобальні. Поза цим контекстом будь-яка з них набуває якісно іншого виміру, може розглядатися як суто спеціальна. Зрозуміло, що всі глобальні проблеми є взаємозалежними, їх характеризує іманентна системна єдність. Важливим наслідком цієї системності є, зокрема, те, що відсутність належної уваги суспільства до будь-якої з них неминуче спричиняє загострення всіх інших. Саме це продемонструвала з усією наочністю друга половина XX ст.

Проблема людини в її глобальній формі об'єднує низку питань, що стосуються індивіда, соціуму, людства. До таких питань належать: людина як біопсихосоціальна істота; природно-біологічне існування людини та її соціальна сутність; індивідуальний та історичний розвиток людини; засвоєння та відтворення на індивідуальному рівні соціокультурного досвіду людства; сутнісні сили людини, суспільні умови та засоби їх реалізації; сенс життя і таємниці щастя людини, її смертність та проблема безсмертя; грані духовного світу людини та багатоманітність її діяльності; особистість як продукт соціально-історичного розвитку; людина і людство в умовах виникнення та загострення глобальних проблем; природа людини і вади людської цивілізації; людина, соціум і природне довкілля; історичні форми та основні парадигми взаємодії людини і природи; еволюція людини як біологічного виду; людський рід та перспективи його майбуття; коеволюція людини та біогеосфери; біосоціальна адаптація людини, основні напрями та межі цього процесу; демографічна динаміка людства та обмеженість природних ресурсів його розвитку; соціальна роль полярних тенденцій у сучасних демографічних процесах; майбутнє людини як індивіда й особистості; культура як універсум "другої природи", її роль у розвитку людини; суперечність *двох культур" (Ч.П.Сноу) у сучасній цивілізації; моральні обов'язки людини перед усім живим на планеті; людина як "міра всіх речей" (Протагор); в чому полягає справжній прогрес людини і людства? Як бачимо, проблема людини поєднує чимало традиційних аспектів (які філософія висунула для вивчення дуже давно) з новими, що виникли в процесі поглиблення НТР. Однак і вічні сторони цієї проблеми набувають істотно нового звучання нині, в органічній єдності з нетрадиційними її аспектами, у сплаві з іншими глобальними проблемами сучасності.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ЗМІСТ ЕКОЛОГІЧНОГО ІМПЕРАТИВУ

Великою мірою формування глобалістики було пов'язане з усвідомленням та дослідженням сучасної екологічної кризи. Найважливішими її ознаками є:

невпинно зростаюче забруднення природного середовища антропогенними та техногенними відходами (зокрема радіоактивними), наслідком чого є руйнування природних біогеоценозів, коли природа не встигає самовідновлюватись;

зростаюче отруєння повітря, води, ґрунтів, усього живого (включаючи й саму людину);

скорочення біологічного різноманіття Землі внаслідок знищення та вимирання не просто окремих популяцій, а й цілих видів тварин і рослин;

виснаження природних ресурсів -- мінеральних, сировинних, енергетичних, продовольчих тощо;

скорочення площі родючих земель;

перенаселеність планети, її нездатність задовольняти потреби людства в умовах демографічного вибуху;

скорочення площі лісів, погіршення їх біологічного стану;

забруднення та зникнення природних водоймищ;

виснаження озонового шару атмосфери (а отже, зростання радіаційної небезпеки для всього живого);

нагромадження несприятливих генетичних змін в організмі людини та у генофонді соціуму;

порушення енергетичного балансу планети;

несприятлива та необоротна зміна клімату Землі (потепління внаслідок накопичення в атмосфері вуглекислого газу та "парникового ефекту"), небезпека танення полярних вічних льодів і затоплення великих територій суходолу;

* почастішання деструктивних стихійних процесів на поверхні Землі та в її надрах -- землетрусів, повеней, обвалів, зсувів ґрунту, розширення ярів, карстових пустот тощо.

Лише у своїй системній єдності всі ці сторони екологічної кризи можуть досить повно характеризувати сучасний етап взаємодії людини та природи. Коріння цієї кризи простежуються вже в минулому, коли надмірна інтенсифікація природокористування призводила до перевищення меж допустимої дії людини на природні комплекси. Негативні екологічні наслідки діяльності людей почали проявлятися ще в стародавні часи, коли наступ цивілізації був причиною деградації природи в тому чи іншому регіоні. Відомо, наприклад, що саме під впливом суспільства на місці тропічних лісів півночі Африки колись з'явилися піски Сахари. Проте довго негативний вплив людей на природне довкілля мав зазвичай локальний характер -- це відповідало обмеженим технологічним можливостям людини. З розвитком промисловості та поглибленням індустріалізації обжитої частини планети стан справ докорінно змінювався. І природно, що апогеєм у цьому стала доба НТР.

Погіршення стану більшості екосистем біосфери, значне зменшення біопродуктивності і біорізноманіття, катастрофічне виснаження грунтів і мінеральних ресурсів при одночасному небаченому зростанні забруднення всіх геосфер пов'язані з інтенсивним зростанням населення Землі та розвитком науково-технічної революції протягом останніх 40-50 рр. До розвитку глобальної екологічної та соціально-економічної кризи, яка сьогодні загрожує існуванню нашої цивілізації призвели кілька "вибухів": демографічний, промислово-енерготехнічний, вибух насильства над природою.

Вчений Р.Маккамари припускав, що на початку ХХІ ст. населення планети щорічно збільшуватиметься на 100 млн., причому 90% з них - за рахунок країн, що розвиваються. У 1650 р. чисельність населення світу становила близько 500 млн. чоловік, протягом наступних 200 р. вона збільшилась вдвічі, і ще раз удвоє зросла уже всього за 80 наступних рр.; у 1975 р. кількість населення Землі досягла 4 млрд. чоловік. Протягом хвилини населення світу збільшується на 172 чол. Це означає, що кожного тижня до населення Землі додається 1,7 млн. людей - стільки, скільки мешкає сьогодні в таких містах України, як Запоріжжя, Вінниця, Житомир, разом узятих.

Прогнозні оцінки показують, що у найближчому майбутньому чисельність населення продовжуватиме зростати на 3 чол./сек., тобто 90 млн. чол./рік. і досягне в 2000 р. 7-8 млрд. А до 2100 р. чисельність населення становитиме 9-13 млрд. чол., хоча для всіх цих людей природних ресурсів і можливостей біосфери для підтримки життя буде вже абсолютно недостатньо. Навіть при 7-8 млрд. будуть мати місце масові вимирання від голоду й хвороб.

На країни, що розвиваються, припадає 80% приросту населення, в розвинених країнах він не перевищуватиме і 1%.

Добробут людей тісно пов'язаний зі збільшенням кількості населення, розвитком господарства й станом довкілля.

Вченими підраховано, що сучасна біосфера Землі здатна підтримати нормальне функціонування і розвиток людства, кількість якого не перевищуватиме 4-5 млрд. чол., та ще й за умов оптимального розподілу національних прибутків, взаємодопомоги, взаємо підтримки, і взаєморозуміння націй, ефективного використання загальнолюдського інтелекту для забезпечення всіх людей планети, раціонального, природокористування і охорони довкілля.

Нерегульоване примноження населення веде до зростання енерго- та промислового виробництва і як наслідок - зростання забруднень довкілля, утворення кислотних дощів, озонових дір, парникового ефекту, хвороби, зубожіння більшості населення.

Людина - володар, споживач, але який споживач? Раціональний, розумний, дбайливий, накінець? Якщо ти розумний споживач, то ти не тільки будеш забирати щось, але й обовязково будеш це повертати, якось компенсувати витрачене, бо воно не бездонне. Старі люди знають, що ніколи не треба повністю вичерпувати колодязь. Треба залишити трохи води, і, з часом, колодязь знову стане повним. Природа працює за тим самим принципом.

Але споживацька свідомість сильніша: треба відібрати у природи усе, не зважаючи на негативні наслідки такого природокористування. Треба забезпечити себе сьогодні, а про майбутнє подбають нащадки. Нема чого хвилюватися, бо ж природні ресурси невичерпні.

Ось яка вона, людина сучасності: нераціональний та егоцентричний користувач, впевнений у нескінченності природних ресурсів. Але вже зараз доведено, що всі ресурси вичерпні, навіть ті, які колись такими не вважалися.

Тому й годі сподіватися, що людина з такою свідомістю буде замислюватися над негативними екологічними наслідками своєї діяльності.

На жаль, будь-яка діяльність людини так чи інакше пов'язана з забрудненням навколишнього середовища. Людство вже з початку свого існування поступово нарощувало свій антропогенний тиск на природу, а в останні 80 - 100 років цей тиск досяг максимуму. Суспільство вже досить довго балансує на межі екологічної катастрофи нечуваних масштабів, лише якимось дивом уникаючи останньої.

Навколишнє середовище, а особливо його головний компонент - геологічне середовище (верхня частина літосфери, в межах якої формується мінеральна основа біосфери), інтенсивно змінюється. Техногенний тиск людини з часом все збільшується і набуває все ширшого просторового діапазону, від нижнього прошарку атмосфери до проникнення в літосферу на десятки кілометрів в глибину. Геологічне середовище виступає в ролі "депо" забруднюючих речовин, а його складові: грунти, породи зони аерації та мінерального живлення рослин, донні відклади, гірські породи, поверхневі та підземні води накопичують забруднюючі речовини у різних формах і з часом фіксують антропогенні зміни довкілля. Зростаючий техногенний тиск діяльності людини викликає неухильне погіршення екологічних параметрів довкілля. В першу чергу, це погіршення формується внаслідок щорічного надходження в атмосферу, поверхневі водойми, грунтові води, грунти повітряних викидів промислових підприємств та теплових електростанцій, стоків промислових вод. Потужним джерелом погіршення еколого-геохімічної обстановки є хімізація земель при сільськогосподарській діяльності, що зумовлює надходження нітритів і пестицидів навіть у підземні води. Значні зміни відбуваються під впливом площинних інженерних систем, якими є промислово-міські агломерації та територіально-виробничі комплекси. Масштабне порушення рівноваги верхнього шару порід літосфери відбувається під впливом гірничих робіт, промислової та міської забудови, надлишкового зарегулювання поверхневого стоку. Утворення водосховищ промислових вод призводить до накопиченням величезних водних мас, що, в свою чергу активізує розвиток таких екзогенних процесів, як зсуви, осідання і провали, підтоплення та ін.

Таким чином, забруднення навколишнього середовища є результатом антропогенної діяльності людини і знаходиться в прямій залежності від розвитку певних галузей промисловості та сільського господарства країни.

Військова справа і виробництво зброї в розвинених країнах є найжадібнішим споживачем природних ресурсів і одним із найсерйозніших забруднювачів довкілля. Для задоволення своїх зростаючих потреб і збільшення комфортності існування людство розвинуло до незвичайно високого рівня енергетику, хімічну, нафтопереробну, металургійну, гірничо-видобувну, машинобудівну і легку промисловість, транспорт і засоби зв'язку.

Близько 500 млн. автомобілів щорічно викидають в атмосферу Землі 400 млн. т. оксидів вуглецю, понад 100 т. вуглеводів, сотні тисяч тонн свинцю. Промислові підприємства, теплові електростанції, засоби авто- і автотранспорту щорічно спалюють понад 5 млрд. тон вугілля, нафти і більше трильйона кубометрів газу. А в природні водойми щорічно спускається близько 500 млрд. тон промислових і побутових стоків, у тому числі кілька млн. тонн нафти. Щорічно в промисловому виробництві утворюється 2100 млн. тонн твердих відходів, із них 338 млн. тонн потенційно небезпечні.

Вчені стверджують, що у наступні 20-30 років через зміни в навколишньому середовищі, спричинені людською діяльністю, світ може втратити більше мільйона видів рослин і тварин.

За даними ООН, близько 900 млн. чол. проживають у посушливих зонах нашої планети, землі яких зазнають негативного впливу явища опустелювання.

Охорона природи повинна стати моральною категорією і користуватись пріоритетом за будь-яких політичних ситуацій і компромісів.

Отже, як бачимо, такі явища, як опустелювання, деградація грутів, деградація біосфери і зменшення її біорізноманіття, збільшення кількості кислотних дощів, розвиток парникового ефекту та поява озонових дір у атмосфері, тобто глобальні негативні кліматичні й біологічні зміни розвиваються під впливом неконтрольованої, неузгодженої з законами життя природи антропогенної діяльності. Чим активніша ця діяльність, тим сильніша зворотна реакція Природи, яка відплачує людям за їх бездумне втручання у віками налагоджений ритм і режим життя біосфери. Яскравим прикладом можуть бути регіони великих міст промислових і енергетичних центрів, де за комфорт існування люди розплачуються хворобами, стресами, неповноцінними дітьми, скороченням тривалості життя. Величезна кількість отруйних речовин виноситься поверхневими і ґрунтовими водами в ріки, звідки - в моря й океани. До них додаються забруднювачі, що переносяться вітрами. У результаті в багатьох прибережних районах Європи, Азії, Америки, Африки за останні 20 років дуже погіршилися екологічні умови, зменшилась кількість риби, молюсків, планктону, птахів, збільшилась кількість захворювань людей, почастішали явища "червоних" припливів, "цвітіння" води, що приносить із собою загибель усього живого від нестачі кисню і створюють все більші "мертві зони".

Хижацький вилов риби у Світовому океані й внутрішніх морях протягом останніх 20 років призвів до катастрофічного зменшення рибних запасів в усьому світі, до повного зникнення деяких найбільш цінних видів риби.

Дуже швидкими темпами деградують грунти в усьому світі. Як відомо, для утворення родючого грунту потрібні тисячі, а то й мільйони років. А сучасна людина здатна зруйнувати грунт за 1-2 роки.

Протягом останнього століття енергоспоживання зросло у 1000 разів. Обсяг вироблюваних товарів та послуг подвоюється кожні 15 років. Але якою ціною це досягається? Щорічно на кожного жителя розвинутих країн береться з природи близько 30 тонн речовини різних видів, і лише 1 -- 1,5% цієї маси набирає форми споживаного продукту, решта ж -- відходи, причому найчастіше -- шкідливі для природи, особливо для всього живого. Інакше кажучи, нині людина виступає в ролі ненажерливого хижака, що безжалісно та бездумно нищить природу, в якій живе і є її невід'ємною частинкою.

Осмислення цієї драматичної ситуації об'єктивно породило екологічний імператив сучасності (від лат. imperativus -- владний, наказовий): якщо людство хоче вижити, йому необхідно докорінно та негайно змінити свій спосіб життя, характер взаємодії з природним довкіллям. Цей історичний, справді доленосний наказ людству дає саме життя, адже альтернативою тут може бути лише загибель (свого роду самогубство світової спільноти як наслідок систематичного та успішного "рубання гілки, на якій всі ми сидимо". Саме ж поняття екологічного імперативу (в його конкретній мовній оболонці) є очевидним аналогом іншого, добре відомого у філософській теорії категоричного Імперативу І.Канта, вічного морального закону, наказу, що завжди звучить у людській душі, вимагаючи від людини діяти певним чином, робити одне та не робити іншого.

Для того, щоб екологічний імператив став справжнім надбанням найширших верств населення Землі, надійним дороговказом в їх житті та діяльності, необхідною є екологізація світогляду членів суспільства, тобто наповнення його сучасним екологічним змістом та відповідною спрямованістю думок і помислів. З цим органічно пов'язані екологічне виховання людей та цілеспрямоване формування екологічної свідомості як надзвичайно важливої нині площини та форми індивідуальної і суспільної свідомості. Проте сферою свідомості, духовним світом людей суть проблеми, безперечно, не вичерпується -- необхідна не лише певна спрямованість думок і прагнень, а й неодмінно ще й практична діяльність із втілення цих думок і планів у життя. Отже, на порядку денному сучасного етапу діяльності людства стоїть екологізація соціальної практики в усіх її можливих проявах.

Усі ці масштабні процеси неможливі без всебічної та вірогідної екологічної інформації, яку суспільству може надати лише наука. Тому цілком закономірно доба НТР та усвідомлення глобальних проблем людства детермінували формування нової галузі наукового знання -- соціальної екології. Вона суттєво відрізняється від традиційної екології як біологічної дисципліни.

Уперше термін "екологія" (від грець. oikos -- дім, середовище, місце прожинання) вжив відомий німецький природодослідник XIX ст. Е.Геккель; звідси походить назва науки про живі організми "У себе вдома", у відповідному природному середовищі. Екологія (як біологічна галузь знання) вивчає екосистеми, що утворені живими організмами та середовищем їх існування. У XX ст. саме у цьому контексті виникла екологія людини -- як одного з біологічних видів. Доба НТР переконливо довела, що можливості соціуму в його взаємодії з природним довкіллям аж ніяк не обмежуються біологічною природою людини, і об'єктом дослідження специфічної, соціальної екології стають соціоекосистеми, які органічно об'єднують дві площини життя людини -- суто природну та соціальну. І саме ця обставина сприяла тому, що у сучасному суспільстві слово "екологія" добре відоме не тільки вузькому колу вчених-біологів. Коли йдеться про екологічну свідомість, сучасний екологічний імператив або ж екологізацію світогляду і практики людства, ці важливі поняття слід сприймати крізь призму проблематики насамперед соціальної екології, а не загальної, яка є її історичним фундаментом.

Становлення соціоекології як особливої галузі наукового знання відбувалося одночасно в різних країнах (хоч не завжди під однією назвою). Досить помітним був внесок у цей процес учених України. У Львові у жовтні 1986 р. відбулася Перша всесоюзна конференція "Проблеми соціальної екології", у жовтні 1996 р. -- Перша всеукраїнська конференція. Теоретичні та прикладні аспекти соціоекології", організаторами якої, зокрема, були Львівський державний університет ім. Івана Франка та Український державний лісотехнічний університет (до 1993 р. -- інститут). Обидва ці навчальні заклади широко практикують викладання соціоекології, готують підручники та навчальні посібники з цієї дисципліни.

У системі сучасної науки соціоекологія активно взаємодіє з багатьма природничими, суспільно-гуманітарними, філософськими, математичними, технічними галузями знання, використовує їх досягнення, нерідко ставить перед ними нові специфічні завдання. Цей напрям досліджень важливий для організму сучасної науки. Соціальна екологія істотно змінила наукове мислення, виробивши нові теоретичні підходи та методологічні орієнтації у представників різних наук, сприяючи формуванню нового екологічного мислення [15;790].

Нагромадження науково-теоретичного потенціалу соціоекології було органічно пов'язане (а не просто збіглося в часі) ще з одним процесом у науці XX ст. -- з формуванням екологічної етики, або етики довкілля. Відомий американський еколог О.Леопольд назвав цю якісно нову галузь етичного знання етикою землі. Обґрунтовуючи об'єктивну необхідність розвитку цього напряму етичної думки, він писав: Ми не бережемо землю, тому що розглядаємо її як приналежне нам нерухоме майно. Коли ми усвідомимо, що вона -- співтовариство, до якого належимо й ми самі, можливо, почнемо користуватися нею з любов'ю та повагою. Лише за цієї умови земля зможе витримати натиск механізованої людини. Поняття про землю, як про співтовариство, становить основу екології, але любов та повага до землі належать етиці [18;16]. І далі: Охорона природи означає гармонію між людиною та землею. До поняття "земля" входить також усе живе на ній, над нею та в ній. Гармонія у відносинах з землею -- це як гармонія у взаєминах з другом: не можна ніжно погладжувати одну його руку і рубати іншу. Іншими словами, не можна любити дичину і ненавидіти хижаків, не можна берегти гриби і витоптувати пагорбки, не можна вирощувати ліс та виснажувати ферму. Земля -- єдиний організм, її органи, як і наші, конкурують один з одним і співпрацюють один з одним. Конкуренція -- така ж сама необхідна частина спільної діяльності, як і співпраця... Найбільше відкриття XX століття -- це не телебачення і не радіо, а визнання всієї складності організму землі [8;166].

Як бачимо, в поняття етики землі О.Леопольд вкладав вельми широкий і справді екологічний зміст. Це, по суті, етика всього природного довкілля. Згодом у відносно самостійну її частину оформилася біоетика, центральною ідеєю якої є шанобливе, бережне ставлення до всього живого, благоговіння перед життям як самоцінністю. Якісно інший характер має ще одна площина екологічної етики, що йде від соціально-економічних засад життя людей, -- етика землекористування, традиції якої здавна мають різні народи світу. Це цілком зрозуміло: як зазначав І. Франко, "земля, на якій живе якийсь народ, являється підставою його життя, джерелом його добробуту, отже природна річ, що кожний народ, дбалий про свою будущину, повинен поперед усього дбати про свою землю, про розумний та економічний визиск, але не винищення її природних багатств, і про такий устрій суспільного загосподарювання, який давав би досить широку раму для поміщення всіх членів народу, без спихання більшої або хоч би меншої часті в безодню пролетаріату..." [16;299].

Отже, екологічна етика (етика землі за О.Леопольдом) є одним із багатьох прикладів діалектичної єдності диференціації та інтеграції в сучасній науці, що вже стало спеціальним об'єктом філософсько-методологічного дослідження. Слід також зазначити, що формування екологічної етики з усіма можливими її компонентами відбиває значно ширшу тенденцію в царині етичного знання -- поступове утворення окремих галузей прикладної етики, кожна з яких відповідає певній сфері людської діяльності та суспільного життя. Справді, протягом останніх століть внутрішня логіка розвитку етичного знання викликала появу в ньому низки спеціалізованих відгалужень від загальної етики: утворилися такі відносно самостійні дисципліни, як педагогічна чи юридична етика, медична деонтологія, етика науки, етика бізнесу тощо. Однією з таких специфічних галузей теорії моралі стає екологічна етика, покликана висвітлювати, обґрунтовувати, регулювати відносини людини та суспільства з природним довкіллям. З іншого боку, цілком зрозумілим є її органічний зв'язок із соціальною екологією.

РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

В умовах невпинного загострення екологічної кризи і глобальних проблем сучасності закономірно виникла ідея сталого розвитку людства, всієї планети -- як єдино можливої альтернативи небезпеці глобальної катастрофи. Необхідна підготовча робота була проведена, насамперед, Римським клубом, про що вже йшлося вище. Сам термін "сталий розвиток" вперше було вжито у доповіді американських вчених "Стратегія збереження світу" (1980 р.). Дещо пізніше у доповіді спеціальної комісії ООН "Наше спільне майбутнє" (1987) сталий розвиток було визначено як такий, що задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти їх потреби. Щоправда, згодом це визначення неодноразово піддавалося критиці як недостатньо чітке та таке, в якому немає згадки про життєву необхідність збереження довкілля (тобто про екологічні проблеми людства). Найпомітнішими кроками у розробці концепції сталого розвитку стали конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з тих же питань за участі глав держав та урядів (Нью-Йорк, 1997 р.).

Форумом у Ріо-де-Жанейро, в якому взяли участь близько 30 тис. науковців, експертів, дипломатів та журналістів, представники урядів 178 держав світу (зокрема понад 100 глав держав), було ухвалено низку документів -- "Декларацію Ріо з довкілля та розвитку", "Порядок денний на XXI століття", "Кліматичну конвенцію", "Конвенцію з біорізноманіття", "Принципи щодо лісів". Найбільший з цих документів, відомий у світі як "Порядок денний на XXI століття" (офіційна його назва -- "Програма дій щодо довкілля та розвитку"), охоплює 40 розділів, обсягом 500 сторінок, і поняття сталого розвитку відіграє в ньому принципову роль. Тоді ж було створено спеціальну комісію ООН зі сталого розвитку. Хоч документи Ріо-92 (як скорочено називають цю конференцію) не дали спеціального визначення поняття сталого розвитку, їх значення у розробці та популяризації цієї проблематики важко переоцінити.

У центрі уваги авторів документів Ріо-92 стояли такі гострі практичні проблеми людства, як обмеженість природних ресурсів Землі, складна демографічна ситуація, що швидко погіршується, невпинне руйнування довкілля, дедалі більша загроза здоров'ю та життю самої людини. Було запропоновано певні кроки світового співтовариства на шляху глибшого, уважнішого вивчення та практичного розв'язування цих проблем. Для науки Заходу (де переважно ініціювалися та проводилися відповідні дослідження) характерним стало абсолютне домінування еколого-економічних та демографічних аспектів суспільного розвитку як визначальних щодо рівня його сталості. Чимало інших сторін реального розвитку соціуму (наприклад, хронічна соціально-економічна відсталість більшої частини народів планети, проблеми війни, миру та диктату у міжнародних взаєминах, численність конфліктів, які буквально роздирають сучасний світ) при цьому, зазвичай, залишалися поза розглядом. Життя доводить, що такі аспекти сталості також необхідно брати до уваги, інакше вимоги щодо сталості розвитку стають дещо однобічними.

З метою компенсації зазначеного недоліку та конкретизації найбільш загальних завдань світового масштабу для окремих країн на базі документів Ріо-92 вже підготовлено низку національних або навіть регіональних концепцій сталого розвитку, зокрема, у США, Англії, Нідерландах, Росії, Білорусії, Казахстані. В Україні підготовлено та подано на розгляд Верховної Ради проект такої концепції (1997 р.). Він був обговорений та схвалений на засіданні Президії Національної академії наук України, з 1998 р. на сторінках " Вісника НАН України" почалася публікація низки матеріалів щодо принципових засад нашої концепції сталого розвитку. У другому, доопрацьованому проекті цього документу (2000 р.) сталий розвиток визначено як процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь" [6;3]. При цьому "основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина - господарство - природа. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі [6].

Проектом передбачено здійснити перехід України до сталого розвитку протягом трьох етапів, перший з яких (перехідний) спрямований на подолання нинішньої еколого-економічної кризи. Досить докладно визначено цілі, принципи та завдання сталого розвитку, національні пріоритети його, засоби реалізації концепції, законодавче забезпечення та інтегровані індикатори процесу, узгоджені з міжнародними підходами. Стратегічний сенс має думка про те, що основна мета сталого розвитку України -- забезпечення динамічного соціально-економічного зростання, збереження якості навколишнього середовища і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює екологічну сталість, продуктивну працю, науково-технічний прогрес, а також має соціальну спрямованість [6]. Вельми важливою прикметою української концепції сталого розвитку є відчутно виражена соціально-гуманітарна складова цього процесу -- все, що орієнтоване на гармонійний розвиток людини.

У національному проекті концепції сталого розвитку лише намічено певну диференціацію регіонів України щодо конкретного змісту специфічних завдань та відповідних засобів, зокрема, згадані Донбас, Придніпров'я, Причорномор'я, Карпати, зона Чорнобильської аварії, Крим. У деяких регіонах така робота вже почалася [18, с.12-19].

Від самого початку особливу роль у формуванні концепції сталого розвитку на світовому рівні (з усіма її подальшими національними та регіональними відгалуженнями) відігравала і продовжує відігравати наука. Адже цілком зрозуміло, що згадані вище доповіді "Стратегія збереження світу" та "Наше спільне майбутнє", документи Ріо-92 або "Концепція сталого розвитку України" -- не що інше, як концентровані результати аналізу, висновки та пропозиції вчених багатьох профілів та напрямків дослідження.

У цьому контексті не можна не згадати ще раз, яке значення для осмислення глобальних проблем сучасності мали праці діячів Римського клубу -- А.Печчеї, Д.Медоуса, Дж.Форрестера, М.Месаровича, Е.Пестеля, Я.Тінбергена, Е.Ласло, Д.Габора, У.Коломбо, Б.Гаврилишина, О.Кінга та інших, які представляли економіку, соціологію, філософію, екологію, математику (класичну та сучасну, прикладну), механіку, енергетику, мікроелектроніку тощо. Окрім цього, вони мали багато славетних попередників та однодумців у науці -- таких, наприклад, як Д.П.Марш, А.Швейцер, О.Леопольд, Ж.Дорст, К.Уатт, Д.Еренфелд, Б.Коммонер, Б.Уорд, Р.Дюбо, П.Ерліх та ін. Згодом, коли почалися нелегкі пошуки ефективних практичних шляхів розв'язання цих складних проблем людства, для проведення відповідних досліджень створювались потужні наукові колективи. Цей процес не завершений і нині. Саме так вимальовується науковий, аспект формування концепції сталого розвитку як стратегії оптимізації всієї діяльності людства в його взаємодії з довкіллям. Безперечно, є ще й інший, суспільно-політичний аспект, але у відриві від першого він мало чого вартий.

РОЗДІЛ 4. РОЛЬ НАУКИ У ВИВЧЕННІ ТА РОЗВ'ЯЗАННІ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Оригінальний науковий напрям останнього часу -- дослідження ноосферної моделі сталого розвитку. Саме поняття ноосфери (від грець. noos і sphaira -- "сфера розуму") у світовій науці, як відомо, пов'язане з іменами Е.Леруа, П.Тейяра де Шардена і, найбільше, академіка В.Вернадського, першого президента Академії наук України, чиї ідеї лягли в основу сучасної теорії ноосфери. Наприкінці XX ст. виникла потреба в уточненні змісту цього поняття. Якщо традиційно ноосфера могла витлумачуватись як тонкий шар розумного життя, що виник у ході еволюції живої природи на Землі, втіленням досягнень якого з часом стала наука як уособлення інтегрального розуму людства, то тепер, з урахуванням сучасної екологічної ситуації, не викликає сумніву, що наділена розумом людина насправді далеко не завжди діє розумно. І це означає, що справжню сферу розуму (як актуальний прояв розумності) доводиться серйозно обмежувати порівняно з ареалом проживання людства. Виявилося, що створення ноосфери є для людства непростим завданням майбутнього.

Ноосферна концепція сталого розвитку базується на тому, що по суті вся його проблематика безпосередньо стосується питання про те, наскільки ж розумним є життя суспільства? Розумність (або, навпаки, нерозумність, антирозумність, ірраціональність) змісту діяльності людей починається на індивідуальному рівні і через низку опосередкувань піднімається до найвищих щаблів соціального розвитку. Останнє століття було часом особливо швидкого нагромадження моментів нерозумності в житті соціуму, і тепер людство поставлене перед об'єктивною необхідністю зробити рішучий, вибір на користь розуму, справжньої розбудови ноосфери, або ж загинути. Отже, реалізація ноосферної моделі суспільного розвитку є умовою виживання людства. Проте ноосферогенез не може бути процесом спонтанним, довільним, він має плануватися і скеровуватися свідомо, цілеспрямовано, і саме в цьому сенс ноосферної стратегії сталого розвитку, У розумінні її творців сталий розвиток -- це "стратегія керованого, підтримуваного, регульованого розвитку, що не руйнує навколишню природу, забезпечує неперервний суспільний прогрес" [12;36]. З метою координації зусиль учених та спеціалістів у дослідженні засад цього процесу та умов і шляхів його оптимальної реалізації було утворено Міжнародну академію ноосфери (сталого розвитку), президентом якої обрано академіка А.Урсула.

Важливими характеристиками ноосферогенезу (і цим самим -- забезпечення сталого розвитку людства) дослідники цієї проблеми визнають створення та функціонування інтегрального соціального інтелекту, поглиблення інформатизації суспільства на шляху до розбудови інформаційної цивілізації, де основним ресурсом суспільного виробництва буде інформація, а не речовинно-енергетичні ресурси, як це було і є досі. І зрозуміло, що виробляти цю інформацію головно має наука: адже її соціальна функція полягає в тому, щоб озброювати людину вірогідним знанням про світ, яке може бути використане в суспільній практиці. У цьому знаходить свою конкретизацію відоме положення вчення В.Вернадського про особливу ноосферну роль науки як уособлення інтегрального розуму людства. Саме ця обставина і визначає принципову незамінність науки, зокрема, у справі вивчення та розв'язання глобальних проблем сучасності, у поглибленні концепції сталого розвитку та її ефективній реалізації.

Через п'ять років після Ріо-92 XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з проблем довкілля та сталого розвитку змушена була констатувати незадовільне виконання рекомендацій Ріо більшістю держав світу. Однією з основних причин цього є юридично необов'язковий характер відповідних документів. Щоб запобігти цьому в майбутньому, вчені України висунули ідею розроблення та затвердження світовим співтовариством якісно нового документа -- Екологічної Конституції Землі. За задумом авторів ідеї, це мав би бути загальний для людства Закон збереження життя, "який, не загрожуючи суверенітету жодної країни, її політичному устрою, національним інтересам, водночас забезпечував би кожній державі і світовому співтовариству в цілому екологічну безпеку, а окремій людині нормальні для її життя природні умови як нині, так і у майбутньому... Цей документ повинен був би містити у собі положення обов'язкової юридичної сили, які стосуються безпосередньо відвернення кризових екологічних явищ, що загрожують здоров'ю або життю людини. Водночас деякі його положення могли б мати рекомендаційний характер" [3;12]. Підготовка такого документа, певна річ, вимагатиме поєднання зусиль науковців різних напрямів.

Отже, досвід останніх десятиліть переконує в тому, що внесок науки у вивчення глобальних проблем, формування та поглиблення концепції сталого розвитку є надзвичайно важливою справою: адже від розв'язання цих завдань, без перебільшення, залежить виживання людства.

ВИСНОВКИ

Сформулюємо тепер деякі основні висновки, до яких можна прийти внаслідок аналізу вищевикладеного матеріалу. Головний з них полягає в тому, що подолання існуючих екологічних труднощів в принципі можливе. Воно витікає як з аналізу історії взаємовідносин людини і природи, так і з потенцій сучасного етапу цих взаємовідносин, можливостей науки, техніки, культури в широкому значенні цього слова. Однак, для подолання існуючих екологічних труднощів -- і це другий висновок -- необхідні істотні зміни в напрямках розвитку науки і техніки ( реформування існуючих дисциплін глобальної екології тощо, розробка нових методів і підходів до дослідження взаємовідносин людини і природи і т.п.), а також виробництва і управління.

Гармонізація взаємовідносин людини і природи цінна не тільки у власне екологічному значенні. Вона важлива також і для розв'язання інших проблем. Екологічно виправдані рішення є в той же час і соціально -- позитивними, остільки, оскільки сама людина і суспільство загалом є частиною природи в широкому значенні слова.

Завдання гармонізації відноситься до тих ще далеких етапів розвитку взаємодії людини з природою, коли в противагу нинішньому глибокому конфлікту з природою буде створена реальна основа для єдності людини з природою. Але ми не маємо права нехтувати навіть віддаленою перспективою, залишати її без уваги заради невідкладних сьогоднішніх проблем. І тут є що сказати філософу. Він, в противагу колишнім ідеям "боротьби з природою" може висувати якщо не програми гармонізації відносин з всіма живими істотами на землі, то щонайменше продумані ідеали етично зрілих, духовно осмислених відносин зі світом; філософія здатна внести чималий внесок в підготовку інтелектуально -- психологічного клімату для прийняття і втілення таких ідеалів, стимулювати творчий пошук безконфліктних форм взаємодії з природою і поступового пом'якшення існуючих жорстких установок по відношенню до природи.

Широта і різноплановість порушеної проблеми, а також обмеженість обсягу даної роботи не дозволили провести аналіз всіх її сторін. Однак внаслідок загального огляду різноманітних позицій і думок, які прямо або непрямо зачіпають філософські аспекти взаємовідносин людини і природи, видно, що подальша розробка стратегії розвитку відносин в даній системі, визначення місця Людини у Всесвіті є одним з найважливіших завдань сучасності. І ніякими напівзаходами це завдання вирішити неможливо. Основні принципи стабільних відносин стосуються поведінки людини і по своїй суті не можуть бути нічим іншим, крім імперативів. Історія світової цивілізації вчить, що вихід з екологічної кризи полягає в тому, щоб творчо відповісти на виклик сучасної ситуації і докорінно змінити суспільно-виробничу технологію і основні форми взаємовідносин людини і природи. Основним світоглядним принципом взаємовідносин людини і природи повинен стати принцип гармонії людини і природи як двох відносно самостійних частин єдиної системи, що розвиваються кожна по своїх законах, але які в той же час внутрішньо нерозривно пов'язані.

У філософському відношенні майбутнє -- це, зрештою, вразливе сьогодення, що розвивається. Отже, нинішні нестерпні темпи розвитку є тим, що можна назвати своєрідним "зловживанням, перенесеним в майбутнє", яке з подесятереною силою відіб'ється на наших нащадках.

Тим же, хто виправдовує знищення природи необхідністю підвищення добробуту суспільства, необхідно пам'ятати, що вдосконалення особистості неможливе за рахунок природи, а повинно супроводжуватись вдосконаленням самої природи.

Визначаючи подальшу стратегію розвитку людства і цивілізації, нові етично-філософські пріоритети у взаємовідносинах з природою, потрібно пам'ятати, що біосфера існувала до появи на Землі людини, може існувати і без неї. Але людина без біосфери існувати не може -- це аксіома. Значить, виконання принципу спільного розвитку вимагає від людини певної регламентації в своїх діях, визначених обмежень.

Чи буде здатне наше суспільство поставити свій розвиток в певні рамки, підпорядкувати його тим чи іншим умовам "екологічного імператива"? Відповідь на це питання зможе дати тільки історія.

ЛІТЕРАТУРА

1. Armstrong S.I., Botzler R.G. Environmental Ethics. Divergence and Convergence. --New York a.o.: McGrow Hill inc. 1993

2. Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А Філософія ноосфери. Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери. -- К.: Наук, думка, 1995.

3. Василенко В., Туниця Ю. Не хлібом єдиним. Про глобальну екологічну ініціативу та права людини // Урядовий кур'єр. -- 1999. -- 24 квітня.

4. Вернадский В.И. Биосфера й ноосфера. -- М.: Наука, 1989.

5. Глобальные проблемы современности. -- М.: Мысль, 1981.

6. Концепція сталого розвитку України. Проект. -- К,, 2000.

7. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. -- К.: Знання України, 2001.

8. Леопольд О. Календарь песчаного графства. -- М.: Мир, 1983.

9. Печчеи А. Человеческие качества. Пер. с англ. -- 2-е изд. -- М.: Прогресс, 1985.

10. Семенюк Е.П. Філософські засади сталого розвитку. -- Львів: Афіша, 2002.

11. Туниця Ю.Ю. Екологічна Конституція Землі. Ідея. Концепція. Проблеми. -- Ч.1. -- Львів: Видавн, центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002.

12. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. -- М.: Издат. дом "Ноосфера", 1998.

13. Урсул А.Д. Путь в ноосферу. (Концепция выживания и устойчивого развития цивилизации). -- М.: Луч, 1993.

14. Фермеерс Е. Очі панди, філософське есе про довкілля. -- Львів: Стрім, 2000.

15. Философский энциклопедический словарь. -- М.: Сов. энцикл. 1983.

16. Франко І. Земельна власність у Галичині // Твори в 20 т. -- К.: Держлітвидав, 1956. -- Т. 19. Філософські, економічні та історичні статті.

17. Фролов И.Т. Перспективи человека. Опыт комплексной постановки проблемы, дискуссии, обобщения. -- М.: Политиздат, 1983.

18. Шапар А. Від концепції -- до практичних дій. Наукові підходи до визначення показників сталого розвитку // Вісн. Нац. акад. наук України. 1999. -- № 4.