Політика США в Азійському регіон

Політика США в Азійському регіон

116

1

Політика США в Азійському регіоні

План

1. Азійський вектор зовнішньої політики США. Фактори впливу на формування американської політики в Азії

2. Конфліктно-проблемні питання у стосунках США і КНР: історія і сучасність

3. Американо-японські відносини

4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану

1. Азійський вектор зовнішньої політики США. Фактори впливу на формування американської політики в Азії

Головним фактором, який визначає напрямки політики США в різних регіонах Азії на рубежі XX - початку XXI століття, є відчуття незаперечної могутності та відсутність конкурента. Традиційний суперник часів «холодної війни» (СРСР) зник, Свропейський Союз не має амбіцій, ні сил для активної політики в Азії. Натомість США мобілізувались й активізувались після терактів 11 вересня 2001 року: домоглись легкої перемоги у війни у Перській затоці на початку 1990-х років, бомбардування Сербії також не зустріло серйозної протидії у світі, до того ж під час операції на Балканах США не втратили жодної людини. Економіка країни наприкінці 1990-х років стрімко зростала, біржеві індекси били всі рекорди. США досягли апогею своєї могутності.

Іншим формуючим фактором політики США як у світі, так і Азії, стало усвідомлення ними своєї вразливості. Провідну роль у цьому зіграли терористичні атаки на американські міста у 2001 році. Технологічна революція у поширенні інформації і у комунікаціях, а також глобальна тенденція приватизації цих сфер перерозподілила ролі у світовій політиці - від великих до більш менших країн і від держави до приватних осіб. Цей перерозподіл можливостей впливу на міжнародну політику торкнувся у першу чергу невеликих держав, неурядових організацій (НУО), а інколи і приватних осіб наносити шкоду великим державам і всій системі міжнародної безпеки. У світовій політиці розвивається явище, яке можна назвати «приватизацією права на застосування сили», або, за висловом Дж.Ная, «приватизація війни».

Третім фактором стало відчуття американцями своєї винятковості і, як це не парадоксально, самотності у світі. ООН є все менш ефективною організацією і є затісною для єдиної наддержави. Союзники в Свропі і Азії мало що можуть запропонувати у якості допомоги військово-політичній машині США. До того ж їхнє бачення сучасного світопорядку розходиться з американським. Нові регіональні держави поки що не виглядають в очах США рівними та гідними партнерами.

Четвертим фактором, який впливає на формування зовнішньополітичної діяльності США в Азії, є інтенсивна ідеологізація їхньої зовнішньої політики. Йдеться про американський месіанізм, який фактично з'явився з часу появи США на міжнародній арені, він мав місце під час «холодної війни» і особливо набрав сили з початком 1990-х років. З приходом до влади Б.Клінтона американці остаточно утвердились в тому, що розповсюдження ідеалів свободи і демократії у світі - найкращий гарантія захисту різноаспектних американських інтересів, у тому числі і інтересів національної безпеки.

Необхідно виділити ще один фактор, який дав адміністрації Буша більшу свободу у визначенні американської зовнішньої політики. Йдеться про втрату пересічними американцями наприкінці 1990-х років інтересу до зовнішньополітичної проблематики. Про це свідчать опитування громадської думки. Прикладом цього твердження може слугувати і те, що упродовж 1990- 2000 років провідні американські телекомпанії на дві третини скоротили свою кореспондентську мережу за кордоном. Інша тенденція, яка окреслилась в американському суспільстві, стосується його зростаючої зверхності. Все більше американців мають непохитну впевненість у всемогутності і невразливості своєї країни і тому, з їхньої точки зору, співпраця з іншими країнами не є вкрай важливою.

Світоглядні основи і пріоритети політики США в Азії. Американське бачення сучасного світу значною мірою базується на теоретичних концепціях світової конфліктності (так звані алармістські концепції), яка наступила після завершення «холодної війни», висунутими американськими експертами, політологами і соціологами. Найбільш впливові моделі конфліктності були розроблені такими відомими вченими, як Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон, Т.Фрідмен, П.Кеннеді, Р.Каплан та іншими.

Ф.Фукуяма у своїй теорії «кінця історії» вважає, що з розпадом СРСР завершився один період історії, для якого було характерним існування тоталітарних держав, і розпочався новий, політичною вершиною якого є перехід держав до ліберально-демократичного устрою, характерного для країн сучасного Заходу. Джерелом конфліктності у нову епоху, за Фукуямою, буде протистояння «історичних» країн (ті, які ще йдуть по шляху історичного розвитку) і «пості сторичних» (ліберальних демократій). Американський вчений вважає, що з переходом всіх країн до ліберальних демократій припиниться конфліктність у світі.

В основі концепції «зіткнення цивілізацій», запропонованій С.Хантінгтоном, лежить визнання того, що сучасний світ не є єдиним і універсальним, а, навпаки, складається з декількох чітко окреслених цивілізацій. Лінії, які розділяють ці цивілізації, є, за С. Хантінгтоном, основними лініями конфліктів.

За Т.Фрідменом, основне джерело конфліктності у сучасному світі полягає у зіткненні інтересів тих країн, які скористались плодами глобалізації, і тими, які залишились на узбіччі сучасного технологічного розвитку. Він вважає, що конфлікти будуть відбуватись між «швидким» (постіндустріальним) світом і «повільним» світом.

П.Кеннеді і Р.Каплан запропонували теорію анархії, яка незабаром, на їхню думку, може охопити чимало країн Півдня, де існують неефективні державні моделі і відсутні умови для економічного розвитку. На їхню думку, основна лінія розколу сучасного світу проходить між бідним Півднем, який до того ж втрачає керованість, і багатою і самовдоволеною Північчю («золотим мільярдом»).

США, виходячи з цих теорій, вважають, що конфліктний потенціал Азії зростатиме і їм необхідно бути готовими до розв'язання найрізноманітніших проблем, незважаючи на те, що Азійський континент віддалений від американського.

Взагалі американці сповідують манихейське розуміння природи формування міжнародних відносин, тобто як результату протистояння двох абсолютів - сил зла і добра (Р.Рейган - СРСР-«імперія зла»; Дж.Буш- молодший - «вісь зла» (Ірак, Іран, Північна Корея).Так само на протязі десятиріч у США існує дві школи вивчення міжнародних відносин. Одна із них ліберальна, яка постулює систему міжнародних відносин як похідну від внутрішнього устрою держави. Яскравим прикладом цього підходу може слугувати вислів Б.Клінтона про те, що «демократії не воюють одна з одною» і звідси концепція його зовнішньополітичної діяльності « розширення і залучення до демократії».

Інша школа - реалістична, яка джерело міжнародної стабільності вбачає насамперед у у балансі сил і легітимності гравців на міжнародній арені (прикладом може слугувати зовнішня політика Ніксона-Кіссінджера).

На ставленні США до азійських країн типу Ірану позначається неприйняття ними «нецивілізованої», як вважають американці, поведінки таких країн, які не дотримуються загальноприйнятих правил гри. Головне, що викликає відторгнення з боку США, це девіантна поведінка країн, які попали до категорії «проблемних». В одному випадку це може бути побудова ісламської держави в Ірані, в іншому - спроби Іраку змінити нафтовий статус-кво у Перській затоці. Типова реакція США на такі випадки зводилась до того, що поведінки таких держав повинна бути змінена і повернена у русло «загальноприйнятої», тобто прийнятної для США, практики.

У списку зовнішньополітичних пріоритетів США Азія займає друге місце після Європи, випередивши таким чином і Латинську Америку і Африку. Щоправда, термін «Азія» американці тлумачать по - своєму, їхнє бачення різниться від класичного географічного поділу. Під «Азією» американські політики розуміють насамперед Північно-Східну Азію, в центрі якої лежить американо-японський союз, американо-китайські відносини і конфлікт довкола Тайваню. До Близького Сходу США залучають не тільки власне Близький Схід, але й частину Середнього Сходу (Іран, Афганістан), частину Південної Азії (Пакистан) і частину Африки (Магриб, Судан). Центральна Азія, на їхню думку, включає не тільки колишню радянську Середню Азію, але і Монголію. Скажімо Перську затоку американці, як правило, виділяють в окремий геополітичний регіон зі своєю проблематикою. Південна Азія традиційно володіє порівняно нижчим пріоритетом в американській політиці на азійському напрямку. Але сьогодні цей регіон привертає більш активну увагу США з трьох причин: через протистояння Індії та Пакистану і наявність у ньому ядерного фактору; через використання Пакистану як союзника у боротьбі проти талібів в Афганістані і пошуку Усами бен Ладена; через активізацію співпраці з Індією як одного із важливих союзників.

Регіональні пріоритети американської зовнішньої політики в Азії час від часу змінюються. Так, у 1990-х роках найважливішою для США була тайванська проблема; після ядерних випробувань в Індії і Пакистані у 1998 році цей регіон на деякий час став головним для США. Інший приклад. Після початку війни проти Іраку у 2003 році, розгортання партизанської війни та критики Білого дому проблема ядерної програми КНДР відійшла на другий план.

Проте всі напрямки американської політики в Азії необхідно розглядати комплексно, оскільки Штати застосовують єдину стратегію. У період діяльності першої адміністрації Буша ця стратегія називалась як «стримування проблемних країн», пізніше вона була розширена і поглиблена і стала базуватись на ідеях розповсюдження в Азії свободи і демократії.

«Проблемні країни»- термін, запроваджений адміністрацією Буша у 2001-2002 роках для визначення країн «третього світу», які своїми діями або бездіяльністю створюють загрозу безпеці глобальним інтересам США. До «проблемних» відносяться як країни з репресивними режимами, які проводять антиамериканську політику і прагнуть отримати доступ до зброї масового знищення, насамперед ядерної, так і «країни-банкроти», які втратили керованість через розвал державного апарату чи громадянських війн, в деяких випадках і нові ядерні держави, особливо ті, що втягнуті в регіональні конфлікти і де існує можливість застосування ядерної зброї. Саме така ситуація неодноразово виникала в Південній Азії між новими регіональними державами.

Відносини США - КНР: боротьба за лідерство. Обговорення китайського фактору і проблеми інтеграції КНР у планетарну систему відносин як гравця глобального чи регіонального масштабу -- важлива складова світової сучасної дискусії щодо лідерства. Наукова спільнота розділилася на прихильників однополярного світу і багатополярного ( мається на увазі, якщо не зараз світ багатополярний, то у майбутньому він таким стане). Мало хто сьогодні заперечує домінуючу роль США, як і їхній наддержавний статус. Враховуючи наявність нині єдиної наддержави, є всі підстави стверджувати , що на даному етапі існую якась перехідна система міжнародних відносин, яку можна умовно назвати «несиметричною багатополярністю», «плюралістичною монополярністю». Рано чи пізно повинно відбутися «вирівнювання» системи з урахуванням бурхливого, передовсім економічного, розвитку АТР і нового етапу розвитку Європи.

Китай не вписується в ієрархію монополярності сучасних міжнародних відносин і навряд чи погодиться на роль другого плану, придатка чи, тим більше, сателіта групи найрозвиненіших країн світу. Китай має всі параметри, які характерні для лідера: територія, населення, вигідне географічне розташування, ядерний статус, обсяг ВВП у 2004 році становив 7,2 трлн. дол., що відповідало приблизно 5600 дол. на душу населення (для порівняння: США - 11,7 трлн. дол.. і 40600 дол. відповідно). За доходами на душу населення Китай перебуває приблизно на 100 місці. Його вплив на світову фінансову і валютну систему залишається відносно обмеженим.

Нинішні відносини США і КНР, тобто на початку XXI століття, все більше сприймаються як головні системоутворюючі елементи перехідної системи м/в і як такі, які мають найпотужніший вплив на динаміку міжнародних відносин. Це стосується практично всіх вимірів цих відносин - геостратегічного, військово-силового, політичного, економічного, культурно- цивілізаційного, ресурсно-екологічного тощо.

Варто нагадати пріоритети зовнішньої політики КНР, які зводяться до наступного: мир і розвиток, відмова від використання сили у розв'язанні міжнародних конфліктів, не втручання у внутрішні справи інших держав, оборонний характер китайської військової стратегії, зобов'язання першими не застосовувати ядерну зброю, підтримання статусу зон, вільних від ядерної зброї, відмова від розміщення своїх збройних сил на іноземній території. Разом з тим, необхідно враховувати амбіційний характер китайської програми розвитку і модернізації, а також підхід Китаю до використання сили, спрямований скоріше на превентивний удар, аніж на пасивну оборону.

Корені сучасних американо-китайських відносин відносять до давніх часів: перший двосторонні договір було підписано у 1844 році. Точкою відліку сучасних відносин можна вважати 1972 рік - втаємничений візит Р.Ніксона до Пекіна («шок Ніксона»). З того часу і до 1979 року підтримувались міждержавні відносини без формального дипломатичного визнання. У 1979 році ці відносини стали і дипломатичними. Період з 1979 по 1989 роки прийнято називати «золотим десятиріччям» чи «медовим періодом» у відносинах США і КНР. Нагадаю, що Китай був тоді найбільше стурбований небезпекою з боку СРСР, і не заперечував жодних позицій США у регіоні. Це було закріплено у Шанхайському комюніке, підписаному Мао Цзедуном і Ніксоном у лютому 1972 року. Китай запевнив тоді, що не вдаватиметься до дій, які дестабілізують ситуацію в Індокитаї, фактично погодився з присутністю американських військ у регіоні. Так само США і КНР домовились « спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування». Скоріше всього «медовий період» у стосунках США і КНР - це міф. Прикладом може стати одномісячна китайсько-в'єтнамська війна (17 лютого - 17 березня 1979 року).США не підтримали Китай і навіть зажадали виведення в'єтнамських військ з

Камбоджі, а китайських з В'єтнаму. Треба пригадати реакцію США на події у квітні 1989 року на головній площі китайської столиці Тяньаньмень (розстріл студентів, які вимагали лібералізації політичної системи): Штати призупинили політичний діалог і виплату кредиту на суму в 1,3 млрд.. дол.

Загалом для американо-китайських відносин другої половини XX століття характерна «рвана» динаміка розвитку двосторонніх відносин переважно за схемою «від максимум до мінімуму» чи «вперед - назад».

Після завершення холодної війни і руйнації тристоронньої конфігурації СРСР-США-КНР Сполученим Штатам довелося проаналізувати свою стратегію в цьому регіоні. Тодішні американські адміністрації не могли дати однозначної відповіді на питання:»Що представляє собою сучасний Китай і що очікувати від його бурхливого розвитку?». Звідси відсутність єдиної лінії поведінки щодо Китаю. У різних джерелах КНР називали країною «дружньою для США», «вірогідним стратегічним партнером США», «потенційним противником», «можливим стратегічним суперником».

У 1992 році Пентагоном було підготовлено для слухання у конгресі чотири доповіді, одна з яких «Стратегічні орієнтири для Азійсько- Тихоокеанського регіону». В ній зазначалось, що уже упродовж двох століть інтереси США в Азії залишаються незмінними: економічний доступ до регіону, свобода мореплавства, недопущення появи в Азії держави-гегемона чи коаліції таких держав. Загалом можна констатувати, що урядування демократичного уряду Б.Клінтона американські стратегічні настанови в АТР на початку 1990-х років суттєво не змінились. США зберігали в АТР свою військову структуру і військові союзи з п'ятьма державами (Японія, Республіка Корея, Австралія, Філіппіни і Таїланд), як, за висловом пентагонівських очільників, є становим хребтом американської регіональної стратегії безпеки і головним елементом стабільності в АТР.

Нагадаю, що Тихоокеанське командування є одним з найбільших у США. Зона його відповідальності тягнеться від американського західного узбережжя до східного узбережжя Африки площею понад 1699 млн. кв.км. У розпорядженні цього командування перебуває 300 тис. вояків, з яких 100 тис. - війська передової присутності, чотири повітряні армії, два оперативних флоти, одна сухопутна армія, понад 800 бойових літаків, 320 гармат і мінометів, до 150 танків, 100 бойових кораблів, включаючи 6 авіаносців.

З приходом до влади республіканців на чолі з Дж.Бушем-молодшим окреслились нові підходи до військової стратегії в АТР. Головна причина і водночас звідси головна тенденція - зростання значення китайського фактору у військово-політичній стратегії США в регіоні. Але під час першої каденції Дж.Буша-молодшого прихильники силових варіантів щодо КНР залишались у тіні. Причини цього: 1. на перше місце висунулась боротьба проти міжнародного тероризму, яку очолив Вашингтон і який потребував підтримки Пекіна цій боротьбі; 2.Китай став третім за обсягом торговельним партнером США, відтіснивши з цього місця Японію; 3. побутувала думка про значне відставання Китаю від США як у військовому, так і економічному плані. Експерти переконували, що китайські збройні сили відстають від штатівських принаймні на 20 років. Водночас ще на початку 2001 року на засіданні Об'єднаного комітету начальників штабів ЗС США Китай вперше був офіційно віднесений до категорії «вірогідних противників.»

Проте з початком другої каденції Дж.Буша посилюється антикитайська риторика у виступах цивільних та військових чільників США. 16 лютого 2005 року директор ЦРУ П.Гровс заявив, шо «зростаючі військові можливості Китаю представляють загрозу американським ЗС в регіоні.» Цього ж року поставили під сумнів тезу про значне військове відставання Китаю від США. Почали говорити про недоліки і промахи американської розвідки, яка «проґавила» низку моментів щодо КНР: по-перше, розробку Китаєм нової крилатої ракети великої дальності; 2. спуск з трапів нових бойових кораблів; 3. будівництво нового підводного човна; 4.розробку нової високоточної зброї, включаючи ракети класу «повітря-земля» з вдосконаленою боєголовкою; 5. що Китай врахував досвід останніх бойових кампаній на Балканах і у Ірані і усвідомив, як багато важить від розвитку ВМС, тобто від здатності авіаносної групи морського базування вийти на ударну позицію ( як у Іраку) і випустити ракети по цілях у глибині країни;

6. щоКитай попереджає про можливість ним застосування ядерної зброї проти США, якщо вони втрутяться в їхній внутрішній конфлікт з Тайванем;

7. За свідченням експертів Пентагону, у військових колах Китаю різко негативно поставились до агресії США в Іраку, яка продемонструвала беззастережну перевагу Америки у військово-технологічному плані. Ефективні безконтактні бойові дії США під час операції «Буря у пустелі», які можна назвати «революцією у воєнній сфері», стимулювали внутрішні дебати в Народно-визвольній армії Китаю про наслідки «революції у воєнній справі» (нинішня китайська армія за структурою, технічною оснащеністю і доктринальними принципами нагадує розгромлену саддамівську армію). Керівництвом КНР визначено заходи: необхідність якісного підвищення управління, контролю, комунікації, комп'ютеризації, отримання надійних розвідданих, розвиток засобів і можливостей ведення інформаційної війни, вдосконалення засобів ПРО, високоточної зброї і воєнної логістики. Не дивно, що витрати на армію у КНР зросли майже у шість разів за період 2000 по 2006 рік - з 14 млрд. до 81 млрд. дол..

Так само необхідно наголосити, що США не налаштовані апріорі на конфронтацію з Китаєм. Багато залежатиме, на думку американців, від самих китайців, якщо вони прозоро пояснюватимуть необхідність нарощування своєї військової потуги, витрати, доктрини, мету військових навчань тощо.

Разом з тим, американське керівництво поводиться досить обережно стосовно Китаю, не допускаючи прямого чи побічного зіткнення інтересів. І США і Китай прекрасно розуміють ціну військового конфлікту між ними. Серед причин цього можна назвати наявність у Китаю ядерної зброї, значної сухопутної армії (понад 1 млн. осіб). Рівень політичного впливу Китаю на світовій арені надто малий, щоб він спеціально загострював стосунки з такою державою, як США.

Але найважливіше у такій поведінці США щодо КНР полягає насамперед в економічних інтересах. США не можуть пожертвувати таким економічним партнером заради збереження всіх своїх політичних інтересів. У 2001 році товарообіг між обома країнами становив 116 млрд. дол., прямі американські інвестиції в Китай на цей же рік дорівнюють 26 млрд. дол.; на початок 1990-х років Китай стабільно 4-е місце серед експортерів товарів в США. Імпорт США з КНР в 1999 році становив 75 млрд. дол.., а експорт з США в Китай - 15 млрд.дол., тобто США мав дефіцит у торгівлі з КНР у 60 млрд. дол.. На Китай припадає 7,8% американського імпорту і понад 2% експорту. Незважаючи на ці цифри, все ж Китай є одним з найбільших експортних ринків США, який до того ж має тенденцію до розширення. Безперечно, у сфері торгівлі у США і КНР існують проблеми. Так, американську керівництво звинувачує Китай в демпінговій політиці. Штати втрачають робочі місця для американців у результаті напливу дешевого китайського імпорту. Незважаючи на це, у 2000 році в США після тривалих суперечок був все-таки прийнятий закон про надання Китаю режиму нормальних торговельних відносин.

Нині, у 2010 році, знову прогнозують повномасштабну торговельну війну США і КНР. Америка звинувачує Піднебесну, що та штучно занижує вартість своєї національної валюти - юаня, щоб таким нехитрим способом сприяти власним експортерам (лише у червні 2007 року американський торговельний дефіцит з Китаєм становив майже 27 млрд. дол.). Китай не залишається у боргу і погрожує Вашингтону: якщо він запровадить санкції, щоб Пекін підняв вартість юаня, то Китай почне розпродажу американських державних боргових зобов'язань. Погрози Пекіна китайські ЗМІ вже охрестили «китайським ядерним варіантом», а Вашингтоні - «борговим тероризмом». Річ у тому, що станом на березнь 2010 рік Китай володіє валютними резервами у розмірі понад 2 трлн.дол. США і майже 1 трлн. дол. - у вигляді американських державних боргових зобов'язань ( нагадаємо, що загальні боргові зобов'язання американської економіки з урахуванням корпоративних боргів становить 31 трлн. дол. або 230% ВВП; державний борг США станом на березень 2009 року дорівнював 11 трлн. дол. або 77% ВВП).

Якщо китайці реалізують свою погрозу і швидко розпродадуть фінансові зобов'язання Америки, то долар, який і нині перебуває на спаді, перетвориться на зовсім безвартісну валюту. Щоправда, подібні дії Китаю маловірогідні, оскільки наслідки будуть несприятливими для нього: 1. економічна криза у США загальмує продаж китайських товарів на американському ринку; 2. падіння долара зменшить вартість американських зобов'язань, якими володіють китайці.

Сподівання, що фінансово-економічна криза 2008-2009 років сповільнить темпи розвитку КНР не справдились. Більше того, ця криза дала Пекіну новий шанс. Річ у тім, що під час кризи країни світу продемонстрували неспроможність діяти спільно у подоланні спільних загроз, котрі, як у випадку з фінансовою кризою, позначилися на чималій частині всього людства. Китай, де проживає його шоста частина, вирішив діяти самостійно, вважаючи, що чекати, коли за ним підтягнуться інші, означає загибель для країни. У міру поглиблення кризи, китайська влада чіткіше почала усвідомлювати площини, у яких містяться національні інтереси країни, і напрями, з яких виходять або потенційно можуть виходити загрози. Так, орієнтований на експорт китайський виробничий сектор виввився найбільш незахищеним перед кризовими явищами через падіння світового споживання , насамперед у США. В цих умовах китайці за короткий термін переорієнтували частину свого експорту на нові ринки, а надлишки т овару, що не пішов за кордон, спрямували на внутрішній ринок. Цим розв'язали проблему стимулювання внутрішнього споживання з метою збереження високих темпів економічного зростання.

Водночас значні фінансові стимули з підтримання економіки в умовах кризи були реалізовні у Китаї через конкретні проекти підтримки й розвитку реального сектору економіки, великі проекти в інфраструктурному будівництві, тоді як, наприклад, в Європі і США набагато більші суми витрачали на позички фінансовому сектору. У 2010 році КНР продовжить політику стимулювання і навіть розширить її за рахунок соціальних програм, інвестицій в науку та інновації.

КНР також відмовилася під час кризи від зовнішніх запозичень, як це робить решта світу. Більше того, беручи участь у 2009 році в засіданні «великої двадцятки», китайське керівництво погодився допомогти світовій економіці вийти з кризи. Китай був готовий надати МВФ 100 млрд. дол. взамін на підвищення своєї ролі та інших країн, що розвиваються, в ухваленні рішень щодо глобальних економічних питань. Ця пропозиція не була прийнята. У результаті суму внеску в антикризовий резерв МВФ було зменшено Пекіном удвічі.

Китай у другій половині 2009 року застосував нову тактику та особливо активізував проникнення свого капіталу на ринки Європи, Америки, країн Азії й Африки, скуповуючи стратегічно важливі або перспективні для розвитку для самого Китаю підприємства - гірничодобувні і високотехнологічні.

Стисло результат першого року боротьби з кризою в Китаї можна охарактеризувати такими фактами. Зростання ВВП - 8,7 % у 2009 році. За розмірами номінального ВВП Китай вийшов на друге місце у світі після США. Випередивши Німеччину, він став найбільшим у світі експортером своїх товарів.

Водночас Китай хотів би також конвертувати ці свої реальні економічні успіхи в інші сфери - це і військова могутність, науковий потенціал, політичні дивіденди і міжнародний престиж. До того ж всередині країни формується громадська думка, щоб їхня країна перестала позиціонувти себе слабкою і показа світову свою реальну силі та міць. 80% опитаних китайців прагнуть, щоб Китай став супердержавою із сильною армією. Виразниками цих ідей стали, серед іншого, військові. Прикладом може слугувати одна з робіт під ємкою назвою «Китайська мрія», написана полковником Лю Мінфу.

«Стати глобальним лідером - це одвічна мрія Китаю. Щоб цього домогттися, потрібно мати найпотужнішу економіку у світі, доповнену відповідною військовою міццю», - пише він. На думку цього китайського полковника, потрібно буде 90 років, щоб Китай став безаперечним світовим лідером, випередивши США за ВВП у найближчі 30 років, за військовою міццю - за 60, за середньодушовим доходом - до кінця століття: « У XXI столітті настала черга для Китаю стати світовим лідером».

Перед Сполученими Штатами постало питання, наскільки така тісна інтеграція з Китаєм відповідає інтересам і національній безпеці країни. Своїм візитом до Пекіна восени 2009 року Барак Обама прагнув продемонструвати певні успіхи його нової китайської політики. До того ж, Обама став першим американським лідером, який відвідав Китай у перший рік свого президенства. За підсумками візиту офіційні ЗМІ КНР писали: « Однополярний світ, яким США насолоджувалися після закінчення холодної війни, добіг кінця, а нова ера, коли Китаю і США доведеться дивитися в обличчя глобальним викликам разом, тільки починається».

У 2010 році Вашингтон вирішив перейти від оборони до наступу щодо Китаю. Барак Обама оголосив про бажання виконати стару обіцянку свого попередника: продати Тайваню американських озброєнь на 6,4 млрд. дол. Так само американський президент зустрівся з тибетським духовним лідером у вигнання Далай-ламою 14-м. Одночасно Вашингтон відновив масовану критику Пекіна за недотримання прав людини та утиски свободи слова. У конгресі США більш як сотня законодавців зажадали від адміністрації Барака апровадити санкції проти Пекіна та китайських товарів (передбачається 25% мито на весь імпорт). На думку американських експртів та політиків, курс китайського юанядо долара має бути як мінімум на 40% вищий, щоб у торгівлі зі США не накопичувалося від'ємне сальдо.

У цьому зв'язку несподіваною для США була тональність відповіді КНР, а саме, погроза заморозити військові контакти та запровадити санкції проти тих американських компаній, які братимуть участь у реалізації поставок зброї на Тайвань. Стало очевидним, що Китай не буде миритися з діями США, які суперечать китайським національним інтересам. Зараз у Вашингтоні чекають 15 квітня 2010 року: цього дня американський мінфін має оприлюднити доповідь, у якій Китай може бути оголошений «валютним маніпулятором». Ця заява може стати підставою для запровадження всіх перелічених вище санкцій.

Нова зустріч китайського та американського вищого крівництва повинна відбутися якраз 15 квітня 2010 року у Вашингтоні на міжнародному саміті з ядерної безпеки.

Заходи Китаю. Насамперед нагадаємо, що географічне становище Китаю справді є унікальним. Китай - це трансазійська величина, яка розташована у двох частинах Азії - Східній і Центральній. Водночас країна має вихід до океану і глибоко «занурена» у континентальну Євразію. Китай ніби нависає над півостровом Індо стан і Південно-Східною Азією. КНР має на суходолі кордон з 11 азійськими країнами, з Афганістаном (Середній Схід) і межує з євроазійською

Росією. Треба не забувати морське сусідство з Японією, Південною Кореєю, Тайванем, які є відомими економічними потугами Східної Азії та враховувати переважаючі військові й економічні позиції США в АТР, які, з одного боку, перешкоджають, а, з іншого, - стимулюють зростання зовнішньополітичного та економічного впливу КНР у цьому регіоні. Отже, цей напрям можна вважати пріоритетним у зовнішній політиці сучасного Китаю. Більше того, можна стверджувати, що Китай прагне утвердитись у ролі гегемона на регіональному рівні, як і, до речі, і глобальному.

Це підтверджується аналізом великих успіхів у напрямку посилення своїх позицій в АТР, яких КНР досягла від початку масштабних реформ. 1). Передовсім активний розвиток саме приморських провінцій КНР, які оголошені «вільними зонами», що без сумніву сприяє активізації зовнішньої політики Китаю на азійсько-тихоокеанському напрямку; 2). Країні вдалося мирним шляхом повернути до свого складу колишні європейські колонії:

Макао і Гонконг; 3). Вихід на новий рівень відносин з Японією, які передбачають тісну економічну співпрацю, яка розвивається попри наявні політичні складнощі у відносинах і наявність територіальних суперечок навколо островів Сенкаку; 4). Китай увійшов до числа тих країн, які беруть активні участь у розв'язанні північнокорейської ядерної проблеми і займає активну позицію у ході шестисторонніх міжнародних переговорів з цього приводу (окремі раунди переговорів відбуваються між представниками КНДР, Республіки Корея, США, КНР, Японія, Росія); 5). Китай розвиває активно відносини з країнами Південно-Східної Азіїб у листопаді 2001 року Китай і країни АСЕАН підписали договір про створення станом на 2010 рік (без Японії) зони вільної торгівлі, яка буде найбільшою у світі зоною вільної торгівлі, у якій промиватиме 1,7 млрд. осіб; 6). Китай продовжує модернізувати свої збройні сили і за визначенням американських експертів здатен щороку виробляти 10-12 нових міжконтинентальних балістичних ракет (ICBMS - Intercontinental missiles) і тисячі нових ракет переважно малого радіусу дії протягом найближчого десятиріччя; 7). Нарешті, у Китай вже упродовж двох десятиріч спостерігається бурхливе економічне зростання: щорічно ВВП збільшується на 8-10% ( у 2001 році цей показник склав понад 12%). На основі цих показників можна зробити висновок про те, що за збереження нинішніх темпів економічного росту, вже через 10-15 років ВВП Китаю може перевершити ВВП США.

Безперечно, заходи Китаю у протистоянні з США в АТР не є нині такими масштабними і комплексними, але мають висхідну тенденцію. Китайське керівництво розуміє також значення Малаккської протоки і морських комунікацій у Південно-Східній Азії для забезпечення своєї енергетичної і військової безпеки. Що для цього робиться з боку КНР? Передовсім можна простежити два напрямки у цьому контексті. Перший - це будівництво альтернативних транскордонних шляхів. Так за технічної й фінансової допомоги КНР будується глибоководний порт Гвадар у Пакистані зі спеціальним причалом, який прийматиме нафтоналивні танкери з

Близького Сходу. Прибуття вантажів до порту передбачається високогірним Каракумським шоссе. Інший шлях - передбачає зміцнення стосунків з країнами регіону у військовій сфері. Зокрема, КНР планує створити «нитку перлів», тобто мережу баз і взаємин з державами, розташованими на шляху доставки нафти з Близького Сходу до КНР. У контексті цієї стратегії зроблено: 1. будівництво бази у Гвадарі для обслуговування своїх ВМС; 2. встановлено засоби електронної розвідки для спостереження за Ормузькою протокою і Аравійським морем; 3. налагоджено тісні військові зв'язки з Мьянмою і будівництво тут військово-морської бази; 4. в листопаді 2003 року підписано угоду про військову співпрацю з Камбоджею: КНР поставлятиме зброю і надасть допомогу у військовому вишколі їхніх вояків.

У якості доказу прагнення утвердження Китаєм глобального впливу, як і пошуків альтернативних шляхів енергоносіїв, є його інтерес до прикаспійського регіону, який називають «геополітичним магнітом XXI століття». Китайці вдаються у цьому плані до образних визначень, говорячи, що хвіст китайського дракона дотягнувся вже до Каспійського моря, а його голова занурена у води Тихого океану і повернута у бік США. Значення Каспію визначається насамперед покладами нафти, які за своїм значенням займають друге місце після Перської затоки. Китайська провінція Сіньцзян (або Східний Туркестан) є своєрідною сполучною ланкою між Китаєм і Західним Туркестаном або прикаспійським регіоном. При цьому показово, що ці території ще за імператорського Китаю розглядались як важлива сфера міжнародних інтересів Піднебесної. Землі нинішнього Сіньцзяну і Тибету китайці називали 2ближнім західним краєм», а нинішній Казахстан і суміжні країни аж до Каспію - «дальнім західним краєм».

Російський дослідник О.Зотов вважає, що КНР, будучи зацікавленою у зміцнення своїх континентальних позицій уже «зарезервувала» Семиріччя (регіон Казахстану на схід від о.Балхаш) як сферу своїх безпосередніх життєво важливих інтересів. Нас правді КНР доклала значних зусиль аби за короткий час за умов зростаючих зовнішньополітичних загроз у цьому регіону з боку, насамперед, Афганістану, вивести свої відносини з Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном на принципово новий рівень. За участю Китаю та Росії було сформовано так звану Шанхайську п'ятірку, а, згодом, після приєднання Узбекистану, і Шанхайський форум. Мета цих організацій - співпраця з проблем регіональної безпеки.

Політична присутність Китаю у колишній радянські частині центрально азійського регіону створює сприятливі умови для розв'язання питання безпосереднього доступу до енергоносіїв Прикаспію. Друга половина 1990-х років була позначена першими відповідними кроками. У 1997 році Китай викупив у Казахстану за 4,3 млрд. дол..60% актюбінських родовищ і стільки ж нафтових полів Узена за 1,3 млрд. дол.. Вважається, що резерв актюбінських нафтових родовищ становить 140 млн. тонн, а узенських - 200 млн. тонн. З 1997 року Китай почав інвестувати кошти на будівництво низки нафтопроводів: з Каспійського узбережжя через Казахстан довжиною 3 тис. км та вартістю проекту у 3.5 млрд.дол.; з Каспійського узбережжя через Іран довжиною 1000 км - вартість проекту 2 млрд. дол..; спільно з японською фірмою «Мітсубісі» розпочато реалізацію проекту прокладки нафтового і газового трубопроводу з району Каспію довжиною 6130 км і вартістю 34 млрд.дол.

Беручи до уваги велику зацікавленість Китаю у забезпеченні власної енергетичної безпеки, а також зростання китайської еміграції до центрально азійських країн можемо стверджувати, що зовнішньополітичні зусилля КНР у цьому регіоні будуть зростати.

Не забудемо, що безприкладний людський потенціал Китаю лише посилює його стратегічний потенціал. Людський потенціал Китаю є тим елементом «опорної міці», який навіть за умов порівняної зовнішньополітичної пасивності країни, являє собою серйозний виклик національній безпеці інших країн світу. Зважаючи на понад мільярдне населення (1,3 млрд.осіб), на комплекс геополітичного потенціалу та високий рівень само ідентифікації китайців, можна говорити про те, що «опорна міць»

Китаю не має аналогів і будь-яка із сучасних великих країн поступається йому в якісних характеристиках тих чи інших складових цього потенціалу, у тому числі і США. За даними Вашингтонського інституту народонаселення, чисельність населення Землі, яке на початку XX століття становило 1,6 млрд. осіб, сьогодні наближається до 6 млрд. Відповідно, сучасне населення Китаю є співставним з населенням людства на початку століття. Якщо Китай уже нині не зможе втримати режим дітонародження в умовах «одна родина - одна дитина», то цілком реальним може бути варіант, що до 2100 року більшість населення земної кулі будуть становити китайці. Наслідки цього сценарію можна передбачити вже зараз, коли китайська діаспора набуває все більшого впливу у низці країн Азії та Американського континенту.

Отже, Китай володіє такими різноаспектними потугами, які дають йому підстави і вагому мотивацію для визначення саме глобальних зовнішньополітичних орієнтирів. Ця мотивація має радше цивілізаційне, аніж модерне ідеологічне підґрунтя. Навіть за умов поступового стирання характерних рис комуністичної ідеології подаровані історією геополітичні переваги та своєрідний архетип величі країни у свідомості китайців відіграватимуть роль вічного двигуна глобальних зовнішньополітичних устремлінь.

2. Конфліктно-проблемні питання у стосунках США і КНР: історія і сучасність

До переліку таких зон віднесемо у першу чергу Тайванську проблему. Возз'єднання двох частин Китаю, представлених нині Китайською Народною Республікою (КНР) і Китайською Республікою (КР) на Тайвані є одним з найскладніших і найгостріших регіональних питань. Відомо, що Китайська Республіка була проголошена на материковому Китаї ще 1911 року під час Синьхайської революції. У 1949 році у ході тривалої громадянської війни і при підтримці СРСР комуністи завдали поразки правлячій партії Гоміндан (Націоналістична партія) і проголосили створення КНР, а колишній центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером

Гоміндану Чан Кайші перебрався з допомогою американців на острів Тайвань, який відокремлений від материкової частини Китаю 160- кілометровою Тайванською протокою. Площа острова 36 182 кв. км. Адміністративний центр - Тайбей. Португальська назва острова - Формоза. Загалом перебазувалось на острів 2 млн. націоналістів. Чан Кайші перевіз також на Тайвань весь золотий запас тодішнього Китаю - це 250 млн. дол.. На Тайвані встановився однопартійний авторитарний режим. Так розпочалося протистояння двох китайських урядів, розділених водами Тайванської протоки. Кожен з них претендував на все китайську легітимність і вважав себе єдиним законним загальнокитайським органом.

Ситуація ускладнилась тим, що СРСР одразу визнав уряд КНР, а США - ні. До 1972 року весь Китай, і материковий і острівний, в ООН представляв уряд Китайської Республіки, тобто Чан Кайші. Ситуація змінилась з початком погіршенням і розривом радянських китайських відносин. У лютому 1972 року мала місце подія, яка отримала назву «шок Ніксона», тобто візит американського президента Р. Ніксона до КНР. Щоправда, дипломатичні відносини США і КНР були встановлені 1 січня 1979 року. 1972 року КНР перебрала з допомогою США представництво Китаю в ООН і згодом посів місце постійного члена Ради Безпеки ООН. 1979 року Сполучені Штати визнали КНР де-юре і формально розірвали свої дипломатичні відносини з КР на Тайвані. Але неофіційні дипломатичні відносини Штати продовжували підтримувати з Тайванем. Більше того 1979 року американський конгрес прийняв Закон про відносини США з Тайванем, за яким уряду Чан Кайші надано неофіційні гарантії у випадку надзвичайної ситуації у зоні дотику з КНР. Одна із статей Закону передбачала продаж Тайваню американської зброї виключно оборонного характеру та підтримання належної боєздатності армії США в регіоні на випадок можливого використання сили проти Тайваню. Якраз 1979 року були встановлені дипломатичні відносини США і КНР. Китайське керівництво дало гарантії, що не має наміру силою приєднувати Тайвань. На сьогодні з

Тайванем підтримують дипломатичні відносини 29 держав. КР на Тайвані, нарівні з КНР, є членом COT. В ООН вона не поновлена, хоча неодноразово подавала заявки.

Після смерті у 1975 році Чан Кайші ситуація на Тайвані ускладнилась, оскільки його спадкоємці сини Лі Дінго і (після його смерті) Лі Денхуей вдалися до демократизації країни. Найголовніше полягало у створення багатопартійної системи. Чимало членів нових партій відмовились від концепції єдності з материковим Китаєм, тоді як чимало людей у Гоміндані виступали за об'єднання з Китаєм, але демократичним Китаєм.

Нині на Тайвані проживає 23 млн. осіб. ВВП (1996) становив 290 млрд. дол.; ВВП на душу населення становить 13 500 дол. Тайвань - один із «чотирьох дракончиків», тобто нових індустріальних держав. ЗС Китайської Республіки на Тайвані нараховують 376 000 осіб. Витрати на армію станом на 1996 рік становлять 3,5% ВВП.

Після розпаду СРСР і припинення існування колись могутнього радянського Тихоокеанського флоту США почали переглядати свої союзницькі відносини з КНР. Для американців КНР втратив своє стратегічне значення, оскільки відпала потреба стримування апетитів СРСР в Азії. Вкрай негативно прийняли американці події на площі Тянаньминь 4 червня 1989 року, тобто розстріл демонстрації студентів, і пересічні громадяни США вважають КНР ворожою країною. Правляча американська еліта справедливо вбачає у КНР, який динамічно розвивається, свого головного суперника в АТР. Звідси, оскільки Тайвань був і залишається ахіллесовою п'ятою КНР, США роблять ставку на Тайвань, вірніше сказати, заграють з ним. Б. Клінтон оголосив, що американські державні службовці можуть подорожувати на Тайвань, і відповідно з Тайваню, окрім найвищих посадових осіб. Щоправда, Клінтон для заспокоєння КНР заявив, що США не підтримають членства Тайваню у будь-якій міжнародній організації.

1995 року президент Тайваню Jli вперше в історії острова прибув з приватним візитом до США і виступив з лекцією у Корнуельському університеті.

1996 року на Тайвані відбувалися президентські вибори, на яких за владу змагались: 1) прибічники повної незалежності острова; 2) консерватори з партії Гоміндан, які виступали за еволюційний шлях об'єднання обох Китаїв. КНР вдалася до проведення широкомасштабних військово-морських навчань з застосуванням балістичних ракет. Мета - налякати прихильників незалежності Тайваню. США, у свою чергу, дотримуючись формально угоди з КР на Тайвані від 1979 року, підтягнули до берегів Тайваню сили свого 7-го флоту. Окрім цього, поставили Тайвань високотехнологічну зброю: 150 винищувачів F-16, есмінці, оснащені електронною системою стеження, проти корабельними ракетами та системами ППО «Патріот -2». У технологічному сенсі ЗС Тайваню випереджали КНР. Великі кошти, які отримує Тайвань від експорту високотехнологічної продукції, дають йому можливість щорічно збільшувати обсяги імпорту американської зброї. Так, з 1991 по 1999 рік Тайвань імпортував зброї на колосальну суму у 20 млрд. дол., тобто зайняв за цим показником друге місце у світі (після Саудівської Аравії) серед партнерів США.

1999 року сталася низка подій, яка загострила стосунки США і КНР: 1) начебто помилкове влучення американської ракети під час операції НАТО проти СРЮ у дипломатичне представництво КНР у Белграді; критика Конгресом політики КНР щодо Тібету; звинувачення Китаю у викраденні новітніх технологій з американських військово-технічних установ. На такому фоні конгрес США прийняв у 1999 році Закон про покращення обороноздатності Тайваню, яким передбачалось включення острова до системи американської протиракетної оборони в Азії разом з Японією і Південною Кореєю. За американськими даними, сьогодні на Тайвань націлено від 150 до 200 китайських ракет середньої дії, за китайськими даними, - понад 700 ракет.

Оборонна доктрина Тайваню побудована на двох засадах: по- перше, переконати КНР у тому, що атака на острів буде занадто дорого коштувати; по-друге, протримати до того часу, поки головний союзник - США - зможе прийти на допомогу.

Тайвань важливий для Китаю з двох точок зору: стратегічної, оскільки він знаходиться зовсім поруч з материком, тягнеться паралельно до розвинених прибережних провінцій. У 1930-х роках острів використала Японія для нападу на Китай; та економічної - за деякими підрахунками, входження Тайваню до Китаю збільшило б ВВП країни щонайменше на 300 млрд. дол..

Необхідно наголосити на тому, що економічні та культурні стосунки КНР і Тайваню нині можна назвати сталими: 1997 року встановлено пряме морське сполучення, здійснюються регулярні авіарейси, обмін туристами (зустрічі членів роз'єднаних у 1949 році родин). Обопільний товарообіг становив у 1990-х роках у середньому щорічно 26 млрд.дол. Тайвань потужно вкладає інвестиції у материкову економіку. Цьому слугують сприятливі фактори: спільна історія, мова, дешева земля, невичерпна і фактично безкоштовна робоча сила. Тайвань входить до 5-й найбільших інвесторів в економіку КНР - 100 млрд. дол., прямих інвестицій у п'ять прибережних провінцій КНР. Тайвань має у КНР 46 тис. об'єктів господарювання. Це друге місце. В КНР постійно працює до 1 млн. тайванців. До речі, Тайвань вкладає капітали у високотехнологічні підприємства.

Політична еліта Тайваню має щодо інвестицій у КНР перестороги: І.що Китай може перехопити технології Тайваню (мікросхеми, комп'ютерні чіпи і комплектуючі) і сам виробляти їх; 2. може націоналізувати всі підприємства з тайванським капіталом; З.з 1996 року на Тайвані запроваджено процедуру обов'язкового отримання дозволу на інвестиції у КНР, які перевищують 50 млн. дол.

Китай пропонує формули об'єднання з Тайванем: «одна держава - дві політичні системи». КНР підтримує концепцію, що Тайвань є лише їхньою сепаратистською провінцією, а не самостійною державою. Якщо щодо сусідніх держав КНР дотримується принципу не застосування сили, то до своєї провінції це цілком можливо. Китай сформулював «три причини», за яких вони можуть використати військову силу при розв'язанні тайванської проблеми: 1.офіційне оголошення Тайванем незалежності; 2.якщо він відкладе переговори щодо свого статусу на невизначений термін; З.якщо якась держава зробить спробу захопити Тайвань. 2005 року у КНР прийняв закон «Про протидію розколу держави» ( інший переклад цього закону «Про попередження відокремлення Тайваню»), який передбачає силові варіанти у таких випадках. Остання новація КНР щодо механізму об'єднання з Тайванем: «одна держава - три системи», тобто вперше запропоновано принцип конфедеративного об'єднання. Найбільш ймовірно, що китайці, вірні своїй політичній традиції і відповідно до власних ресурсів діятимуть за формулою «переходити ріку вбрід, намацуючи ногою каміння», тобто тайванську проблему розв'язуватимуть скоріше «вбрід», аніж за допомогою плавзасобів морського десанту.

Китай активно використовує відсутність єдності серед тайванської еліти з проблеми об'єднання з материком. Він провадить дипломатичну гру з опозиціонерами - прихильниками «єдиного Китаю». У першій половині 2005 року Китай навіть запросив тайванських опозиціонерів до Пекіна і їй було влаштовано пишний прийом.

Офіційна модель об'єднання з боку Тайваню: «один Китай, один Тайвань». Новостворена Демократична прогресивна партія Тайваню виступає за повну незалежність Китайської Республіки на Тайвані.

США та КНР у глобальному суперництві за домінування на Африканському континенті. 1.Оцінки місця і ролі Африки у світовій політиці достатньо суперечливі. З одного боку, нині країни континенту - це одна третина світового співтовариства. Отже, їм повинен належати вагомий голос у розв'язанні світових проблем. З іншого, органічне включення африканських країн у процесе формування постбіполярного світу гальмується різними чинниками: а) очевидним відставанням за рівнем економічнеого розвитку. Сьогодні на долю континенту з понад 11% населення Землі ( близько 700 млн. осіб) припадає 4-5% світового виробництва. З загальної кількості 53 африканських держав 33 відноситься до групи найвідсталіших держав. Якщо у 1960 році Африка забезпечувала себе продовольством, то з 1980 року третина африканців виживає тільки за рахунок міжнародної допомоги. До того ж висхідний демографічний полказник в Африці вищий, ніж в інших країнах, які відносяться до групи країн, що розвиваються. При збереженні нинішніх темпів народжуваності в 2025 році кожна 5-а особа на планеті буде африканцем.

2. На початок нового третього тисячоліття за Африкою затвердилась репутація яе нестабільної у політичному сенсі частини планети, де відсутні елементарні умови для економічного зростання. Щорічна енкономічна допомога Африці становить 15-20 млрд. дол., Але при цьому ВВП на душу населення все одно знижується. Сьогодні, за оцінками ООН, майже половина населення регіону існує на один доллар в день.

Останнім часом багато пишеться про те, що допомога Африці (під егідою ООН і Світового банку) надто сконцентрована на економічних реаліях і не враховується місцева соціокультурна специфіка, ментальність. У самій же Африці привикли списувати біди на колоніальне минуле, на егоїзм ТНК, але мало говорять про першопричину багатьох сучасних проблем регіону: некомпетентне керівництво, повальна корупція, авторитарність влади, недотримання прав людини, відсутність чітко вивірених соціально- економічних орієнтирів, взаємні територіальніф претензії тощо.

У країнах південніше Сахари зовнішнє фінансування держбюджетів здійснювалось наприкінці XX століття приблизно у розмірі 11%) їхнього

ВВП, в той час як у країнах Північної Африки і Близького Сходу цей показник становив 1,2%, в Азії - 0,7%), в ЛА - 0,4%. Не випадково на рубежі століть загальний зовнішній борг країн, розташованих на південь від Сахари, досяг 350 млрд. дол., що тотожне їхньому сукупному ВВП. Так нагромаджується безпрецедентний матеріал для експорту тероризму.

3. Загрозу для африканського континенту становлять і інші серйозні фактори. Серед них проблема ВІЧ: в Африці перебуває половина від загальної кількості тих у світі, хто захворів на ВІЧ.

4. Проблема голоду, яка має характер гуманіарної катастрофи. Це країни - Ефіопія, Сомалі, Судан, Ангола, Руанда, Заїр, Сєрра-Леоне.

5. Проблема біженців - на Африку припадає 50% від загальної кількості (понад 7 млн. осіб) і 60% переміщенних осіб (20 млн.)

6. «Втеча мізків» - близько 23 тис. випускників африканських вузів щороку залишають регіон. Це третина спеціалістів. Натомість доводиться вербувати спеціалістів-професіоналів з Заходу. Сьогодні в Африці працює 100 тис. громадян з промислово розвинених країн, послуги яких вартують 4 млрд. дол. в рік, або 35% офіційної іноземної допомоги на потреби розвитку континенту.

7. Проблема конфліктності - з 1960-х років на континенті було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, в яких загинуло 10 млн. осіб. У 1990-і роки збройні дії відбувались на територіях 15 африканських держав. Тільки за останні 5 років XX століття лише в країнах Тропічної Африки відбулося 15 військових переворотів. Тому як в Африці, так і за її межами, поширюється песимістичні настрої, або ж «афропесимізм» стосовно не тільки найближчих, але й віддалених перспектив стабільності та економічного росту регіону. Існують навіть сценарії апокаліптичної спрямованості щодо перспектив розвитку континенту у XXI сторіччі.

8. Ситуація латентної конфронтації тісно пов'язана з гонкою озброєнь на континенті. Серед країн Африки наймогутнішими у військовому плані наприкінці 1990-х років вважаються Єгипет Лівія, Алжир, Марокко, Ефіопія,

Ангола і Нігерія. У цих країнах зосереджена основна частина бротентанкових сил, більша частина військової авіації і флоту. Важається, що ці країни можуть вести військові дії за межами регіону. Ще 9 країн - серед них: Сомалі, Кенія, Судан, Туніс, Танзанія, Мозамбік, Замбія, Зімбабве військовий потенціал досягає субрегіонального рівня, який дозволяє провадити військові дії за межами своїх національних кордонів. За різними оцінками, деякі країни Африки розглядаються як потенційні власники ЗМУ. Алжир, Єгипет (у 2007 році поширюються дані про існування у Єгипті власної ядерної програми), Лівія мають балістичні ракети, до того ж Єгипет і Лівія, за прогнозами, налагодили власне виробництво балістичних ракет.

Незважаючи на економічні труднощі, за оцінками експертів, у 2002-2003 роках країни Африки виділили понад 1,5 млрд. дол. на закупівлю зброї та військової техніки.

Поряд з тим на початок нового тисячоліття, незважаючи на серйозність загроз регіонального й глобального масштабів, у більшості країн африканського континенту окреслились позитивні зміни: 1. у всіх країнах спостерігається 3-4-процентний ріст ВВП, що додає трохи оптимізму; 2. на середину 1990-х років відбулося певне замирення в зоні конфліктів. Знаковою є подія, яка відбулася в листопаді 2002 року, коли уряд Анголи та УНІТИ офіційно заявили про остаточне припинення внуртішньоангольського збройного конфлікту - одного з найтриваліших і руйнівних на африканському континенті; 3. підписання у 1996 році Договору про створення в Африці безядерної зони; 4. якщо раніше головним механізмом врегулювання внутрішніх конфліктів виступала Рада Безпеки ООН, то сьогодні поряд з цим простежується активнее прагнення місцевих країн брати участь у врегулюванні конфліктів: а) в середині 1990-х років 12 держав Півдня Африки створили міжурядову консультативну Раду з політики, оборони і безпеки; б) держави Центральної Африки підписали Пакт про ненапад; в) міжнаціональні військові підрозділи Економічного співтовариства Західної Африки (ЕКОВАС) перебували упродовж декількох років в Ліберії.

Найочевиднішим є факт глобального змагання за Африканський континент між США та КНР. Щодо цих двох держав та їхніх глобальних перспектив у майбутньому цілком можна застосувати добре відомий у політології закон про нерівномірність економічного та політичного розвитку окремих країн світу. За даними Національної розвідки США від 2004 року, ВНП КНР у 2020 році перевищить сукупний ВНП всії економічно розвинених країн, виключаючи США. На цей же час китайська економіка практично зрівняється з американською. Передбачається також, що у 2020 році КНР перевершить Росію за військовою потугою і зрівняється з США. Журнал «Ньюсуик» прогнозує, що XXI сторіччя стане «китайським» на кшталт того, як XX сторіччя ми називаємо «американським».

Але, напевно, важливіше те, що економіки, які швидко розвиваються, потребуватимуть все більше енергетичних ресурсів. За прогнозами американських експертів, у 2020 році СШАі КНР зрівняються у обсягах споживаних нафти та газу. Китай вже нині зайняв друге місце після США за імпортом вуглеводнів. У загальносвітовому щорічному прирості споживання нафти і газу частка Китаю становить 31 відсоток. Отже, Китай зайняв місце провідного гравця га економічній арені і таким чином репрезентує значну загрозу США, які також все більшою мірою залежать від імпорту тієїж сировини, що КНР. При цьому обидві країни плекають великі сподівання на регіональну диверсифікацію свого енергетичного імпорту і роблять в цьому контексті великі ставки на Африку.

Доречно буде зазначити, що провідною тенденцією сучасного світу є об'єднавчі чи інтеграційні процеси, або ж іншим словом глобалізація. Сьогодні склалось дві моделі глобалізацій чи інтеграції: американська та європейська. Інші країни світу, за виключенням КНР, займають проміжне місце між цими двома провідними моделями. Якщо торкатись суті американської моделі глобалізації, то очевидно, що її кінцева мета - це створення «якоїсь імперії». Про це вказує 36 Бжезинський: «Америка стоїть в центрі взаємозалежної планети, такої, в якій Влада здійснюється шляхом постійного маневрування, діалогу, дифузії і прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада виходить врешті-решт з одного джерела: Вашингтон, штат Колумбія» «Велика шахматна дошка», М., 1999, с.40)

Провідним мотивом прагнень США до світового панування у формі «імперії» є володіння або ж контроль над світовими енергетичними ресурсами. Ще у 1981 році американський політолог К.Солберг писав: «Зробивши саме ставку на нафту, західні демократії змогли продовжити свій індустріальний розвиток на основі відного підприємництва. Сьогодні нам видається очевидним, що демократія цілком залежить від нафти».

Якщо виходити із логіки цих міркувань про взаємозвязок нафти і демократії, то американська теза про «розширення демократії у всьому світі», яку проголосив ще Б.Клінтон, і продовжив Дж.Буш-молодший у посланні конгрессу від 31 січня 2006 року «Про становище країни» - є контролем над світовими джерелами нафти і газу. При цьому адміністрація Дж.Буша визнає зростаючу роль Африки як провідного постачальника енергоресурсів.

Відомо, що нині США отримують нафту в основному з Саудівської Аравії, Канади і Венесуели. Разом з Тим, на початку XXI сторіччя спостерігається ріст інтересу Америки до імпорту енергетичної сировини з Африки. Можна назвати нині принаймні декілька причин цього інтересу: 1. його диктує сучасний стан з енергоносіями у вибуховонебезпечних регіонах і прагнення Вашингтона отримати доступ до африканської нафти, розташованій ближче до берегів Америки, ніж близькосхідна, що знизить і транспортні витрати; 2.самі африканські держави зацікавлені у залученні американських інвестицій у нафтовий бізнес на континенті;3. Африка становить для США і політичний інтерес, оскільки стан справ на африканському континенті безпосередньо позначається на внутрішньополітичній ситуації у самих Штатах. Це пов'язано з наявністю багатомільйонного африкано-американського населення; 4. США мають військово-політичний інтерс до африканських країн і не тільки через прагнення створити необхідну військову інфрастуктуру і систему відносин для гарантованого доступу до джерел сировини континенту, але через прагнення перетворити низку країн континенту, особливо у його східній частині, в тилову базу Центрального командування США (СЕНТКОМ), яке опікується американською силовою політикою стосовно Афганістану, Іраку, Ірану та інших держав. Адміністрація Буша, як вказується у документі Білого дому під назою «Африканська політика», має намір створювати «коаліції бажаючих» з такими африканськими країнами, як5 ПАР, Нігерія, Кенія, Ефіопія для спільних дій у «боротьбі з міжнародним терроризмом». Передбачають, що військові підрозділи цих країн (12 тис. осіб) складуть кістяк майбутніх формувань в рамках Африканського Союзу чи на іншій колективній основі, які будуть здійснювати антитерористичні операції на Африканському континенті.

США зміцнили свій вплив на африканському континенті шляхом приєднання у 2000 році Алжиру до «Середземноморської ініціативи НАТО». Ця міжнародна структура існую з 1994 року і координує відносини НАТО у військово-політичній сфері з такими країнами, як Єгипет, Алжир, Ізраїль, Іорданія, Мавританія, Марокко і Туніс. Покращились стосунки з Нігерією, з однією з найчисельніших за населенням африканською країною: у ході візиту нігерійського керівника Обасанджо до Вашингтона у 2001 році Були зняті американською стороною звинувачування у недотриманні прав людини у Нігерії, домовлено про збільшення поставок нігеорійської нафти до США.

Піонером у прийнятті нової африканської стратегії виступили США: 1. ще у першій половині 1990-х років воги згорнули допомогу низці диктаторських режимів (Ліберії, Судану, Заїру) і підтримали процеси національного примирення в Анголі, ПАР, Мозамбіку; 2. взяли курс домінування економічних інтересів та розширення присутності корпорацій в африканському векторі зовнішньої політики; 3. у розвязанні проблем країн континенту стали більшою мірою враховувати специфіку кожної із них.

Щоправда, нині африканський напрямок у стратегічних пріоритетах США займає важливе місцке, але не першочергове.

У 2005 році 18% спожитої у США нафти було імпортовано з країн Африки, це більше, ніж Штати закупили у близькосхідних країнах і країнах Перської затоки. Нафта становить 87%) всього американського імпорту з Нігерії, Анголи і Габона. Очікується, що у 2007 році Нігерія збільшить видобуток нафти до 3 млн. барелеів в день у порівнянні з 2 млн. у 2006 році, Ангола - з Ідо 2 млн. барелів, Чад - до 225 тис., Екваторіальна Гвінея - до 350 тис. барелів щоденно.

Таким чином, у 2010 році нафта із Західної Африки повинна забезпечити 25% американських потреб в нафті.

Свідченням американського інтересу до Африки є стабільний ріст торговельного обігу між США та країнами Африки: якщо у 1997 році їхній товарообіг становив 23 млрд. дол., то у 2000 році - 294 млрд. Маємо зростання за три-чотири роки більше, ніж у десять разів. Загальна сума прямих і побічних американських приватних інвестицій в Африці нині наближається до 14-15 млрд.дол.

Що стосується прграм «допомоги розвитку» країнам Африки, то США в середньому виділяють для цього приблизно 0,1% свого ВВП. Наприклад, СС - 0,3%.

У січні 2006 року у Пекіні було опубліковано доповідь про африканську політику КНР, в якій можна виділити наступні моменти: 1. основою взаємин КНР з країнами Африки буде вивіз сировини та інших товарів до Китаю; 2. китайський уряд бере на себе всі ризики, пов'язані з розвитком китайсько- африканських торговельно-економічних відносин; 3. КНР зобов'язується надавати африканським країнам економічну допомогу без будь-яких попередніх політичних умов (на відміну від США); 4. КНР розвиватиме військову і військово-технічну спрівпрацю з країнами континенту: йдеться про навчання африканського військового персоналу і поставки сучасної зброї до Африки.

Таким чином, така активна політика Китаю в Африці не може не викликати протидію зі боку США, Великобританії, Франції та інших держав.

Розглянемо методи діяльності Китаю на Африканському континенті.

1 .Передовсім КНР використовує своє постійне членство у РБ ООН з Тим, щоб захистити деякі африканські режими, які піддані міжнародним санкціям. Серед таких країн - Судан, Зімбабве. Так щодо Зімбабве Китай заявлє про повну довіру до режиму Р.Мугабе і вважає, що прези дент Мугабе має всі можливості для самостійного врегулювання своїх проблем без втручання ззовні. Результатом такої китайської політики стало рішення зімбабвійського керівни цтва про надання КНР режиму «найбільшого сприяння» на внутрішньому ринку. Це дозволило Китю без жодної конкуренції розробляти надра країни і видобувати рідкоземельні мінерали: хром, платину,феррохром тощо.

Наголосимо на тому, що країни Африки мають більше довіри до Китаю, аніж до США та його імперіалістичної політики.. Вони вважають Китай «одним із своїх».

2.На відміну від американської китайська політика у сфері економічної та технічної допомоги не передбачає жодних політичних чи еконоімчних умов її надання. Зокрема, Ангола і Зімбабве, яким США, а всід за ними МВФ і Світовий банк відмовляють у наданні допомоги, отримують кошти від китайських донорів. За рахунок цих капіталів нині фінансується будівництво автомобільних та залізничних доріг в цих країнах.

3.3а даними на січень 2006 року, китайська торгівля з країнами Африки на 39% у порівнянні з початком 2005 року і склала 32 млрд. дол. Прогнозується, що у настпуні п'ять років китайсько-африканський торговельний обіг складе понад 100 млрд. дол.

4. Темпи зростання китайських інвестицій є вищими, аніж американських. Лише за перші десять місяців 2005 року вони становили 175 млн. дол.

5. Китайська національна нафтовидобувна корпорація (€N00) є нині одним з найбільших інвесторів у нафтову промисловість Судану і володіє 40% акцій однієї з найбільших суданських компаній, яка має ліцензію на видобуток 300 тис.барелів в день. На початку 2006 року сума китайських капіталовкладень в економіку Судану становила 8 млрд. дол. Китай побудував нафтопровід вартістю в 1,6 млрд. дол. довжиною в 1600 км для транспортування сирої нафти з південної частини Судану до нафтового терміналу у Красному морі, неподалік від Порт-Судану. У 2005 році КНР купила 60% видобуваної сирої нафти Судану. 5% своїх потреб у нафті нині Китай задовольняє за рахунок Судану.

6. Велике занепокоєння в Вашингтоні викликає так зване «китайське текстильне цунамі» в Африці. Китай заполонив деякі африканські країни своїм дешевим текстилем, що призвело до закриття місцевих текстильних підприємств, зокрема в Кенії, Лесото, Свазиленді. До того ж Світова організація торгівлі зняла обмеження на експорт китайського текстиля і виробів з нього, що привело зростання ввозу цієї продукції до Африки на 180%). Це підриває американську політику, яка здійснюється у рамках АГОА - Закону від 2000 року «Про економічний ріст і торговельні можливості для країн Африки». Відповідно до цього закону США відкрили свої внутрішні ринки для ввозу африканських текстильних виробів в обмін на надання привілейних умов американським компаніям, які діють в африканських країнах.

7. Китайські компанії беруть участь у розробці інших видів сировини. Наприклад, 60%> цінних порід деревини Габону постачається до Китаю. КНР є одним з найбільших покупців замбійської міді, кобальту, міді з Конго. В Гані китайці будують електростанції, в Сьєрра-Леоне - готелі, у Кенії реконструють дороги.

8. Для координації торговельно-економічної політики стосовно країн Африки у 2000 році створено Китайсько-африканський форум для співпраці. Через чотири роки створено китайсько-африканську ділову раду.

9. У царині військової співпраці такі країни як Судан, Ефіопія, Зімбабве озброєні переважно китайською зброєю (просто, і недорогою, тобто такою, яку шукають африканці). У Судані Китай побудував завод три військові заводи, в тому числі цехи для зборки танків Т-55.

10. Вашингтон нервує через те, що КНР налагоджує співпрацю з її африканськими стратегічними партнерами. Йдеться про ПАР - найрозвиненішу африканську державу. У 2006 році китайський прем'єр підписав під час свого офіційного візиту до цієї країни угоду про поглиблення стратегічного партнерства між обома державами. Нині ПАР є другою за значенням серед країн Африки на південь від Сахари імпортером китайської продукції і займає восьме місцесеред провідних світових експортерів на ринок КНР.

11. Суперниками США та КНР щодо зміцнення впливу в Африці виступають Європейський Союз (Франція, 20% їзовнішньої торгівлі якої зорієнтовано на Африку і вона розмістила на Африканському континенті 12 млрд. дол. прямих інвестицій, та Великобританія), Індія, Японія, Росія та інші країни.

3. Американо-японські відносини

Відносини між Вашингтоном і Токіо називають одним з найкращих досягнень американської дипломатії. Насправді, запеклі вороги у Другій світовій війні стали близькими союзниками, чиї стосунки стають з кожним роком дедалі тіснішими, хоча і не безхмарними. Так само з часу завершення війни 1939-1945 років і до сьогоднішнього дня союз з США є визначальним факторомформування японської зовнішньої політики. При цьому необхідно відзначити, що якщо в період окупації з вересня 1945 по квітень 1952 року і у перші роки незалежності переважаючий американський вплив на дипломатію Токіо був неминучим через нерівність потенціалів, то у подальшому така підпорядкованість диктувалася міркуваннями вигідності такого вибору. Союзницькі відносини між Японією і США зберігають свою асиметрію, основи якої були закладені після капітуляції Японії, коли США прагнули обмежити відродження військового потенціалу свого недавнього ворога, а Японія мала можливість зосередити свої зусилля на розвитку економічного потенціалу. Сьогодні союз між Токіо і Вашингтоном будується на міцному економічному фундаменті і на американських зобов'язаннях з оборони й захисту Японії.

Коротко про історію американо-японського союзу. Відомо, що принципи повоєнної політики щодо Японії були сформовані в рішеннях Ялтинської конференції у лютому 1945 року і у Потсдамській декларації, підписаній 26 липня 1945 року представниками США, Великобританії і Китаю. СРСР приєднався до цього документа 8 серпня цього ж року, а 9 серпня вступив у війну з Японією відповідно до зобов'язання, даного союзникам в Ялті, оголосити війну Японії через три місяці після капітуляції Німеччини. У Потсдамській декларації підтверджувалась необхідність виконання умов прийнятої США, Великобританією і Китаєм у грудні 1943 року Каїрської декларації, у якій, окрім іншого, говорилось, що суверенітет Японії повинен обмежуватися островами Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку і тими меншими островами, які союзники вкажуть. Разом з тим у першій повоєнній директиві Ради національної безпеки США Японія виявилась на периферії американських інтересів. Своїм основним союзником на Далекому Сході США до 1949 року бачили Китай. Саме тому у перших варіантах мирного договору було записано, що Тайвань відходить до Китаю, Курильські острови - до СРСР, острови Такесіма (Токто) - до Кореї.

Результати війни виявилися важкими для Японії. Її територія була окупована американськими військами, вона втратила суверенітет над островами Рюкю (з головним островом Окінава), окупованими армією США, і Курильськими островами, а також південною частиною острова Сахалін, над яким був встановлений контроль Радянського Союзу. Японія також була позбавлена права на здійснення самостійної зовнішньої політики.

Американська окупація японських островів тривала до квітня 1952 року. Верховна влада здійснювалася Штабом окупаційних військ (ШОВ), репрезентованих переважно військовими силами США на чолі з генералом Д.Макартуром, який став фактичним «господарем» Японії. І це, незважаючи на те, що союзники створили міжнародні структури для реалізації рішень Потсдамської декларації. У Вашингтоні була створена Далекосхідна комісія з представників 11 держав, які брали участь у війні проти Японії, і у Токіо - Союзна рада для Японії з представників США, СРСР, Великобританії і Китаю.

Підготовка мирного договору з Японією розпочалася тоді, коли США і Радянський Союз ще пов'зували союзницькі відносини. Не дивно, що у першому проекті договору країни-отримувачі тих територій, які Японія повинна була повернути, були чітко названі. Так само у період підготовки мирного договору США наполягали на тому, щоб Японія, яка мала отримати незалежність, залишалася в орбіті їхнього політичного, економічного та військового контролю. Передбачалося, що американські війська і військові бази США будуть збережені в Японії, а країна почне здійснювати широку програму переозброєння і доведе чисельність своїх збройних сил до 350 тис. осіб.

Влітку 1950 року, після того як значна частина американських військ була передислокована на Корейський півострів, було прийнято рішення про створення 75-тисячного Резервного поліційного корпусу, який згодом став ядром японських Сил самооборони, створених у лютому 1954 року. Суперечність між 9-ю статею Конституції, за якою «японський народ на вічно відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози чи застосування збройноїь сили як засобу розв'язання міжнароних спорів» і створенням збройних сил пояснювалося тим, що «відмова від війни» не суперечить можливості мати збройні сили для потреб самооборони.

Уряд Японії, очолюваний прем'єр-міністром Йосіда Сігеру, посилаючись на японську Конституцію 1947 року, відмовився від американського плану створення великої армії, запропонувавши поступове нарощування чиельності збройних сил.

«Холодна війна» внесла свої корективи у процес підготовки мирного договру з Японією. У січні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон заявив, що необхідно «відновити Японію як один із основних бар'єрів проти комунізму в Азії» (так звана «лінія Ачесона»). Таким чином мирний договір з Японією був фактично одноосібно підготований Сполученими Штатами.

Підписання у вересні 1951 року одночасно з Сан-Франциським мирним договором американо-японського Договору безпеки і Адміністративної угоди на довгі роки визначило, а у багато дечому визначає і нині, політичний, економічний і військовий розвиток Японії. Та політична структура, яка склалася на основі цих документів, отримала назву Сан-Франциська міжнародна система, включивши в себе такі проблеми зовнішньої політики Японії, як її відносини з СРСР і Китаєм.

З політичної точки зору ці договори стали також основою японо- американського союзу, і саме на їхньому грунті сформувалось те, що прийнято називати «доктриною Йосіда» - за іменем прем'єр-міністра Японії Сігеру Йосіда, який представляв Токіо при створенні цих документів. Якщо коротко схарактеризувати цю доктрину, то її суть зводиться до такого: опора на тісний союз з США і відмова від деяких атрибутів суверенності. США забезпечували оборону Японії, яка формально не мала можливості для самостійного ведення військових дій, а також проведення спільних бойових операцій навіть разом з дислокованими на її території військами Сполучених Штатів. Так японська зовнішня політика попала під пряму залежність від Вашингтона. Разом з тим, ці обмеження дозволили японським урядам економити на військових витратах, які до сьогодні майже ніколи не виходили за межі 1% ВНП. У результаті в країні з'явилася можливість зосередити головні зусилля на розвитку економіки, а США отримали надійного політичного союзника і військові бази неподалік кордонів Китаю, СРСР і Північної Кореї.

У липні 1952 року Японія і США підписали Угоду про об'єкти і бази, згідно з яким японський уряд надавав США на пероід дії Договору безпеки понад 600 об'єктів на території країни. Останнім документом, який визначав відносини між Японією і США, була підписана у березні 1954 року Угода про допомогу у забезпеченні взаємної безпеки.

У другій половині 1950-х років японський уряд під тиском громадського руху заявив про необхідність перегляду японо-американських угод, укладення нового договору, який би базувався на Статуті ООН і який би передбачав проведення двосторонніх консультацій з питань розміщення і застосування американських збройних сил, дислоковавних в Японії.

США відмовились задовольнити японські вимоги, проте, дещо поступаючись, розпочали виведення частини своїх військ з Японії, що у першу чергу диктувалося стратегічними міркуваннями. Наприкінці 1958 року чисельність американських військ в Японії скоротилася з 210 тис. до 65 тис. осіб. Було прийнято також рішення про початок переговорів щодо перегляду Договору безпеки.

У 1957 році Рада національної оборони Японії затвердила документ під назвою «Про основи політики у сфері національної оборони». Цей документ складався з короткої преамбіли і всього чотирьох пунктів, які надовго визначили військову політику країни і принципи японо-американського співробітництва. «Мета національної оборони, - говорилося у документі, - полягає у попередженні і відбитті прямої і побічної агресії», що може бути досягнуто з допомогою «прогресивного і ефективного розвитку оборонних можливостей, необхідних для самооборони, з урахуванням національних ресурсів і внутрішнього становища» і «використання системи безпеки США як основи для відбиття зовнішньої агресії до тих пір, поки міжнародна спільнота не зможе ефективно забезпечити попередження нападу ззовні». Питання про зобов'язання Японії щодо оборони США в рамках Договору безпеки ні тоді, ні пізніше не ставилося. Що стосується спільних військових операцій, то вони були заборонені 9-ю статею Конституції Японії 1947 року.

У 1960 році Договір безпеки (офіційна назва - Договір про взаємне співробітництво і безпеку) був переглянутий, зберігаючи практично суть відносин між Японією і США, які склалися. Вашингтон, як і раніше, забезпечував безпеку Японії. Договір мав характер двостороннього військового союзу, відповідно до якого на Японію покладалась певна, хоч і обмежена, відповідальність за участь в американській військовій стратегії. Щоправда, із попереднього Договору були вилучені статті, які применшували суверенітет Японії. Так, збройні сили США позбавлялись права мати поліційні функції і втручатися у «придушення великих внутрішніх повстань і безпорядків». Був також вилучений пункт, який забороняв Японії без попередньої згоди США надавати бази чи дозволяти транзит через свою територію збройним силам третіх держав. Були додані пункти про культурне і економічне співробітництво. Термін дії Договору, який у першому варіанті був безстроковим, встановлювався у 10 років, але передбачалася його автоматична пролонгація, якщо жодна із сторін не заявить за рік про своє бажання його денонсувати.

Поразка США у війні у В'єтнамі привела до певного перегляду американської політики в Азії, що поширилося і на амери кано-японські відносини.В оприлюдненій в липні 1969 року презиентом США Р.Ніксоном «Гуамській доктрині» говорилося про необхідність активізації політики країн Азії у забезпеченні власної безпеки. США прийняли рішення будувати свою політику, грунтуючись на концепції «багатополярності» світу, відповідно до якої глобальна ситуація і ситуація в Азійсько-Тихоокеанському регіоні роглядалися як баланс сил між п'ятьма світовими центрами - США, СРСР, Західною Європою, КНР і Японією. При цьому підхід США до Японії будувався не тільки на збереженні близьких і базованих на залежності від США відносин, але й на спробі розглядати її в якості одного із центрів сили, що було несподіваним насамперед для самої Японії. Країна, яка привикла сприймати себе у комфортній ролі «молодшого партнера», зовсім не поспішала виходити у небезпечний світ великої політики.

В «Гуамській доктрині», яка декларувала «вирішальну роль Японії у здійсненні американської стратегій в Азії», підкреслювалась необхідність трансформації американо-японських відносин і їхнього переходу у фазу «зрілого партнерства». Це віддзеркалювало перетвоерння Японії в одну з найбільших економічних держав світу і те, що американська дипломатія еволюціонує від імперського глобалізму часів «холодної війни» до політики «балансу сил». У такому підході відобразилось невдоволення США японським наступом на американські ринки і певне ослаблення інтересу до відносини з Японією. Остання обставина пояснюваласяяк впевненістю Вашингтона в їхній стабільності, так і початком діалогі між США і КНР. Разом з тим Японія залишалася найважливішим союзником США в Азії і Вашингтон був готовий дати Токіо можливість проявляти більшу дипломатичну самостійність в рамках американо-японського союза. США передали частину військових баз японським Силам самооборони, були збільшені витрати Японії на утримання американськього персоналу, а у листопаді 1969 року було прийнято рішення про передачу Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю, включаючи острів Окінава.

США намагалися продемонструвати Японії, що військово-політичний союз між двома країнами не є абсолютно незмінним і що у світі, де діють кілька центрів сили, Японія повинна опиратися і на власні сили, а не тільки сподіватися на свого американського союзника. У Токіо це викликало, з одного боку, сумніви у надійності американських військових зобов'язань, а з іншої - розумніння необхідності підвищення рівня політичної і військової самостійності. Процес перебудови американо-японських відносин супроводжувався серйозною кризою у стосунках між двома країнами, проявом якої стали «шоки Ніксона», які стосувалися взаємопорозуміння з КНР і встановлення з нею дипломатичних відносин і рішення США про скасування золотого паритету долара і запровадження 10-процентного податку на імпорт.

«Шоковая дипломатія» викликала хвилю недовіри до Сполучених Штатів і певне розчарування у відноснах, побудованих на традиційних японських принципах залежності самурая від свого васала.

Щоправда, на поверхності відносини не змінилися ні на рівні поведінки, ні на рівні офіційних заяв. Проте розпочався очевидний процес переосмислення таких ключових питань, як місце Японії у сучасному світі і безпеки країни. Криза у відносинах з Вашингтоном заставив Японію активізувати свою зовнішню політику, прийнявши концепцію «багатосторонньої дипломатії». Особливе значення вона мала у стосунках Японії з арабськими країнами. До осені 1973 року Японія беззастережно підтримувала курс США щодо країн Боизького Сходу, але, коли після арабо- ізраїльської війни і наступного нафтового ембарго арабських країн Японія була включена до списку «недружніх країн», Токіо зробив усе, щоб дистанціюватися від американської політики підтримки Ізраїля. Прагнення зебезпечити безперебійні поставки нафти виявилися сильнішими зобов'язань, а «шоки Ніксона» давали японцям певну свободу рук.

Все ж, незважаючи на тимчасові кризові явища у стосунках, американо- японський союз залишалися фундаментом японської дипломатії. Японія змогла блискуче використати все ті вигоди, які їй надавала «доктрина Йосіда», яка була основою її відносин з Вашингтоном.

На початку XXI століття відносини США, як і раніше, перебували у центрі уваги зовнішньої політики Японії. Еволюція цих відносин була спрямована до поступової активізації співробітництва між двома країнами у військовій сфері. Це відбувалося на тлі зміцнення тенденції до здійснення Японією більш самостійної зовнішньої і оборонної політики. Особливого протиріччя у цьому не було, оскільки мова йшла про надання вйськово- політичному союзу з США нового виміру. Новим стало лише те, що в Японії стали дедалі відкритіше говорити про союницькі відносини з США, що розумілось, як можливість проведення різного роду спільних дій.

На думку прем'єр-міністра Коідзумі Дзюньїтіро, який обіймав цю посаду у 2001-2006 роках, Японія повинна мати у форматі союзу аналогічні з США права і обов'язки. Цей процес розвивається, але через нерівність потенціалів Японія все ще залишається в американській зовнішньополітичній орбіті. При цьому якщо траніше вона могла відмовитися від участі в американській військовій політиці, то тепер зробити їй це значно важче. Якісні зміни у політиці Японії щодо США стосувалися насамперед питань, пов'язаних з взаємодією обох країн в рамках американо-японського Договору безпеки. Починаючи з 1992 року Японія приступила до перегляду тих конституційних рамок, які обмежували використання сил самооборони. Прийнятий у 1992 році закон про участь у миротворчих операціях ООН був обумовлений низкою умов. Солдатам не дозволялося використовувати зброю, за винятком випадків необхідної самооборони, вони не підпорядковувалися командуванню ООН, могли брати участь тільки в операціях, які проводилися після укладення угоди про припинення вогню. У відповідності до цього закону чисельність військового контингенту, відряджуваного за кордон, не повинен перевищувати 2 тис. осіб, а рішення про відправку військ повинен санкціонувати парламент. Було також обумовлено, що будь-які операції, які вимагають безпосередньої участі у бойових діях, можливі тільки після прийняття парламентом спеціального закону.

Рішення японського уряду відмовитися від відправки військ до Кувейту та Іраку у 1991 році, що було компенсовано внеском у 13 млрд. дол. на проведення операції, критикувалося як всередині країни, так і за її межами. Після цього відправка військ за кордон у рамках миротворчих операцій під егідою ООН сприймається громадською думкою позитивно, хоча й обережно. Японія брала участь у міжнародних операціях у Камбоджі (1992 рік), Мозамбіку (1993 рік), у Східному Тиморі (1999 і 2002 роки), з 1996 року японські військові спостерігачі перебувають на Голанських висотах, у 1994 році Сили самооборони були учасниками допомоги біженцям в Руанді.

У жовтні 2000 року у Вашингтоні була опублікована доповідь «США і Японія: на шляху до зрілого партнерства», в якій містилися заклики до розширення військової співпраці між двома країнами і фактично до перегляду японської Конституції. Аналонічні тези неодноразово висувалися американцями і на цей раз могли б залишитися поміченими лише журналістами і політиками, якби не події 11 вересня 2001 року.

Першою реакцією прем'р-міністра Коідзумі на події в США було прагнення надати всебічну допомогу Америці у боротьбі з міжнародним тероризмом. Парламент прийняв закон про відряження військових кораблів в Аравійське море, пізніше було прийнято рішення про відправку військовослужбовців до Афганістану і про участь Японії у післявоєнній відбудові цієї країни.

Отже, масштаб і емоційна сторона подій 11 вересня 2001 року не дозволили Японії як раніше обмежитися щедрим фінансовим неском, як це вона зробила під час війни у Перській затоці 1991 року. Посилання на Конституцію і заборони на спільні військові дії в цій ситуції могли б завдати непоправної шкоди американо-японському Договору безпеки. Вже 12 вересня прем'єр Коідзумі зробив заяву про засудження акту тероризму проти США, а 19 вересня цього року він оголосив заходи щодо участі Японії в операції проти талібів в Афганістані, які включали також обіцянку посилити охорону американських баз в Японії, початок збору розвідувальної інформації для потреб антитерористичної коаліції, надання термінової допомоги Індії і Пакистану, збільшення гуманітарної допомоги і прийняття особливх заходів зі стабілізації світової економіки. Крім цьього, було оголошено про готовність Японії направити військові кораблі для надання медичної, транспортної і тилової підтримки американським військовим силам, які брали участь у бойових діях в Афганістані, і обмежений військовий контингент для надання гуманітарної допомоги біженцям. Проте нічого не говорилося про можливість спільних дій США і Японії у боротьбі проти теороризму.

Рішення прем'єр-міністра направити японські військові з'єднання в Афганістан було підтримане всіма опозиційними партіями, крім комуністів та соціалістів. Щоправда, у всередині правлячої Ліберально-демократичної партії (ЛДП) частина партійців виступила проти цього рішення. Позиція партійних важковаговиків, які традиційно пов'язані з бізнесом, аніж з політикою, була продиктована насамперед прагненням не зашкодитти японськм нафтовим інтересам на Близькому Сході. З їхньої точки зору, для демонстрації необхідної солідарності з Вашингтоном було достатньо «демонстрації прапора», а реальна військова участь в операції могла нашкодити інтересам країни.

У результаті японська участь у військових операціях в Афганістані звелася до того, що в ісламабадському аеропорту приземлилися кілька вантажних літаків С-130 з вантажем гуманітарної допомоги, а два танкери Сил самооборони постачали ВМС США паливом під охороною конвою есмінців.Проте есмінці зі системою Іджис так і не були відправлені в Індійський океан, літаки Р-3 не вилетіли на острів Дієго-Гарсіа , в Афганістан не були відряджені медичні з'єднання для допомоги америкацям і біженцям, а солдати Сил самооборони не взяли участі у роботі з біженцями у Пакистані. Отже, не всі обіцянки Коідзумі були виконані. Водночас японці не заперечували проти використання американських військових баз в Японії для операції в Афганістані.

Новим випробовуванням для політики Японії щодо США і зміни статусу японських збройних сил стала американська операція в Іраку у 2003 році. У березні цього ж року Японія, незважаючи на протести громадськості, підтримала в ООН американську резолюцію щодо Іраку. У липні 2003 року парламент проголосував за резолюцію про відрядження в Ірак японських військовиків «для допомоги у відбудові країни» в районах, «де не ведуться бойові дії». У резолюції військовослужбовцям дозволялося мати легку зброю, у перелік якого пізніше були включені кулемети і протитанкові ракети. Громадськість та опозиційні партії виступили проти відправки військ в Ірак, наголошуючи на т ому, що в цій країні нема зон, де не ведуться бойові дії. Рішення про відправлення військ було відкладено, а Японія розпочала надання економічної допомоги Іраку. Проте у грудні 2003 року Японія відрядила до Пвденного Іраку 600 військовиків, які вперше покинули територію країни не під прапором миротворчих сил ООН, а під власним, японським прапором. Рішення Коідзумі було піддане жорсткій громадській критиці, оскільки воно суперечило законам, які забороняли збройним силам брати участь у бойових діях (за винятком ситуації, коли країна стала жертвою агресії), які забороняли відправку військовиків у райони, де йшли бойові дії, і які заборняли участь у спільних бойових операціях.

Активізація військової співпраці з США і учсть у військових операціях за межамти країни поставили на порядок денний питання про легітимність такої військової політики і про необхідність перегляду Конституції. Дискусія довкола питання перегляду Конституції набула особливої гостроти після відправки японського контингента в Ірак. Водночас не вдалося уникнути обговорення цього питання. Ще у 1999 році нижня палата парламенту Японії прийняла законопроект, який дозоляв обговоерння Конституції в рамках парламентських комісій, а у січні 2000 року в обох палатах були створені комісії з перегляду Конституції. У жовтні 2004 року був оприлюднений представлений Ліберально-демократичною партією проект змін Конституції, суть якого зводилася до визнання того, що Сили самооборони «можуть діяти в рамках міжнародної співпраці для підтримання миру й безпеки міжнародної спільноти». Загалом учасників дебатів щодо перегляду Конституції можна розділити на три групи.

У центрі японських політичних течій знаходяться ті представники ЛДП, Комейто і Демократичної партії, які вважають, що оборонна політика країни в рамках союзу з США повинна орієнтуватися на міжнародні рішення в рамках ООН. Цю групу називають «інтернаціоналістами» і у своєму прагненні надати японській оборонній політиці міжнародного характеру вони виступають за створення системи колективної безпеки у Східній Азії, взявши за інституційну основу шестисторонні переговори з корейського питання. Була також запропонована і ідея створення поза структурою Сил самооборони військових формувань, призначених винятково для участі у миротворчих операціях в рамках ООН. Що стосується статті 9 Конституції, то інтернаціоналісти вважають, що повинен бути узаконений статус Сил самооборони і чітко визначено право на самооборону у тих випадках, коли мова йде про операції «на територіях довкола Японії» і у рамках операцій ООН. При цьому вважається, що Японія має право брати участь у військових операціях під егідою ООН і у рамках існуючої Конституції.

Крайнє праве крило політичного спектру становлять прихильники націоналістичної політики, чи. як їх називають, «неонаціоналісти». Вони виступають за перетворення Японії в «нормальну державу», що передбачає зняття існуючих юридичних обмежень на військову політику, зміцнення незалежності у сфері безпеки при збереженні військово-політичних відносин з Сполученими Штатами.

Праві вважають,що такого роду політика поверне Японії самостійність у зовнішній політиці і буде слугувати гарантією безпеки у випадку скорочення зобов'язань США щодо оборони Японії. При цьому передбачається теоретична можливість володіння у майбутньому ядерною зброєю. Чимало прихильників цієї позиції виступають не тільки за відміну статті 9 Конституції, але й за такі кроки, як зміна статусу імператора, перетворення сінто и у державну релігію, перегляд системи освіти у напрямку зміцнення елементів патріотизму і т.д. Найбільша кількість прихи ьників такої політики зосереджена в ЛДП, проте їхня частка серед політичних діячів загальнонаціонального масштабу складає всього лише 10 відсотків.

Реально ж політикуу сфері оборони і перегляду Конституції визначає третя група, яку часто називають «союзні націоналісти». Вони є прибічниками перегляду Конституції, виступають за зміцнення союзу з Америкою і розширення військової співпраці, включаючи необмежене розширення її географічних масштабів. Вступаючи за перегляд Конституції, вони, все ж, не наполягають на радикальній зміні першого параграфа статті 9 Конституції, хоча вимагають широкого тлумачення права на самооборону, включаючи колективну. їхня точка зору грунтуєтья на тому, що тільки у союзі з США, ставши їхнім незмінним союзником, Японія зможе протистояти зростаючому впливу Китаю і створити умови для захисту від авантюристичної політики КНДР. О прибічників цієї політичної течії відносився прем'єр-міністр Коідзумі і чимало членів ого кабінету. Духовним лідером цієї групи вважається колишній прем'єр-міністр Накасоне.

В січні 2006 року керівництво ЛДП офіційно заявило, що виносить на розгляд парламенту закон про проведення референдуму про перегляд Конституції 1947 року.

Паралельно з дебатами довкола перегляду Конституції, які поки що носять теоретичний характер, оскільки на практиці мова йде про віддалене майбутнє, йшли суперечки довкола еволюції військоої політики Японії, які стали однією з провідних зовнішньополітичних тем першої декади XXI сторіччя. У свою чергу, саме рішення у цій царині стануть у майбутньому основою для можливого перегляду Конституції.

У 1997 році Яонія переглянула прийняті у 1978 році «Керівні принципи японо-американського співробітництва у сфрі оборони», які містили обмеженння на можливість взємодії зі США у військовій сфері. Нові «Керівні принципи» надали японо-американським відносинам певну симетричність. За Договором безпеки 1960 року Японія не могла брати участь у військових операціях США ні на своїй території, ні за її межами. У відповідності з новим документом у ситуаціях, які були небезпечними для власної безпеки, Японія зобов'язувалась надавати матеріально-технічне забезпечення і тилову підтримку збройним силам США. Передбачалася і участь Сил самооборони векономічній блокаді і примусовому інспектуванні кораблів третіх країн, що, все ж, обумовлювалось необхідністю попереднього прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла подібні акції. Документ передбачав і спільні дії Японії і США із забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні у «надзвичайних ситуаціях» і попередження виникненню регіональних конфліктів. При цьому як сам термін «надзвичайна ситуація», так і географічні межі регіону трактувалися досить розпливчасто.

В червні 2003 року парламент прийняв три закони. Закон про заходи у випадку військовогонападу на Японію визначав повноваження національних і місцевих органів влади і права прем'єр-міністра у випадку нападу на Японію. Закон про поправки до Закону про заснування Ради безпеки при прем'єр-міністрі уточнював роль Ради у випадку нападу на країну. Поправка до Закону про Сили самооборони 1954 року дозволляли їм певні дії, включаючи експропріацію матеріалів при створенні об'єктів, необхідних для оборони Японії. Прийняття цих законів стало кроком на шляху розмежування відповідальності між Японією і США у питанні про оборону країни.

Через рік, у 2004 році, парламент схвалив пакет з семи законопроектів, які доповнювали прийняті у 2003 році закони. Так створювалось «надзвичайне законодавство»: зокрема, уточнялася взаємодія між центральним урядом і місцевою владою у випадку виникнення кризової ситуації, визначалися параметри кризової співпраці між Японією і США. Нове законодавство дозволяло прем'єр-міністру у випадку нападу на Японію керувати державними установами у питаннях сприяння силам США, які будуть відбивати агресію. У рамках Ради безпеки перетворювалася у кризовий комітет. Прийняті закони були спрямовані на зміцненняздатності Японії приймати рішення у кризових ситуаціях і зміцнювали можливості співпраці із США в «районах довкола Японії», що було передбачено в «Основних напрямках співпраці у сфері оборони» 1997 року.

У грудні 2004 року кабінет міністрів Японії схвалив розраховані на десять років «Основні напрямки програми національної оборони» і нову «Середньострокову програму оборони військового будівництва» на п'ять років, починаючи з фінансового 2005 року. Основні напрямки військової доктрини включали в себе чотири принципи забезпечення безпеки країни, три з яких безпосередньо пов'язані з військовою співпрацею із США.

По-перше, документ відзначав оборонний характер «Основних напрямків», оскільки вони передбачають мінімум необхідних збройних сил для оборони країни. Вказувалося, що в японських збройних силах відсутні озброєння, які призначені для нанесення удару по територіях інших країн, як, наприклад, бомбардувальники, балістичні ракети чи авіаносці.

По-друге, мова йшла про створення «багатофунціональних, гнучких і ефективних оборонних збройних сил», здатних вібивати небезпеки, пов'язані з розповсюдженням зброї масового ураження, балістичними ракетами, міжнародним тероризмом та іншими загрозами миру й безпеці. З цією метою в рамках співпраці із США по програмі розгортання систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) у 2004 рці Японія приступила до модернізації потенціалу ПРО, включаючи будівництво нових радарів і модернізації кораблів із системами «Іджис» і ракет земля-повітря «Петріот». На це було виділено 119,8 млрд. ієн (1,14 млрд. дол.). Одночасно з прийняттям «Основних напрямків» Японія частково зняла заборону на експорт до США військових технологій і спільно вироблених деталей для систем протиракетної оборони. Для відбиття терористичних загроз була створена Центральна група швидкого реагування у складі 4000 осіб, яка буде озброєна виробленою в Японії спеціальною технікою. У 2003 році був оприлюднений план збільшення у десять разів витрат на протиракетну оборону, які у 2007 році повинні були скласти 1 млрд. дол. Японія вклала понад 2 млрд. дол. у створення системи супутникового спостереження, яка почала функціонувати у березні 2003 року. До цього часу Японія використовувала винятково американські системи спостереження.

У 1998 році Японія погодилася на участьу дослідженнях зі створення систем ПРО ТВД для захисту японських і американських військових баз. У грудні 2003 року було оголошено, що Японія готова розмістити на Окінаві модернізовану американську протиракетну систему «Петріот» (РАС-3) і протиракетні системи морського базування.

По-третє, однією з основ оборони Японії проголошувалося військове співробітництво із США в рамках японо-американського Договору про безпеку. У відповідності з ним Сили самооборони забезпечують оборону країни і прилеглих територій, а війська США надають їм підтримку, використовуючи свій наступальний потенціал і ядерну «парасольку». СШП зберігають 88 військових об'єктів в Японії, дедислоковано понад 40 тис.американських військовиків. Спорлучяені Штати провадять переговори з Японією про трансформацію своєї військової структури на Тихоокеанському театрі і про моливе перенесення штабних установ в Японію. Новим в «Основних напрямках» є згадка про спільні військові дії Японії і США.

Вперше в якості основних загроз безпеці Японії були названі Китай і КНДР. У лютому 2003 року начальник Управління національної оборони Ісіба Сігеру заявив, що Японія має право нанесення удару по Північній Кореї, якщо будуть незаперечні докази того, що КНДР планує ядерний удар по Японії. Ця заява була пов'язана з курсом адміністрації Дж.Буша «на превентивні удари», проте насамперед вона була ініційована політикою Пхеньяна, який у 2002 році визнав, що розробляє власну ядерну зброю.

По-четверте, зазначалося, що Японія збирається збільшити свою активність у миротворчих операціях, що у першу чергу було пов'язано з участю Японії в американських операціях в Іраку і Афганістані.

У рамках повної легалізації статусу збройних сил і у контексті підготовки до перегляду Конституції прем'єр-міністр Абе на початку січня 2007 року реформував Управління національної оборони (УНО) у Міністерство оборони, а керівник УНО Кума Фуміо став міністром.

Сьогодні важко сказати, коли процес перегляду Конституції буде завершений і які перспективи формування політики Японії у сфері оборони. За всіх розкладів, на нашу думку, Японія буде намагатися зберегти унікальність свого статусу, який дозволяє їй обмежувати свою участь у різного роду військових операціях і в основному покладатися на Вашингтон у питаннях забезпечення національноїоборони.

Американо-японські економічні відносини. До нині існуючого рівня стосунків обидві країни йшли не просто, а переборюючи взаємну відчудженість і недовіру один до одного. Ставши економічною наддержавою, Японія приступила до швидкого освоєння американського внутрішнього ринку. США були й залишаються одним з найбільших зовнішньоторговельних партнерів Японії, оскільки стояли біля витоків формування японської промисловості як після революції Мейдзи, так і після Другої світової війни. В обох випдках, допомагаючи японцям створити сучасну структуру економіки, Вашингтон був упевненим у своєму політичній, економічній і військовій перевазі над Токіо. У 1954 році держсекретар США Джон Фостер Даллес у бесіді з прем'єр-міністром Сігеру Йосіда заявив, що «Японія не може розраховувати на широкий американський ринок, оскільки вона не виробляє товари, в яких ми зацікавлені».

До середини 1970-х років економічні проблеми не викликали серйозних суперечок у відносинах між обома країнами. У 1940-1960-і роки Японія поставляла в США в основному продукцію легкої промисловості, де головну роль відігравали текстильні вироби. Тоді американо-японські спори точилися довкола імпортних квот на однодоларові блузки, на стрічки для друкарських машинок і на дешеві термометри. Наприкінці 1960-х років Японія стала поставляти на американський ринок продукцію радіоелектронної промисловості. У 1970-1980-і роки основною статею японського експорту стали автомобілі. Якщо в 1956 році Японія продала США 16 автомобілів, то з 1981 по 1988 рік експортувала продукцію автомобілебудівництва на суму в 175,5 млрд. дол., імпортувавши натомість автомобілів лише на 2,5 млрд дол. Різниця в 173 млрд. дол. склала 58,2 % всієї суми пасивного сальдо т оргіфлві США з Японією за цей період. Щороку американці дедалі більше купляли японських товарів, що вело до безпрецедентного зростання активного сальдо Японії у торгівлі зі США і зміцненню її позицій на американському ринку. Якщо за 1970-і роки дефіцит США у торгівлі з Японією сумарно становив 34 млрд. дол., то за наступні десять років він зріс майже на порядок, склав 324 млрд. дол. Результатом цього стало загострення протиріч у відносинах між обома країнами.

З американської точки зору причиною такого значного пасивного сальдо у 1970-1980-х роках було, по-перше, «закритість» ринку Японії для американських товарів через митні бар'єри і, по-друге, низька вартість її товарів, зумовлена заниженим курсом ієни щодо долара і тодішньою відносною дешевизною японської робочої сили. Вимоги, які американська сторона ставила перед Токіо, зводилися до насамперед до зняття будь-яких формальних і неформальних перепон на шляху американських товарів на японський ринок і до проведення фінансової реформи, яка б включала підвищення курсу ієни і лібералізацію японського фінансового ринку.

Японія, де завжди існувало достатньо помітне державне регулювання економіки, довгі роки насправді здійснювала протекціоністську політику. Згідно з прийнятим у 1949 році Закону про валютний обмін і контроль над зовнішньою політикою весь імпорт повинен був бути ліцензований і перебував у рамках строгого державного регулювання. Тільки зі середини 1950-х років під американським тиском розпочався процес часткової децентралізації імпортних оборудок. На початку 1970-х років Японія досягла рівня митного оподаткування, прийнятого у США і країнах Західної Європи, а у 1979 році стала країною з найбільш низькими митними тарифами із усіх індустріальних країн. Фактично Японія зберагала квоти лише на імпорт сільськогосподарської продукції, що було пов'язано зі бажанням зберегти село як одну з засад національної культури і традицій.

Все ж, прийнявши принцип відкритого ринку де-юре, але не яе керівництво до практичної джіялності, Японія не поспішала відмовлятись від «нетарифних бар'єрів», які обмежували імпорт зі США. Американці справедливо звинувачували Японію у тому, що вона зберігає закритість свого ринку шляхом запровадження у відповідності зі внутрішнім законодавством складних митних процедур і вимог щодо якості та безпеки товарів, які з американської точки зору мали дискримінаційний характер.

Щоправда, необхідно наголосити на тому, що і самі Сполучені Штати не завжди були готові адаптувати свої товари до вимог японського внутрішнього ринку. Звинуваючи Японію у не бажанні купляти американські автомобілі, вони не готові були запропонувати їй машини з правим рулем або малолітражні автомобілі, пристосовані для вузьких вулиць японських міст. Сьогодні можна говорити про те, що з урахуванням правил СОТ США практично вже вичерпали можливості обмежувати доступ японських товарів на свій внутрішній ринок.

Причини зростаючого дефіциту США вбачали також і в тому, що дешева ієна робила японський експорт конкурентноспроможним, а дорогий долар не дозволяв успішно продавати американські товари на японському ринку. США вимагали відкрити японський фінансовимй ринок для міжнародних операцій шляхом послаблення контролю держави над фінансами. Японія повністю прийняла американські вимоги: японський фінансовий ринок був лібералізований, а у 1985 році курс ієни щодо долара був підвищений на ЗО відсотків. Так само за період з 1993 по 1998 рік США підписали з Японією 23 угоди, які полегшували американським товарам доступ на японський ринок, проте дефіцит у т оргівлі з нею не скоротився, а зріс.

Водночас японські зусилля щодо ліквідації державного контролю над фінансами і підвищення курсу також не вирішили проблему дефіциту. Японські промислові компанії пристосувалися до підвищеної вартості експорту, виводячи чимало видів виробництва у Південну Корею, на Тайвань і у США. Після падіння курсу долара прибутки великих японських фірм, орієнтованих на експорт, значно зменшились, але скорочення виробничих витрат і гнучка цінова політика у подальшому дозволили їм зберегти, у багатьох випадках і збільшити збут своїх товарів на американському ринку.

Якщо зростання від'ємного сальдо у торгівлі з Японією залишалося питанням номер один американо-японських відносин, то їхньою другою за значенням проблемою зі середини 1980-х років стало збільшення японських інвестицій в США. Найпоширенішими тоді стали просторікування про те, що Японія «скуповує Америку», хоча за обсягом своїх інвестицій в США у 1988 році Японія поступалася Великобританії, яку ніколи не звинувачували у намаганні захопити контроль над американською економікою.

До 1980-го року Японія вивозила своїх капіталів менше ніж 5 млрд. дол. щорічно. Вони мали цільове призначення, а саме: фінансуванн проектів видобутку сировини в Індонезії, Бразилії, Австралії і будівництва підприємств зі зборки готових виробів в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону. Разом з тим американська політика заохочення інвестицій у 1980-і роки створила сприятливі умови для вивозу японського капіталу в США. Якщо наприкінці 1980-го року Японія інвестувала в США всього 26,3 млрд. дол., то у 1983-му році портфельні і прямі капіталовкладення Японії у США досягли 284,8 млрд.дол., що склало майже 16 відсотків всього обсягу іноземних інвестицій в США.

На початку 1990-х років японська економіка зіткнулася зі серйозними проблемами. Ріст прибутків спричинив швидке зростання цін на землю і нерухомість, а також біржових спекуляцій.Індекс провідної японської біржової площадки Ніккей з 1986 по 1990-й рік зріс у три рази, і врешті-решт фінансова кулька лопнула, що викликало тривалу рецесію економіки. Це відбувалося на фоні успіхів економіки США і групи азійських країн, зростання товарообігу США з Канадою і Мексикою, які підписали угоду НАФТА про вільну торгівлю, і безпрецедентного збільшення від'ємного сальдо США у торгівлі з Китаєм. У 2005 році дефіцит США у торгівлі з КНР становив 201,5 млрд. дол. (26,3 % всього торговельного дефіциту США), тоді як у торгівлі з Японією він склав лише 82,5 млрд.дол. (10,7%). У зовнішній торгівлі США Японія поступилася першістю Канаді, Китаю і Мексиці, тоді як у зовнішній торгівлі Японії США зберігали перше місце за обсягом експорту (25,7 % всього японського експорту) і друге після Китаю місце за обсягом імпорту (13,2%).

І рецесія економіки Японії, і зростання від'ємного сальдо США у торгівлі з КНР привели до того, що рівень економічного конфлікту між Токіо і Вашингтоном значно понизився. Можна передбачити, що, незважаючи на протиріччя і труднощі економічної співпраці між США і Японією, вони докладатимуть багато зусиль для її збереження і зміцнення. Обидві країни нагромадили певний досвід урегулювання економічних конфліктів і прагнуть будь-що уникнути гострої конфронтації. І це пояснюється не тільки політичними і військово-стратегічними мікуваннями. Навіть з чисто економічної точки зору стабільність сучасної світової економіки і світогосподарських зв'язків і раніше, і зараз тримається на стабільному функціонуванні економік США і Японії.

У першому десятиріччі XXI століття обсяг американо-японської торгівлі і взаємних інвестицій є найбільшим у світі. У 2006 році експорт Японії в США склав 148,1 млрд. дол., а імпорт - 59,6 млрд. дол. Американські інвестиції в Японії у 2005 році досягай 75,5 млрд. дол., а японські прямі інвестиції у США - 190,3 млрд. дол. Ці дві країни не мають собі рівних і за сумарним економічним потенціалом. Хоча у США і Японії проживає 6,7 % населення світу, на них припадає близько 30% світового ВВП, понад 60% капіталізації ринку цінних паперів, майже чверть світового експорту і більше третини імпорту.

Очевидно, що всі ці фактори змушують обидві сторони шукати і знаходити шляхи полагодження конфліктів, які неминуче виникають за таких величезних обсягів спільної економічної, політичної і військової взаємодії.

4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану

Після того як Індія домоглася незалежності від Великобританії у 1947 році, чимало представників політичних і академічних кіл США сподівалися, що Індія стане їхнім партнером і союзником. Президент Ф.Д.Рузвельт наприкінці Другої світової війни висловлювася за зближення з Індією, оскільки він, як і багато інших американців, проводив паралелі того процесу, як США та Індія виборювали, хоча і у різні епохи, незалежність від Лондона. США стали основним фінансовим донором незалежної Індії, сприяли індійській «зеленій революції», яка допомогла побороти голод, надавали Індії військову допомогу під час прикордонного конфлікту з Китаєм у 1962 році.

Проте жоден із цих заходів не зміг попередити погіршення відносин між США та Індією у період «холодної війни». З точки зору Вашингтона, Рух неприєднання, у якому на початку 1980-х років Індія стала відігравати одну із провідних ролей, і теплі відносини з СРСР, які встановилися за прем'єрства Дж.Неру, зробили тісне політичне співробітництво США з Індією неможливим, а соціальна політика Неру обмежила торгівлю і економічні зв'язки з цією країною. Більше того, зміцнення дружби США з Пакистаном за президенства Р.Ніксона і здійснене Індією в 1974 році ядерне випробування власної бомби поставили обидві держави по різні сторони політичних барикад.

Упродовж більше ніж ЗО років США, проголосивши строге дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ), наполягали на знищенні або суттєвому обмеженні ядерного арсеналу Індії. Американські експерти побоювались, що надання легітимного статусу індійській ядерній зброї спричинить гонку озброєнь в Південній і Південно-Східній Азії. Проти Індії, яка не підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) у 1970-х роках, упродовж трьох десятиліть діяли санкції з боку США і низки інших держав - підписантів ДНЯЗ. За розробку військової ядерної програми поза рамками режиму нерозповсюдження Індія опинилася в ізоляції на міжнародній арені у царині питань, які стосувалися ядерних технологій.

При цьому, незважаючи на деклароване дотримання принципів нерозповсюдження ЗМУ, американська влада таємно допомагала Пакистану в 1980-і роки у справі придбання ним ядерної бомби.

На початку 1990-х років відбулися три важливі події, які суттєво зміцнили американо-індійські відносини. По-перше, завершення «холодної війни» ослабило протистояння США і СРСР як центрального напрямку американської зовнішньої політики. По-друге, ослаблення протистояння і розпад Радянського Союзу суттєво підірвали дієвість Руху неприєднання.

По-третє, економічні реформи Індії початку 1990-х років, здійснювані тодішнім міністром фінансів, а нині прем'єр-міністром Манмоханом Сингхом, відкрили цю країну для світової економіки і сприяли бурхливому розвитку торгівлі та інвестицій, у тому числі і США з Індією, який продовжується понині.

Щоправда, це сталося не відразу. Завершення «холодної війни» не розв'язало всіх проблем американо-інійських відносин.. Індія до певного часу залишалася поза межами американських зовнішньополітичних інтересів. Білий дім зробив ставку на поглиблення взаємин зі своїми старими союзниками (країни Європи, Японія), а також з Китаєм, який набирав динаміки в економічному розвитку.

Воднораз зростаючі виклики безпеці США - розповсюдження ЗМУ, міжнародний тероризм, війни та конфлікти, які вибухали то в одному, то в іншому регіоні, кліматичні зміни - все це підштовхнуло США до пошуку нових глобальних однодумців, до числа яких американська дипломатія включила Індію, Бразилію та Індонезію.

І хоча нерозповсюдження ядерної зброї була ключовою проблемою у зовнішньополітичному арсеналі США і під час другого терміну у Білому домі адміністрації Буша, безперспективніть продовження політики ізоляції Індії залишалась дедалі більш очевидною. Одна з найбільших і найбільш мирних держав у світі, яка була власником передових ядерних технологій, виявилась поза межами режиму, тоді як, наприклад, Іран і Північна Корея були учасниками ДНЯЗ. Незважаючи на статус аутсайдера режиму нерозповсюдження, Індія грала за правилами системи, до якої вона не належала.

Становлення Індії як великої світової держави на початку XXI століття не могло залишитися непоміченим міжнародним співтовариством, у тому числі і Вашингтоном. Розвиток демократичної і економічно сильної Індії відповідало інтересам США і містить величезний потенціал для стратегічного парнерства між обома країнами. Нагадаємо, що Індію вважають одним з найбільш вірогідних кандидатів на вступ до трійки світових лідерів XXI століття поряд з США і Китаєм. У 2006 році ВВГ1 Індії, за оцінками експертів Світового банку, становив близько третини ВВП США. Ріст ВВП у 2005 році становив 7,6% проти у середньому 4% за період 1990- 2002 років, тобто за цим показником Індія вийшла на друге місце у світі після КНР. При цьому ріст промислового виробництва склав 8,2%>.

Адміністрація Буша подвоїла інтенсивність співпраці з Індією, маючи на меті розв'язати двосторонні проблеми. Насамперед, це стосувалося індійської ядерної програми, яка завела обидві країни по різні боки барикад упродовж останніх трьох десятиріч. Білий дім виступив з новою стратегією двостороннього співробітництва між США та Індією, яка базувалася на таких питаннях: використання мирного атому, допомога в освоєнні космосу у мирних цілях, торговля високотехнологічною продукцією і протиракетна оборона. Ці ініціативи, на думку США, повинні були не тільки розв'язати всі проблеми двостороннього співробітництва, але й стати основою нового стратегічного партнерства. У цьому випадку йшлося про перетворення Індії у ключового гравця і союзника США в регіоні. На думку Держдепартаменту, залучення Індії до режиму ДНЯЗ модернізує і зміцнює цей режим і водночас сприятиме більш широкомасштабному співробітництву цієї країни зі США.

Під час візиту Кондолізи Райс до Індії у березні 2005 року, уневдовзі після того як вона очолила зовнішньополітичне відомство, було заявлено, що США готові переглянути колишню політику у Південній Азії на користь розвитку повноцінних відносин як з Індією, так і Пакистаном. Безсумнівно, цей був серйозний крок до встановлення тісних зв'язків з Індією. Було також підкреслено, що США відмовляються від «ортодоксальної» риторики щодо індійської ядерної програми на користь встановлення продуктивної співпраці у сфері використання мирного атома.

Під час візиту-відповіді прем'єр-міністр Індії до Вашингтона у липні 2005 року американський прези дент запропонував Сингху розгорнути повноцінне співробітництво у ядерній сфері, спрямоване на допомогу Індії у будівництві атомних електростанцій і передачі найновіших технологій. А у березні 2006 року в Нью-Делі президент Дж.Буш і прем'єр-міністр Сингх оголосили про реалізацію цієї пропозиції, запропонувавши «Американо- індійську ініціативу з співпраці у сфері мирного атома».

Через дев'ять місяців, у грудні 2006 року, конгрес США прийняв законопроект «Про американо-індійську співпрацю у сфері мирного атома». Так було відкрито шлях американським інвестиціям в індійську мирну ядерну промисловість. Все це засвідчувало серйозні зрушення і в американській політиці, і в новому сприйнятті Сполученими Штатами Індії як партнера в регіоні Південної Азії. З об'єкта критики з боку держав- учасників режиму нерозповсюдження Індія перетворилася у сторону, зацікавлену у цьому режимі. При цьому американські законодавці опиралися на вимоги прийнятого у 1954 року США «Про використання атомної енергії» про укладення договорів про створення нормативної бази двостороннього співробітництва у ядерній сфері, що привело до укладення у серпні 2007 року між США та Індією «Договору 123».

Американо-індійська угода стала предметом активних дискусій у політичних та наукових колах США. Аргументи прихильників зміцнення співпраці з Індією можна узагальнити так.

По-перше, Індія поставить свою ядерну програму під контроль міжнародних інспекцій. Це - суттєвий прогрес, враховуючи, що режим нерозповсюдження не зміг примусити Індію відмовитися від ядерної зброї чи поставити її під контроль інспекцій. Генеральний директор МАГАТЕ Мохаммед Ель-Барадей підтримав цю угоду, назвавши її прагматичним способом залучення Індії до режиму нерозповсюдження.

По-друге, Індія на практиці продемонсрувала надійність контролю за ядерними технологіями і матеріалами. Незважаючи на те що Індія не підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Делі підтримувало строгий контроль за недопущенням витоку ядерних технологій і матеріалів.

До того ж у травні 2005 року в Індії був прийнятий закон « «Зброю масового ураження», який забороняв торгівлю і передачу ядерних технологій.

По-третє, Індія прийняла схожі стандарти контролю експорту, як і 45 держав, які входять до Групи ядерних постачальників і координують контроль за переданою ядерних матеріалів і технологій державам, які не володіють ядерною зброєю.

Натомість критики угоди з Індією наполягали на тому, що ця угода найбільше вигідна Делі, оскільки не містить положень, які б забороняли їй розвивати власну ядерну військову програму. Незважаючи на те що Індія пообіцяла не використовувати допомогу з боку США для розвитку військової складової своєї ядерної програми, деякі американські експерти ввжають, що Індія може спрямувати імпортовані ядерні матеріали для розвитку енергетики, а власні ядерні матеріали використовуватиме для виробництва зброї.

Інші критичні аргументи базувалися на тому, що угода стосується тільки тих об'єктів і матеріалів, які будуть вироблені з дати підписання угоди, але виключає ядерні матеріали, нагромаджені Індією упродовж кількох останніх десятиріч.

Врешті-решт переваги для США від цієї угоди цілком реалістичні. Вперше за три десятиріччя Індія ставить свою програму з використання мирного атома під контроль міжнародних інспекцій, надавши 14 з 22 своїх АЕС, а також ядерні реактори, які будуть побудовані, під контроль МАГАТЕ. Таким чином, уклавши угорду з США, Індія фактично стала учасником режиму ДНЯЗ.

Фундаментальною зміною в американо-індійських взаєминах стала співпраця у сфері безпеки в Південній Азії. Індія - найбільша і найстабільніша держава в цьому регіоні, яка володіє потужнім економічним і військовим потенціалом. Вперше США усвідомили неможливість забезпечення довготривалого миру і стабільності в регіоні без співпраці з Індією.

Індійська стратегія регіонального стримування переслідує кілька провідних завдань, зокрема передбачається забезпечення повної переваги Індії на півострові Індостан і зміцнення контролю за Індійським океаном, утримуюи одночасно території на індійсько-пакистанському та індійсько- китайському кордонах, які нею контролюються, не упускаючи з виду своїх слабких сусідів (Непал, Бангладеш, Шри-Ланка). Головне ж - викорстовуючи стратегію морського і ядерного стримування, поступово домогттися статусу світової держави.

В Індії існує внутрішньополітичний консенсус з ядерного питання. її громадська думка підтримує ідею збереження ядерної опції. Так, проведене ще у грудні 1995 року опитування показало, що 62% інідійців виступають за проведення ядерних випробувань, а 68% громадян вважають, що Індія може відмовитися від ядерної зброї лише за умови, що це зроблять всі ядерні держави. Таку ж позицію поділяють основні політичні сили Індії - партії Індійський національний конгрес і, особливо, права Бхаратія Джаната. Зрозуміло, що цю позицію підтримує військове керівництво країни, хоча в Індії військові, як правило, не втручаються у політичні питання.

Нагадаємо, що ядерна доктрина Індії формувалася за відсутності чітких установок з боку її політичного керівницта. Політики і цивільні керівники ядерної програми не наважилися передати контроль за ядерною зброєю країни військовикам; в результаті воно перебуває під цивільним контролем, а засоби доставки - під контролем військових. У своїх оперативних планах військові враховують ядерний фактор, але фактично Індія базує свою військову доктриу на принцпі ядерного стримування, коли ядерна зброя може бути застосована лише у відповідь на завданий удар.

Серед сфер американо-індійської співпраці вкажемо такі: 1) співпраця у військовій і розвідувальній діяльності; 2) сільське господарство; 3) освіта; 4) захист довкілля.

Першочергові завдання американо-індійської співпраці - протистояти тероризму, наркотрафику, розповсюдженню зброї масового ураження.

Потенціал американо-індійської військової співпраці був яскраво продемонстрований при ліквідації наслідків цунамі в Південній і Південно- Східній Азії у грудні 2004 року, коли військово-морські флоти і авіації Індії і США були першими, хто надав допомогу потерпілим. З тих пір взаємодія США та Індії зміцнилася і стала включати щорічні спільні навчання флотів і авіації обох країн.

Інша сфера взаємодії між обома країнами стосується розв'язання найгостріших проблем Індії у сфері сільського господарства і освіти. Незважаючи на значний поступ Індії в економічному розвитку, майже 700 млн. її жителів, які становлять 25% світової бідноти, живуть меше ніж на два долари в день. Індія зацікавлена в американських технологіях та інвестиціях, які змогли б дати стимул другій «зеленій» революції. Прем'єр-міністр Сингх запропонував США надати допомогу Індії у встановленні ефективного державно-приватного партнерства, зорієнтованого на ринок сільського господарства і нових сільськогосподарських технологій. Американські інвестиції і технології могли б створити складські приміщення, логістику і агропереробні комплекси, які є базою сучасного аграрного ринку. Дві держави могли б також співпрацювати у сфері розповсюдження ефективних сільськогосподарських методів, таких як консервація землі і менеджмент водних ресурсів.

Розвивається співпраця і в освітній царині. Так, Сполучені Штати допомогли створити першокласні вищі навчальні заклади - Інститут менеджменту та Індійський технологічний інститут. Освіта була і залишається рушійною силою американо-індійських відносин. Сьогодні в американських університетах навчається більше індійців, ніж представників будь-якої іншої держави. На державному рівні була розширена програма стипендій Фулбрайта, яка реалізовує обмін молодими вченими між США та Індією.

Ще одна сфера, в якій обидві держави планують розвивати тісну співпрацю, - захист довкілля. Економіка Індії, яка стрімко розвивається, щораз більше потребує енергоносіїв, що збільшує викиди у навколишнє середовище. США могли б передати Індії нові енергозберігаючі технології, а також проводити спільні наукові дослідження у царині альтернативних джерел енергії. Загалом за підтримки США Ідія сподівається здійснити технологічний ривок своєї економіки

У свою чергу, США очікують підтримки з боку Індії з ключових питань міжнародної безпеки, таких як призупинення іранської і північнокорейської ядерних програм; боротьба з тероризмом і бідністю; співпраця в енергетичній безпеці, а також з підтримки демократії у всьому світі.

США та Індія спільно працюють над спільними підходами до вирішення різних міжнародних проблем. Прем'єр-міністр Сингх і президент Буш заснували Фонд демократії ООН в 2005 році і стали його головними спонсорами. Фонд надав понад сотню грантів неурядовим організаціям у країнах, які заявили про перехід до демократії. Обидві країни є активними учасниками у наданні допомоги цим державам.

США та Індія мають ще одну спільну мету - завдання поразки «Талібану» і «Аль-Каїді» в Афганістані і надання допомоги у становленні демократії в цій країні. Індія зобов'язалася надати понад 750 млн. дол. на реконструкцію Афганістану, ставши, таким чином, найбільшим в регіоні донором уряду Хаміда Карзая.

Сполучені Штати за нової демократичної адміністраціїна чолі з Бараком Обамою вважають пріоритетним завданням покращення відносин між Індією та Пакистаном. Вашингтон проголосив як одну із головних цілей своєї політики Південній Азї встановлення довготривалого миру шляхом вирішення індо-пакистанського конфлікту через Кашмир. Індія також становить величезний інтерес для США у якості стримуючого фактору щодо Китаю, який бурхливо розвиваються, і це створює взаємну зацікавленість обох держав у зміцненні і розширенні двосторонніх зв'язків.

Керівник держдепартаменту Хіларі Клінтон, яка відвідала 20 липня 2009 року Індію, заявила, що двосторонні відносини Індії і США виходять на новий етап. За словами Х.Клінтон, США готові до початку «оновлених і багатообіцяючих відносин з Індією», а також до їх «розширення і поглиблення». Спостерігачі зазначають, що ключовим питанням на порядку денному індійського візиту Хіларі Клінтон була сфера безпеки й оборони, а саме - можливості поставок американських озброєнь і військових технологій до Індії. Не випадково темою обговореннякерівництва двох країн стала угода «Про моніторинг кінцевого призначення», яка передбачає контроль з боку постачальника за подальшою долею проданоїзброїабо чутливих технологій. У результаті США отримують можливість продавати Індії новітнє озброєння з гарантією того, що індуси не ділитимуться технологіями з третіми країнами.

Ще одна угода передбачає будівництво в Індії двох американських ядерних реакторів у рамкахпрограми про співробітництво у сфері ядерної енергетики. Індійський уряд ужезатвердив майданчики для будівництва реак торів. Сума контракту оцінюється у 10 млрд. дол. Для Індії це дійсно прорив у сфері мирного атома. Фактично після оформлення ядерних відносин між США й Індією в часи адміністрації Дж.Буша нинішній договір став черговим кроком на шляху вибудовування довірчих відносин у ядерній сфері між двома країнами. А це однохзначно підвищує авторитет Індії в регіоні й світі як стабільного й передбачуваного члена ядерного клубу.

Так само підписання угоди «Про моніторинг кінцевого призначення» відкриває перед США двері для участі у всіх індійських збройових програмах, які передбачають асигнування у розмірі майже 100 млрд. дол. до 2020 року. Уже у найближчий період у рамках оголошеної 2006 року програми переозброєння очікуються великі витрати на закупівлю військової техніки за кордоном. Зокрема, Індія купує шість американських літаків С-130 «Геркулес». Проводяться тендери на поставку 126 багатоцільових винищувачів і понад 300 гвинтокрилів для індійських ВПС і сухопутних військ. У свою чергу ВМС Індії вийшли на завершальну стадію переговорів з Boeing про придбання восьми літаків Р-8, оснащених протичовневим озброєнням. Передбачаються тендери на шість підводних човнів, 140 легких гаубиць чотириста 155-міліметрових самохідних артилерійських установок. Крім цього, Індію цікавлять РЛС, ракети, БЛА, самонавідні боєприпаси й багато інших зразків зброї.

Крім фінансової вигоди, проникнення на індійський ринок відкриває для американців можливості впливу на індійське керівництво й посилення своїх позицій у регіоні. Особливо в умовах, коли Росія стабільно демонструє зниження технологічного рівня і якості поставок зброї. Притчею во язицех стало затягування модернізації авіаносця «Адмірал Горшков» для ВМС Індії, браковані авіаційні російські ракети РВВ-АЕ, проблеми з ракетним озброєнням для індійських фрегатів.

Взагалі на тлі невдач Росії переорієнтація Індії на США виглядає логічною і своєчасною. І головною причиною такої метаморфози є саме рівень американських технологій і можливість їхнього одержання для потреб індійської оборонної промисловості. Річ у тім, що буквально напередодні візиту Х.Клінтон голова міністерства оборони Індії Араккапарамбіл Ентоні озвучив головне завдання, потсавлене перед індійським оборонно- промисловим комплексом: домогтися протягом 10 років самозабезпечення у виробництві стратегічних видів озброєння. На зустрічі з керівниками й фахівцями Організації оборонних досліджень і розробок міністр нагадав, що зараз Індія дуже залежить від закордонних поставок. До 70% використовуваних Збройними силами країни систем і і бойової техніки, зброї, боєприпасів, устаткування закуповується в іноземних виробників і тільки 30% вмпускається індійськими підприємствами.

Американські зусилля на індійському напрямку формують нові геполітичні умови в регіоні. І хоча дотепераналітики сперечаються, чого ж домагаються США, ідучи на зближення з Індією, одне залишається безперечним - Делі від цього тільки виграє. Йому не доведеться змінювати свої зовнішньополітичні принципи або обмежувати регіональні амбіції. Навіть якщо США ставлять перед собою завдання створення в особі Індії потужної противаги Китаю, це аж ніяк не означає миттєвого створення проблем для індійської політики. Хоча б тому, що Китай поки що випереджає Індію за усіма найважливішими показниками - економічними, так і оборонними. Єдине, у чому майже не має відставання, це демографія (однак чисельність населення у двох країнах може зрівнятися лише до 2030 року). Іншими словами, незважаючи на потужний потенціал, найближчим часом Індія не зможе рішуче заперечувати китайську гегемонію.

Разом з тим погяди Індії та США на чимало міжнародних проблем не співпадають. Так, Індія не підтримала американське вторгнення в Ірак.Так само Делі досить критично ставиться до того, що США надає Пакистану статус союзника поза межами НАТО.

Все ж Вашингтон визнав за Індією статус самостійної і відповідальної світової держави. Вірогідно, США будуть підтримувати Індію у її прагненні стати членом Ради Безпеки ООН і зайняти місце у «великій вісімці». І це при тому, що навіть зближення зі США не змусить Індію змінити, як уже зазначалося, свій зовнішньополітичний курс.

По-іншому складалися стосунки між США і Пакистаном. У розпал «холодної війни» важливе стратегічне розташування цієї країни на південь від СРСР і на захід від КНР привернуло пристальну увагу Вашингтона. Пакистан вступив у військові блоки під егідою США (СЕАТО і СЕНТО) і в результаті став отримувати сучасну американську зброю на величезні на той час суми. На середину 1960-х років в Ісламабаді вважали свою країну достатньо захищеною в політичному і військовому сенсі від потенціальної загрози з боку Індії. В тих умовах пакистанські військові, які завжди відігравали центральну роль у внутрішній політиці країни, не вважали ядерну зброю життєво необхідною для її безпеки, тоді як Індія енергійно нарощувала свою ядерну інфраструктуру.

У 1965 році Пакистан здійснив невдалу спробу потіснити Індію в Кашмирі. Війну він програв, а США застосували ембарго на поставки зброї до Пакистану. У результаті він позбувся американської військової підтримки, а також відчуття безпеки: армія стала проявляти невдоволення ситуацією, що склалася, і в країні назрівала внутрішньополітична криза. Популярний міністр закордонних справ З.Бхутто, послідовний прихильник ядерного Пакистану, дистанціювався від уряду, і його ідеї ставали дедалі популярнішими серед пакистанських військовиків і бюрократії. Вже у 1968 році, вслід за Індією, Пакистан відмовився підписати ДНЯЗ, а у 1972 році, після поразки у війні з Індією і розчленування Пакистану (в його східній частині виникла нова держава - Бангладеш) новий президент, яким став З.Бхутто, заявив, що «пакистанці отримають бомбу, навіть якщо прийдеться їсти траву».

У Пакистані, так само як в Індії, існує внутрішньополітичний консенсус з питання про ядерну зброю. Пакистанська політична система суттєво відрізняється від індійської. Традиційно в Пакистані набагато більшу роль відіграє інститут президента, військова еліта та найвища бюрократія. Починаючи з 1970-х років пакистанська еліта утвердилася у думці про необхідність мати ядерну зброю. Ця думка ще більше зміцнилася після оголошення Індією своєї ядерної доктрини.

На відміну від Індії Пакистан не рветься до клубу великих держав, який певною мірою оформлений Радою Безпеки ООН. Амбіції Ісламабада в основному обмежені ісламським світом, в якому упродовж десятиріч гостро стоїть питання лідерства. У різні роки цю роль перебирали і Саудівська Аравія, яка обґрунтовувала свої претензії на традиційних мусульманських цінностях, і Ірак за Саддама Хусейна, який висував на перший план військову силу і ідею відродження халіфату. У такій ситуації мусульманська країна, яка володіла ядерною зброєю, автоматично ставала важливим центром мусульманського світу. Політичний ефект такого роду усвідомлювався пакистанськими політиками з самого початку, тому З.Бхутто, говорячи про майбутню пакистанську бомбу в 1970-х роках, щораз називав її «ісламською бомбою».

Пакистан формально не оголошував про свою ядерну доктрину, але на практиці притримувався принципів мінімального ядерного стримування і оборони звичайними засобами. Так само як Індія він відмовився прийняти на себе зобов'язання не застосовувати першим ядерну зброю. З цього можна зробити висновок про те, що ця зброя розглядається ним як важливий компонент стратегії безпеки. Дії Пакистану під час минулих індійсько- пакистанських криз засвідчують те, що він може застосувати ядерну зброю у певній ситуації, наприклад в неядерній війні, під час якої Індія була б близька до його розчленування або коли Пакистану загрожувало би застосування проти нього ядерної зброї.

Оцінюючи сучасну політику США щодо Індії і Пакистану, необхідно зазначити, що обидві країни Південної Азії займають різне місце в американській політиці і Вашингтон відводить їм принципово різні ролі.

Пакистан - союзник США «за необхідністю». Він потрібен їм як база для операцій в Афганістані і як відповідна опора їхніх дій у Перській затоці і Середній Азії. Ісламабад відіграє роль противаги Індії, яка стрімко набирає силу, його ресурси можуть у майбутньому бути використані у протистоянні з Китаєм. Разом з тим Пакистан вважається нестабільною країною, він часто- густо не поділяє цінностей американців, інколи його доводиться заставляти діяти в американських інтересах силою (у 2001 році помічник державного секретаря США Р.Армітідж погрожував П.Мушаррафу бомбардуванням Пакистану, якщо той не здійснюватиме активну проамериканську політику у війні з талібами). Сполучені Штати незадоволені наявністю в Пакистані ядерної зброї, вони побоюються дестабілізації в цій країні і попадання ядерної зброї у руки релігійних фанатиків.

Останні кілька років відносини США і Пакистану розвиваються достатньо стабільно, але війнв з тероризмом, оголошена Вашингтоном, і, особливо, операція в Афганістані внесли у політику США в Південній Азії свої нюанси. Режим Мушаррафа підтримав військові зусилля американців в Афганістані та в Іраку, що спричинило новий раунд напруги у протистоянні військового світського режиму і численних фундаменталістських угруповань всередині Пакистану. На президента Мушаррафа кілька разів здійснювалися напади, і ситуація в країні характеризується нестабільністю. Населення країни у переважній своїй більшості налаштовано антиамериканськи - лише 5% опитаних позитивно ставляться до США, вплив уряду у північно-східних провінціях Пакистану зведено до мінімуму - саме сюди передислокувались чимало груп афганських пуштунів після розгрому «Талібану» в Афганістані. США надали Пакистану статус «важливого союзника» поза НАТО, але цей крок викликав лише несприйняття Індії і мало сприяв зміцненню нинішнього режиму Пакистану всередині країни. Не виключено, що нині американські бази у Середній Азії повинні будуть не тільки сприяти військовим зусиллям Вашингтона в Афганістані та Іраку, але й « наглядати» за пакистанськми ядерними об'єктами.

Загалом США не розглядають Пакистан сьогодні як самостійну регіональну державу, яка б могла взяти на себе відповідальність в регіоні. Максимум, на що розраховують американці, - це на те, що Пакистан все ж зможе зберегти внутрішню стабільність і допоможе стабілізувати Афганістан.

Щоправда, на відносини з Ісламабадом будуть впливати потенційні загрози Сполученим Штатам, які можуть стати реальними за несприятливого розвитку подій у Пакистані. На 2025 рік він стане п'ятою за чисельністю населення країною світу, він володіє ядерною зброєю, і його банкрутство як держави за своїми наслідками для США і міжнародної безпеки привело б до ще гірших результатів, ніж події в Афганістані та Іраку. Сполученим Штатам доведеться співпрацювати з Пакистаном по багатьох напрямках, головним же чином - змогти переконати пакистанську владу розірвати відносини з численними екстремістськими і терористичними організаціями, які заперечуть принцип світської держави, закладенний в основу будівництва Пакистану одним із лідерів руху за його незалежність і першим генерал- губернатором країни М.Джинною.

Разом з тим «пакистанське питання» в американській зовнішній політиці набуло в останні роки нового виміру: воно перетворилося в складову іннованційну частину боротьби США як проти розповсюдження ядерних і ракетних технологій, так і проти ісламського різновиду міжнародного тероризму. Осмислюючи ситуацію в Пакистані, політико-військова еліта Сполучених Штатів вимушена проробляти три нові проблеми:

1) можливі наслідки краху «проблемних» (тобто слабких і погано керованих) ядерних держав;

2) вірогідність того, що подібні держави опиняться під контролем транснаціональних терористичних мереж;

3) перспективи і умови запровадження «зовнішнього управління» ядерними об'єктами таких країн, щоб уникнути попадання ядерної зброї у руки терористів.

Відомості про те, що радикальні ісламісти можуть зробити спробу захопити пакистанські ядерні об'єкти, вперше з'явилися у пресі восени 2001 року. Це якраз співпало з початком антитерористичної операції США в Афганістані. Через рік в американській періодиці з'явилися публікації про можливу «втечу» пакистанських ядерних матеріалів до КНДР. Акценти у цих повідомленнях робилися на неспроможності Пакистану, який нелегально отримав ядерну зброю у 1998 році, забезпечити надійну охорону власних ядерних об'єктів.

Свою стурбованість американці аргументують принаймні трьома обставинами. По-перше, на півночі Пакистану біля кордонів гірських систем Памиру і Гіндукуша була фактично відтворена квазідержава витіснених з Афганістану талібів , які знову відновили з пакистанської території боротьбу проти афганського уряду. У 2004 році пакистанська армія була вже вимушена здійснювати масштабні бойові операції проти загонів «Аль-Каїди» і руху «Талібан» на афгано-пакистанському кордоні. На думку американських експертів, бойовики мали на меті прорватися до ядених об'єктів у західній частині Пакистану. Необхідно врахувати, що ядерні об'єкти на заході Пакистану будувалися у стратегічному тилу з точки зору сценаріїв індо-пакистанського конфліту, але зовсім не пакистано- афганського. Тому вони недостатньо захищені від можливого удару з боку Афганістану.

По-друге, відбувається активізація радикальних ісламістів всередині самої пакистанської спільноти. У грудні 2004 року експерти Національної розвідувальної ради США прогнозували, що у пакистанському суспільстві можуть виникнути рпадикальні шиїтські організації, націлені на скинення світського режиму П.Мушаррафа і боротьбу з «невірними» - американцями і індусами. Американці також вважають, що частина пакистанської армії і спецслужб (та, котра у 1990-і роки активно підтримувала «Талібан», але була усунена від влади під час «чисток» 2002-2004 років) нерозривно пов'язана з радикальними ісламістами. Якщо вони отримають підтримку у частини пакистанського керівництва, то доступ ісламських екстремістів до ядерних об'єктів буде полегшений.

Щоправда, 30 липня 2005 року П.Мушарраф зобов'язався арештувати керівників всіх діючих в Пакистані екстремістських організацій. Згодом він оголосив про те, що «ісламістька мережа» роздріблена іспілкується з допомогою кур'єрів. Ісламабад також прийняв рішення про депортацію 1400 іноземних учнів шкіл медресе. Проте потрібно пам'ятати, що значна частина ісламських радикалів діють на територіях, непідконтрольних центральній пакистанській владі.

IIo-третє, пакистанські наукові центри виявилися втягненими у транснаціональний нелегальний бізнес, який займається поставками на світовий «чорний ринок урану» ядерних технологій з Пакистану. Весною 2004 року були розкриті факти незаконого продажу пакистанських ядерних матеріалів - газових центрифуг, які дозволяють збагачувати уран-235 - в Іран, Лівію і КНДР.

Загалом американські експерти проробляють такі сценарії: розпад Пакистану і перехід його ядерного потенціалу під контроль транснаціональних кримінальних мереж; втеча пакистанських ядерних метеріалів і попадання їх в руки міжнародних терористичних організацій; втручання Індії у внутрішньопакистанські конфлікти і вихід індо- пакистанського конфлікту на новий - «параядерний» - рівень.

Варто нагадати, що раніше планів «боротьби із загрозою розпаду ядерних держав» у США не розроблялися. У Вашингтоні усвідомлюють, що позбавити Пакистан ядерної зброї з допомогою класиноївійськової операції неможливо. Тому у США обговорюються переважно невійськові сценарії утримання контролю над пакистнською ситуацією у надзвичайних обставинах і розробляються відповідні профілактичні заходи.

У цьому контксті особлива увага приділяється створенню юридичної бази для дій США на пакистанській території у критичній ситуації. Весною 2004 року на американо-пакистанських переговорах йшлося про можливе розташуваня на пакистанській території американських військ. Щоправда, пакистанська сторона відхилила цю пропозицію.

В червні цього ж року Дж.Буш оголосив про надання Пакистану статусу «основного союзника поза межами НАТО». Аналогічним статусом вже володіють Японія, Тайланд, Кувейт, Єгипет, Йорданія і Ізраїль. Такий статус дозволяє названим країнам купляти американську військову техніку і зброю на пільгових умовах. У рамках нового режиму співпраці у листопаді 2004 року Вашингтон надав Пакистану першу велику партію зброї, у тому числі шість літаків патрульної морської авіації «Оріон». Так само у грудні 2004 року в американських ЗМІ з'явилися повідомлення про те, що Ісламабад надав Пентагону право наносити удари по зайнятих талібами високогірних прикордонних районах у зоні афгано-пакистанського кордону. Пентагон, таким чином, отримав можливість проводити операції проти афганських талібів по обидві сторони афгано-пакистанського кордону, тобто і на пакистанській території.

Сполучені Штати прагнуть також підключити Пакистан до антикризових механізмів НАТО. З аналізу натовських документів можна зробити висновок, що надання допомоги Пакистану у справі захисту його ядерних об'єктів від терористів у подальшому цілком може виявитися однією з функцій НАТО.

Поряд із сценаріями «кризового реагування» у Вашингтоні розглядаються версії стабілізації Пакистану через його внутрішню еволюцію, тобто «демократизацію» політичної системи країни.

Розробляються також плани взаємодії США із розвідувальними і силовими структурами Пакистану, встновлення режиму зовнішнього контролю над будь-якою продукцією «ядерного сектора», а також надання технічної допомоги силами американських спеціалістів у справі охорони і експлуатації ядерних об'єктів Пакистану. Не виключається залучення міжнародних організацій (ООН, МАГАТЕ) до управління пакистанськими ядерними об'єктами, а також встановлення прямого контролю над ядерними об'єктами Пакистану на основі відповідного договору між Вашингтоном і Пакистаном.

Восени 2004 року між представниками МАГАТЕ і адміністрацією П.Мушаррафа відбувся письмовий обмін думками щодо контролю над експортом продукції, технологій, матеріалів й обладнання, які використовуютьтся при розробці ядерної й біологічної зброї і засобів їхньої доставки. В результаті Ісламабад суттєво модифікував своє експортне законодавство, погодившись зробити свою експортну систему більш прозорою для контролю представниками МАГАТЕ. У травні 2005 року Пакистан пішов на зустріч агенству і передав у його розпорядження зразки ядерних матеріалів зі своїх об'єктів.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що сучасна американська політика у сфері нерозповсюдження складається з чотирьох важливих компонентів:

1) забезпечення допуску американських спеціалістів і інспект орів США до ядерних об'єктів «ненадійних» інозмних држав;

2) розробка і укладення союзниками міжнародних угод про прийняття спільних заходів щодо протидії розповсюдженню у надзвичайних ситуаціях;

3) формування правових і політичних основ для забезпеченн в тій чи іншій формі «зовнішнього управління» ядерними об'єктами «слабких» держав з метою попередження їхнього захоплденн терористами чи іншими ворожими силами;

4) зміцнення міжнародних норм контролю над експортом ядернних матеріалів й технологій.

Система «зовнішнього управління ядерними арсеналами» розглядається у Вашингтоні як новий варіант глобальної політики ядерного нерозповсюдження.

Отже, «пакистанські дискусії» висвітлили нову грань розуміння сучасного ядерного конфлікту. У другій половині XX століття єдино можливим сценарієм такого конфлікту вважалось зіткнення великих держав. В останні роки заговорили про можливість використання ядерних матеріалів транснаціональними терористичними організаціями. Сьогодні предметом аналізу стають сценарії виникнення конфліктів через розпад слабких ядерних держав, захоплення ядерного потенціалу таких країн транснаціональними суб'єктами, а також воєн, які можуть бути спричинені супротивом спробам силою встановити зовнішній контроль (міжнародну опіку) над ядерними об'єктами тих чи інших держав. Але можливим видається і поява прецедента нового типу конфлкту - між підтримуваними США міжнародними організаціями і «проблемними» ядерними державами, які не погоджуватимуться передати свій ядерний арсенал під міжнародний контроль.