Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світ

Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світ

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Реферат на тему:

«Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світі»

Рівне, 2009

План

Вступ

1. Соціальна диференціація суспільства як економічна категорія

2. Стан соціальної диференціації в Україні та світі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Тема, розкрита у рефераті, є надзвичайно актуальною на сьогоднішній день. Кожна людина, як і все суспільство, має свої певні особливості. В чомусь люди подібні, в чомусь відмінні. І ця відмінність виявляється не лише на психологічному, а на соціальному, політичному і інших сферах людської діяльності. Такий розподіл населення за певними показниками називається диференціацією.

Споконвіків люди займаються певними видами діяльності, одержують від них певні результати. На сучасному етапі розвитку суспільства за певну виконану роботу людини одержує певний дохід. Він залежить від праці, розвиненості галузі промисловості чи сільського господарства, потрібності певної професії на ринку робочої сили та багатьох інших показників. Отож, одержуваний дохід різниться, а отже є і різниця у статусі людей. Цей зв'язок прямо пропорційний. Чим вищий дохід, тим вищий статус людини у суспільстві. Хоча не завжди люди з вищим статусом (багаті, привілейовані особи) трудяться більше, ніж прості, пересічні громадяни.

Статус визначає певне місце людини у суспільстві, яке вона має посідати. Чим вищий дохід, вищий статус, тим краще місце людини. І це місце дає певні можливості, перспективи людині. Багаті люди мають змогу краще харчуватись, одержати кращу освіту, мати достатній і різноманітний відпочинок, отримувати кращу медичну допомогу, в той час як багато бідних людей ледь зводять кінці з кінцями, не говорячи вже про освіту та медицину. Життя дорожчає, а заробітні плати не поспішають, росте бідність та безробіття. Що призводить до ще глибшої диференціації населення усіх країн світу, в тому числі і в Україні.

Як бачимо, диференціація населення складна актуальна проблема і потребує вивчення та вирішення. Її досліджують різні науковці, від економістів до соціологів. Але вона багатогранна і включає в себе різні сфери життя людини. Саме тому її потрібно вивчати у взаємозв'язку, взаємодії та взаємовпливі цих сфер. Це і намагалися зробити у свої працях Архангельський Ю., Архангельська Ж., Пахомов Ю.М. та інші, вивчаючи складові диференціації. Певний внесок до вирішення теоретичних та практичних аспектів проблеми доходів і життєвого рівня населення в перехідний період в Україні належить Бабак О., Бабак І. Наукові здобутки вчених дають можливість досліджувати механізм формування і розподілу доходів, їх вплив на рівень життя населення. Ця проблема є досить розробленою і стосується усіх країн світу, особливо розвинених.

Метою моє роботи - розглянути структуру диференціації населення, її складові; розібратися з причинами проблем, їх наслідками і способами подолання та зменшення диференціації в цілому.

1. Соціальна диференціація суспільства як економічна категорія

Все наше людство існує і розвивається відповідно до закону соціальної диференціації, тобто поступовим збільшенням кількості та якості різних соціальних спільностей: класів, станів, каст, груп, професій, спеціальностей, партій і т. д.

Диференціація - це розподіл суспільства на спільності, фрагментація людської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів, конкретних функцій і соціальних занять. Іншими словами, соціальна диференціація - це процес появи функціонально спеціалізованих інститутів і поділу праці.

Ще в давні часи люди виявили, що розподіл функцій і праці підвищує ефективність суспільства. Саме з цього абсолютно у всіх суспільствах існує поділ статусів і ролей. Всі члени товариства розподіляються всередині соціальної структури таким чином, що всі різні статуси заповнюються і виконуються всі відповідні їм ролі.

У різні історичні проміжки часу існували і різні критерії відмінності індивідів. Спочатку це були антропологічні та демографічні відмінності. Суспільство поділялося за ознаками статі, віку, раси, етносу і т. д. Пізніше з'явилися відмінності соціального характеру, тобто поділ суспільства на класи, касти, стани, за приналежністю до тієї чи іншої професії і т. д.

Сучасна соціологія виділяє чотири групи чинників, що визначають соціальну диференціацію людей:

1. Антропологічні

Дані чинники мають на увазі формування рас, а в їх межах - етносів, націй, національностей, народів. Групи, на які ділиться суспільство, об'єднуються з природничих ознаками.

2. Демографічні

Тут мається на увазі поділ людей за статтю та віком, що також відбувається природним чином, тому що в природі є два різних статі: чоловічий і жіночий. Також природно і віковий поділ на групи: немовлят, дітей, підлітків, молодь, зріле покоління, літніх людей та людей похилого віку.

3. Професійно-технологічні

Відбувається суспільний поділ праці (працівники розумової та фізичної праці), виникнення різноманітних професій, спеціальностей і спеціалізацій. За цими підставами люди діляться не тільки природним чином, але і за допомогою сили, впливу, добробуту і т.п.

4. Соціально-економічні

Товариство поділяється на касти, стани, класи тощо. Тут мають місце також і природні, і соціальні відмінності. Підстави, за якими суспільство ділиться на групи, визначаються багатством, доходом, соціальним статусом кожного окремого індивіда. Все суспільство являє собою як би якусь піраміду, розділену по горизонталі на частини. Верхівка - це еліта, як правило, самий нечисленний шар населення. Низ піраміди - це люди (стани, касти, класи і т.п.), що живуть у злиднях, за межею бідності. Ну а середина - це, відповідно, середній клас населення.

Хоча соціальна диференціація і здійснюється за цими чотирма домінуючими чинникам, існують ще безліч різних підстав для її здійснення. Так, соціальна диференціація може здійснюватися за відмінностей між людьми, обумовленим їх фізіологічними і психічними особливостями. Наприклад, можна розділити людей на групи по їх зростанню, характером, темпераментом, кольором волосся, на їхню талановитості, обдарованості та іншими ознаками, які можна перераховувати до безкінечності.

Всі ці статуси, що утворюють соціальну структуру, розрізняються, але вони не обов'язково займають певне місце по відношенню один до одного. Наприклад, статуси брюнетки і блондинки диференційовані, але жоден з них не вважається вищий від другого - вони просто різні.

Виходячи з усього вищесказаного, можна зрозуміти, що соціальна диференціація як би представляє соціальний матеріал, який може стати, а може і не стати основою соціальної градації. Таким чином, у соціальній стратифікації виявляється соціальна диференціація.

Соціальна рівність - характеристика певного суспільного стану, складова частина багатьох соціальних ідеалів. Вимоги політичної і соціальної рівності грали активну, часто революційну роль в історичному процесі. Стоїцизм виробив поняття рівності всіх людей, що корениться в їх загальній розумній природі. Теоретики природного права затверджували рівність як рівноцінність і рівноправ'я всіх людей, в т.ч. рівність всіх перед законом. В Ж.-Ж. Руссо рівність (в т.ч. рівність виховання) виступає необхідною передумовою свободи; в протилежність цьому А. Токвіль вважав, що установка на рівність соціальних умов життя веде до деспотичного егалітаризму і втрати особистої свободи. З критикою обмеженості юридичної рівності і вимогами майнової, економічної рівності як реалізації соціальної справедливості виступали представники різного перебігу соціалістичної думки 19-20 вв. У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу і встановлення повної рівності; найбільшого поширення набули концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для вступаючих в життя поколінь.

Головними показниками, що впливають на диференціацію населення є зайнятість, безробіття, бідність, розподіл доходів та заробітної плати, рівень життя та інші.

Зайнятість та безробіття

Зайнятість з погляду речового змісту - це діяльність людей, спрямована на задоволення особистих, колективних та суспільних потреб. З погляду суспільної форми - це певна сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів для його участі в суспільно корисній праці й забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Ця сукупність соціально-економічних відносин виявляється у певних економічних категоріях: індивідуальна (сімейна), колективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність та продуктивність, мобільність робочої сили, загальноосвітня та професійна підготовка кадрів, заробітна плата та ін.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість», прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи: 1) які працюють за наймом, працюють самостійно (інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери); 2) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об'єднаннях; 3) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 4) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; 5) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 6) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; 7) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість - надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість - зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури.

Ефективна зайнятість - зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Розрізняють основну й спеціальні форми зайнятості. Основну форму регулюють трудове законодавство і типові правила внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників. Спеціальні, або нетрадиційні, форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

Протилежною стороною ринку робочої сили є безробіття. Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), безробітним є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України «Про зайнятість» зазначено, що безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайнятості належної роботи, яка відповідає їхній професійній підготовці, стажу, досвіду та ін. [8,ст.400-403]

Диференціація доходів населення

Однією з найважливіших проблем соціальної політики держави є політика доходів населення, яку можна визначити як напрям соціально-економічної політики, який забезпечує в цілому зростання реальних доходів всіх громадян країни з метою забезпечення нормальних умов розширеного відтворення людини, покращення якості життя і розвитку творчої особистості кожного члена суспільства.

Основними каналами доходів населення є:

· трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);

· доходи від підприємництва (прибуток);

· доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);

· доходи від індивідуальної трудової діяльності;

· інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).

Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи.

Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від наданих різних послуг та ін. Натуральні доходи включають перш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання.

Частина доходів населення поступово перетворюється на предмети споживання і різноманітні послуги. Саме на стадії споживання виявляється диференціація доходів.

Диференціація доходів - (лат.differential - різниця) - різниця в рівні грошових доходів різних класів, верств і груп населення, зумовлена не однаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо.[7]

Диференціація доходів населення - важливий елемент внутрішньої політики держави, і тому вона має контролювати цей процес, щоб забезпечити соціально безпечний рівень у суспільстві. Диференціація доходів визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних чинників. Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу. Зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості 10 % найзаможніших і 10 % найменш забезпечених груп населення (децільний коефіцієнт).

Рівень життя і бідність

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників:

1. Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.

4. Житлові умови.

5. Освіта і культура.

6. Умови праці і зайнятість.

7. Доходи і витрати населення.

8. Вартість життя і споживчі ціни.

9. Транспортні засоби.

10. Організація відпочинку.

11. Соціальне забезпечення.

12. Свобода людини.

Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.

Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг.

Проте значна частина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цих норм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми вперше зіткнулися з наявністю бідності.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:

1) прожитковим мінімумом,

2) гарантованим прожитковим мінімумом,

3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окрім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити.

Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.[9]

Диференціація доходів викликає гостру соціальну проблему бідності.

Бідність - це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.

Бідність - це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.

Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим - ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.

Заробітна плата

Заробітна плата як соціально-економічна категорія, з одного боку, є основним джерелом грошових доходів працівників, тому її величина значною мірою характеризує рівень добробуту всіх членів суспільства. З іншого боку, її правильна організація заінтересовує працівників підвищувати ефективність виробництва, а відтак безпосередньо впливає на темпи й масштаби соціально-економічного розвитку країни.

Заробітна плата як елемент ринку праці є ціною робочої сили, а також статтею витрат на виробництво, що включається до собівартості продукції, робіт (послуг) на окремому підприємстві.

Під час визначення заробітної плати як ціни робочої сили необхідно враховувати єдину міру оплати праці, критерієм якої є реальна вартість життя працівника та його сім'ї.

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Розрізняють номінальну, реальну заробітну плату, реальні доходи трудівників. Номінальна заробітна плата (грошова) - це сума коштів, яку одержують працівники за виконання обсягу робіт відповідно до кількості якості затраченої ними праці, результатів праці.

Точнішою характеристикою доходів працівників є реальна заробітна плата. Вона відображає сукупність матеріальних культурних благ, а також послуг які може придбати працівник на номінальну заробітну плату. Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання і послуги.

Якщо ціни на товари зростають швидше ніж номінальна заробітна плата, то реальна заробітна плата знижується. Така ситуація має місце сьогодні в Україні.

Реальні доходи включають реальну заробітну плату і надходження із суспільних фондів

Особливе місце в системі оплати праці посідає мінімальна заробітна плата, що являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Мінімальна заробітна плата є основою для визначення державних тарифів у сфері оплати праці, пенсій, стипендій, допомоги та інших соціальних виплат. [8]

Соціальний захист населення

Соціальна політика - це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів управління, направлених на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання трудових заощаджень та інше. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який дозволяє забезпечити людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров'я, власного добробуту й добробуту сім'ї, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, каліцтва, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людей причин. [6]

З рахуванням кризового стану економіки метою державного регулювання доходів та споживання є соціальний захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Для цього вживають таких заходів:

– визначають мінімальні споживчі бюджети, прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату;

– створюють пенсійні фонди і фонди соціальної допомоги;

– змінюють умови оплати праці, розробляють нову систему пенсій, допоміг, стипендій, ставок і окладів у бюджетних організаціях з їхнім фінансовим забезпеченням;

– запроваджують систему індексації зарплати, доходів і збережень населення у зв'язку з інфляцією;

– розробляють загальнодержавні і регіональні програми допомоги окремим верствам населення;

– реалізують заходи щодо захисту внутрішнього споживчого ринку;

– створюють в окремі періоди систему нормованого розподілу продуктів за картками або бонами;

– формують державні страхові фонди продовольства і промислових товарів, якщо б виникла потреба запровадити карткову систему.

– прийняття відповідних законодавчих актів;

– формування соціальних прогнозів;

– визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту й рівня життя в державних індикативних планах;

– розробка та реалізація соціальних цільових комплексних програм;

– удосконалення системи оподаткування доходів населення;

– регулювання відсоткових ставок на вклади, запровадження системи фіксованих або граничних цін на деякі види товарів і послуг населенню.

Основою системи державного регулювання добробуту і доходів населення є показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомог та ін.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Важливим завданням соціальної політики є адресована соціальна підтримка зі сторони держави, в першу чергу найменш захищених верств.

Соціальне забезпечення - система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).

Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :

- надання грошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;

- надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);

- обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.

Особливий вид соціальної допомоги - медична допомога. Фонд медичного страхування утворюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичне страхування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання.

Держава надає також значну допомогу безробітним. Перш за все вона проявляється у вигляді виплати офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їх працевлаштуванню та організації додаткових робочих місць.

В умовах переходу до ринкової економіки відбувається різке збільшення диференціації доходів населення і гостро проявляється проблема соціального захисту населення від зростання цін. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково здійснюється індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру зростання роздрібних цін. [6,11]

2. Стан соціальної диференціації в Україні та світі

В Україні на початку XXI століття накопичилося безліч гострих проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток нашої держави. Серед них проблеми:

– надзвичайно низького рівня доходів і рівня життя основної частини населення, поширення масової бідності, відсутності середнього класу;

– депопуляція, скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності над народжуваністю;

– масової міграції найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України;

– масового прикритого та прихованого безробіття;

– погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя;

– зниження якості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України;

– низького рівня соціального захисту та соціальних гарантій для населення України;

– наростання відставання України по основних параметрах людського розвитку від розвинених країн;

– надмірної централізації соціальної політики.

У країнах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, переважає тип зайнятості, що відповідає технологічному способу виробництва, який базується на ручній та механізованій праці. Це переважання промислової та сільськогосподарської діяльності з широким застосуванням простої фізичної праці (понад 40% загальної кількості працюючих). Розвинуті країни світу пройшли цей етап у 40-50-ті роки XX ст. Нині там активно формується інформаційний тип зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У СІНА, наприклад, проходять перепідготовку 75-85% керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

У сучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держава впливає на попит робочої сили через розвиток державного підприємництва, створення й реалізацію програми громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо), надання премій підприємцям за створення робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охорони здоров'я, допомогу безробітним, їх перекваліфікацію, створення бірж праці тощо.

В Україні на 1 січня 2010 року на 10 робочих місць претендує 83 людини. При цьому, за даними Держкомстату, кількість українців, які перебувають на обліку в Державній службі зайнятості, з початку 2010 року збільшилося на 0,3% - до 547 тис. чоловік (на 1 січня 2010 року - 542,8 тис. чоловік, на 1 січня 2009 року - 930 тис. чоловік). На 1 січень 2010 року потреба підприємств у працівниках на заміщення вакантних посад складала 65,9 тис. чоловік . Зокрема, у лютому 2009 року потреба підприємств у працівниках збільшилася на 0,3 тис. чоловік. За даними Держкомстату, рівень зареєстрованого безробіття у цілому по Україні на 1 березня 2010 року склав 1,9% від кількості населення працездатного віку. [12]

З початком перебудовчих процесів в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, виникає нова соціальна структура, відбуваються процеси нового соціального розшарування, одним з найбільш ранніх та очевидних проявів якого стало розшарування за рівнем доходів. Відбувається стрімка ескалація процесу поляризації доходів у суспільстві. З одного боку, виникла верства “нових” багатіїв, яка характеризується не тільки небувалим рівнем своїх доходів, але й високою концентрацією майна (зокрема, дорогої нерухомості, престижних авто тощо). З іншого боку, формується “соціальне дно”, яке відзначається не тільки низьким рівнем матеріальної забезпеченості, але й частковою соціальною деградацією та, фактично, соціальною ізоляцією і дезорієнтацією великої частини населення. В низи суспільства сьогодні ризикує потрапити переважна більшість населення України. На фоні загального зниження життєвого рівня основної маси населення та слабких поки що за своєю інтенсивністю процесів його адаптації до ринкових умов відбувається суттєва поляризація доходів. Лише за офіційними даними, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза. Для порівняння: за даними, наведеними Світовим банком у 1994 році в Китаї децільний коефіцієнт - 3, у США - 6, у країнах Латинської Америки в середньому - 12. Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була ,ще глибшою, її об'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різних причин не включено групи населення із найвищими доходами. На сьогоднішній день офіційно встановлений децільний коефіцієнт дорівнює 30:1, а не офіційний - 50:1.

Дані офіційної статистики про розміри заробітної плати, різноманітних соціальних трансфертів не відображають реальну картину доходної диференціації, оскільки, з одного боку, існує заборгованість із виплат заробітної плати та соціальних трансфертів значній частині населення, а з іншого - досить значна частина доходів проходить “у тіні” у зв'язку з поширеністю офіційно незареєстрованої зайнятості, існуванням оплати праці не через касу, “в конверті”, існуванням значних обсягів тіньових доходів, самозабезпеченням (коли половина міського населення працює на своїх присадибних і дачних ділянках, вирішуючи продовольчу проблему своєї сім'ї) тощо. Та все ж працездатність, безробіття, рівень життя, заробітна плата відіграють значну роль у диференціації населення, поглиблюючи її в освітні, харчовій, соціальній сферах. [3]

За лютий 2010 в Україні середня зарплата склала 1955 гривень, це на 2% більше ніж у січні 2010 року, і на 13,5% більше в порівнянні з аналогічним місяцем минулого року. У Державному комітеті статистики показали дані про підвищення заробітної плати в різних сферах роботи.

· лісове господарство = +29,2%;

· охорона здоров'я = 20,1%;

· промисловість = +16,2%;

· торгівля та ремонт автомобілів = +16,1%;

· сільське господарство = +13,5%;

· готельний і ресторанний бізнес = +13,2%;

· комунальні та індивідуальні послуги = +13,2%;

· підприємства зв'язку = +12,3%;

· фінансова діяльність = +10,9%;

· будівництво = +8,6%.

Найбільш високий рівень доходу спостерігався у Київській, Донецькій і Дніпропетровській області, а найнижчий - у Тернопільській, Волинській, Чернігівській та Херсонській областях.

Найвища заробітна плата депутатів. Частина 2 ст. 33 закону визначає, що "народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України". Тобто, місячна заробітна плата депутата становить близько 20 тисяч гривень.

Розмір мінімальної заробітної плати за законом встановлено такий:

з 1 листопада 2009 року - 744 гривні, з 1 січня 2010 року - 869 гривень, з 1 квітня - 884 гривні, з 1 липня - 888 гривень, з 1 жовтня - 907 гривень, з 1 грудня - 922 гривні.

За даними всього в Україні на початок року був 1 млн. спеціальних пенсіонерів, чия пенсію визначається окремими законами. Їхня середня пенсія складала від 1 061 гривні у солдатів до 15 443 гривень у депутатів.

Ще 12,5 млн. українців отримували пенсію згідно із законом про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування - в середньому по 874 гривні.

Що стосується прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 листопада 2009 року - 701 гривні, з 1 січня 2010 року - 825 гривень, з 1 квітня - 839 гривень, з 1 липня - 843 гривень, з 1 жовтня - 861 гривні, з 1 грудня - 875 гривень та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення;

дітей віком до 6 років: з 1 листопада 2009 року - 632 гривень, з 1 січня 2010 року - 755 гривень, з 1 квітня - 767 гривень, з 1 липня - 771 гривні, з 1 жовтня - 787 гривень, з 1 грудня -799 гривень;

дітей віком від 6 до 18 років: з 1 листопада 2009 року - 776 гривень, з 1 січня 2010 року - 901 гривні, з 1 квітня - 917 гривень, з 1 липня - 921 гривні, з 1 жовтня - 941 гривні, з 1 грудня - 957 гривень;

працездатних осіб: з 1 листопада 2009 року - 744 гривень, з 1 січня 2010 року - 869 гривень, з 1 квітня - 884 гривень, з 1 липня - 888 гривень, з 1 жовтня - 907 гривень, з 1 грудня - 922 гривень;

осіб, які втратили працездатність: з 1 листопада 2009 року - 573 гривень, з 1 січня 2010 року - 695 гривень, з 1 квітня - 706 гривень, з 1 липня - 709 гривень, з 1 жовтня - 723 гривень, з 1 грудня - 734 гривень. [4]

Бідність, вочевидь, - надзвичайно складна проблема як у теоретичному так і в прикладному аспектах. Її не розв'язала щадна країна світу, включаючи найбільш розвинуті. Прагнення населення України до незалежності своєї країни багато в чому зумовлене сподіванням на заможне життя.

Перехід на ринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва, що зумовило зростання безробіття, низької заробітної плати і поглибило диференціацію населення. Закономірно, що науковці констатують високу актуальність проблеми бідності на теренах нашої держави.

Незважаючи на те, що бідність є загально світовим явищем і властива будь-якій економічній системі, її рівень в Україні значно перевищує аналогічні показники промислово розвинених країн. Це на може не викликати серйозної стурбованості українських державних і суспільних інститутів із приводу «соціального самопочуття» і рівня матеріального благополуччя своїх співгромадян. Отож - бідність одна з болючих проблем української держави, від подолання якої буде залежати зниження соціальної напруженості в Україні.

Незважаючи на економічні успіхи й стабільне підвищення реальних грошових доходів населення , масштаби бідності залишаються високими, що негативно позначається як на розвитку людини, конкретної родини, так і суспільства в цілому. Відтак бідність спричиняє погіршення якісних характеристик населення, зростання соціально-економічної нерівності, є гальмом успішного суспільного розвитку й економічного зростання, імовірно може бути причиною соціальних катаклізмів.[2,ст.116]

Динаміка бідності в Україні показує, що найбільша кількість бідних припадає на 1997-1999 роки. Бідними себе в цей період вважали понад 50% опитаних українців. Найнижчий рівень бідності в Україні був зафіксований у 2008 році - 11%. У 2009 році рівень бідності зріс з 11% до 17% .[13]

Причини бідності:

1. Несправедливий розподіл доходів, що призводить до їх величезної диференціації по окремих групах населення і до появи бідняків і навіть жебраків. Зазначимо, що ця причина призвела до спаду виробництва, оскільки саме у бідняків упав попит на товари вітчизняного виробництва, а багаті ж стимулювали попит на дорогі і насамперед імпортні товари. У свою чергу спад виробництва спричинив падіння доходів як працюючих, так і непрацюючих, у т.ч. пенсіонерів. Несправедливість передусім у тому, що багатство переважної багатих пояснюється не їхнім трудовим внеском, а факторами, пов'язаними з переходом до напівкримінальних ринкових відносин.

2. Згортання окремих виробництв унаслідок слабкої конкурентоспроможності окремих видів вітчизняної продукції, що сталося через непродумане відкриття кордонів України для вільного переміщення товарів на її територію. А це, природно, спричинило різке скорочення зайнятості і доходів населення.

3. Значне скорочення попиту на вітчизняну продукцію в країнах колишнього СРСР і РЕВ унаслідок згортання виробництва, що призвело до скорочення експорту в ці країни і, природно, до спаду виробництва в Україні. А це - також скорочення доходів населення.

4. Різке скорочення капіталовкладень через розкладання національно багатства для особистих цілей невеликим відсотком багатих і надбагатих громадян України. Іншими словами, замість, замість нагромадження відбувається поїдання не тільки знову створеної вартості, а й раніше створеного багатства. А скорочення капіталовкладень веде, звичайно, до зменшення попиту на засоби виробництва і відповідно падає завантаження галузей народного господарства і знижуються доходи населення.

5. Надмірна тінізація економіки внаслідок послабленого контролю.

До головних способів подолання бідності можна віднести:

а) кардинальне скорочення тіні застосуванням жорсткіших заходів аж до показового покарання керівників організацій і підприємств;

б) перерахування надприбутку підприємств у бюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно з урахуванням його рентабельності( ринкової вартості);

в) зростання виробництва за рахунок захисту вітчизняного виробника високим митом й іншими ефективними заходами. [1,ст.47, 56]

Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.

На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.

Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:

– створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;

– боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;

– підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;

– удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;

– політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.

Диференціація за економічними показниками країн світу

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи - у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс - це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього - 48-50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів.

У країнах Заходу зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища. Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.

Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність "не обирає віку", вона охоплює як молодих, так і літніх. Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім'ї з дітьми.

Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм "обличчя" бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна. Часто бідними стають неповні сім'ї в Канаді та США, Великобританії та Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім'ї рідко потрапляють до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія, літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.

Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домогосподарства. Згідно з цим показником серед країн - членів Європейського Союзу Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності (менше 5 %). Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у 90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення, зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7 %, а серед іспаномовних - 28,7 %.

За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на випадок безробіття не розв'язує проблеми в разі довготривалого, застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних, проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу. Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія мають законодавчо гарантований мінімум доходу на національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан здоров'я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.

Перенаселення - це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки - в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії - в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % - в Африці, 8 % - у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.

Одним з важливих понять є „золотий мільярд”, тобто мільярд людей планети, які живуть у безпечних і заможних умовах розвинених демократій, поза впливом конфліктів і катаклізмів, які струшують „третій світ”, тобто решту країн планети. До цього „золотого мільярда”, крім членів НАТО, належать лише Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія і кілька дрібних європейських країн.

Згідно з результатами досліджень ринків праці 48 країн Європи по 31 спеціальності найнижча заробітна плата на сьогоднішній день зареєстрована в Молдавії. Середня заробітна плата в Молдавії складає в середньому 0,2 євро на годину, причому різниця в оплаті праці керівництва і рядових співробітників досягає сотень разів. Найвища в Європі заробітна плата - близько 14 євро на годину - відмічена в Данії, яка і була прийнята за "точку відліку". У Молдавії заробітна плата в 70 разів менша, ніж в Данії. Для порівняння цей показник в сусідній Румунії і Україні складає, відповідно 20 і 30 разів.

У різних країнах і на різних етапах їх економічного розвитку рівень природного безробіття різний. Він залежить від багатьох факторів, зокрема міграційних і демографічних процесів, соціальної забезпеченості населення, розбіжностей у темпах економічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва, систем підготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості, податкової системи тощо.

У другій половині XX ст. середній рівень безробіття коливався в розвинутих країнах у широкому інтервалі. У США в 1960-х роках він становив 4%, у 1970-1980-х зріс до 6% і знову опустився до 5% у 1990-х роках. У країнах Західної Європи динаміка безробіття була іншою: його середній рівень від 3% у 1960-ті роки зріс до 8-10% у 1990-х роках.

У більшості країн Західної Європи існують щедрі програми для тих, хто не має роботи. Безробітні тривалий час можуть отримувати допомогу, величина якої нерідко перевищує 2/3 попереднього заробітку. Статистика свідчить, що країни з високими виплатами на безробіття мають здебільшого вищі його рівні.

В останній чверті XX ст. попит на некваліфікованих працівників знизився порівняно з попитом на складну кваліфіковану працю. Це відбулося насамперед внаслідок змін у техніці й технології, зокрема через комп'ютеризацію виробництва. В одних країнах, зокрема у США, ускладнення праці позначилося не стільки на рівні безробіття, скільки на зарплаті. Заробітна плата некваліфікованих працівників тут істотно знизилася щодо зарплати кваліфікованих. У країнах Західної Європи уряди створюють альтернативу роботі за низьку зарплату. Якщо заробітна плата некваліфікованих працівників знижується, значна частина їх розглядає допомогу з безробіття як кращий варіант. У результаті рівень безробіття підвищується.

У країнах, що розвиваються, безробіття і неповна зайнятість дуже значні. Багато експертів вважає, що рівень безробіття в цих країнах становить близько чверті робочої сили. Неповна зайнятість спостерігається тоді, коли працівники зайняті меншу кількість годин або робочих днів, ніж вони бажають, або ці працівники змушені працювати на таких робочих місцях, де не повністю використовують їхню кваліфікацію, тобто їхня праця менш продуктивна.

У більшості країн, що розвиваються, великих масштабів набрало приховане безробіття, передусім у сільському господарстві. В цих країнах затрати праці у цьому секторі настільки перевищують кількість капіталу та природних ресурсів, що значний відсоток праці мало сприяє збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції. Певна частка зайнятих хоча й має роботу, але їхній потенціал використовується не повністю.

Основними причинами величезних масштабів безробіття, неповної зайнятості робочої сили у країнах "третього світу" є, по-перше, високі темпи зростання населення. У 1980-х і 1990-х роках темп приросту населення у цих країнах становив 2,0-2,5%, що значно вище аналогічного показника для розвинутих країн (у середньому - 0,5%). У багатьох найбідніших країнах, які відчувають величезні труднощі в забезпеченні населення робочими місцями, темп приросту населення стабільно тримається на рівні 3%.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії - 50 %. У присахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22% на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн. чол.

По-друге, сільськогосподарський сектор, у якому в багатьох країнах, що розвиваються, зайнята більшість населення, зберігає відносно стабільні показники зайнятості або кількість зайнятих навіть зменшується. Водночас промисловість неспроможна поглинути приріст робочої сили. Оскільки частка промисловості в національній економіці багатьох країн, що розвиваються, коливається від 25 до 50%, то зайнятість у промисловості має зростати на 6-12% щорічно.

По-третє, у багатьох країнах, що розвиваються, дедалі ширше використовують капіталомісткі технології, які є трудоощадними, що збільшує масштаби безробіття. Навпаки, країни "третього світу" потребують технологій, які відповідають станові їхніх ресурсів (величезний надлишок некваліфікованої робочої сили і дуже обмежена кількість капітальних благ). Для цих країн придатні трудомісткі й капіталоощадні технології. Орієнтація на капіталомісткі технології зумовлена здебільшого намаганням наслідувати розвинуті країни, а також спотворенням відносних цін. У багатьох країнах, що розвиваються, курс національної валюти завищений, що здешевлює імпорт капітального устаткування. Водночас рівні заробітків у промисловості цих країн у декілька разів перевищують заробітки в сільському господарстві. Тому сільськогосподарський сектор прогресує повільно. Країни, що розвиваються, мають розробляти свої власні технології, що поглинатимуть надлишкову робочу силу. [5]

Висновок

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що внаслідок випереджаючих темпів економічних перетворень порівняно із соціальною сферою історичний процес майнового розшарування громадян набув прогресуючої динаміки на фоні низьких доходів більшої частини населення. Це призвело до критичної поляризації соціальних верств, збільшення масштабів бідності та знедоленості окремих груп. Чим складніше економічне становище суспільства тим глибша диференціацію його населення.

Диференціація - це розподіл суспільства на спільності, фрагментація людської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів, конкретних функцій і соціальних занять.

З економічної точки зору вона базується на соціальній нерівності громадян, неоднорідності населення. Така нерівність викликана різним соціальним статусом, який у свою чергу залежить від сфери діяльності, роду заняття, заробітної плати, точніше доходів, рівня життя та соціальної захищеності громадян.

Поряд з працюючими людьми виділяють безробітних, які можуть працювати, але, з незалежних від них причин, не працюють. І таких людей досить багато. Це є проблемою багатьох країн світу. Ця проблема виникає через перенаселення, незабезпеченість робочими місцями та інші причини і потребує вирішення та змін в політиці держави. Отже, вже населення поділене.

Серед працюючого населення теж немає однорідності. Хтось є власником, хтось найманим працівником, а хтось зайнятий в державному секторі. І в усіх цих людей різна заробітна плата. Від цього різні потреби і доходи. Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. І чим вищий цей показник, тим багатшою є людина. Але є і такі люди, в яких цей показник ледь перевищує (якщо взагалі перевищує) прожитковий мінімум. Таких людей відносять до категорії бідних. Бідність є однією з основних проблем людства, вирішення якої значно зменшить диференціацію населення в цілому. Цікаве про диференціацію доходів ще те, що вона спричиняє диференціацію освіти, тобто можливість здобуття кращої освіти вища у заможніших, медицини, харчування. А це все у свою чергу відображається на рівні життя населення.

Отож, населення розділяється за різними показниками та критеріями на політичні, соціально-демографічні групи громадян. І більшість найменш соціально захищеного населення (бідні, безробітні, інваліди, пенсіонери тощо) потребує захисту і підтримки держави. Вона (держава) своє втручання проявляє у соціальному захисті населення, тобто у ряді заходів, направлених на реалізацію прав громадян.

Оцінюючи всі вище згадані показники ,у висновку потрібно зазначити що соціальне становище в Україні та світі складне і потребує втручання держави. Ще одне важливе питання стосується заробітної плати. Її потрібно редагувати та нормалізувати. Те що мінімальна заробітна плата зростає - добре, але навіщо такі високі заробітні плати, наприклад, депутатам? На оплату праці в Україні за 4 роки держава виплатись одному депутатові 960 тис. грн., а оплата послуг депутатів всього скликання дорівнює оплаті послуг вісімнадцяти тисяч дев'ятсот українців. Тож часто диференціація породжується самою верхівкою влади, яка ж і має її регулювати.

Список використаної літератури

1. Архангельський Ю., Архангельська Ж. Бідність в Україні. Причини і способи подолання. // Віче. - 2001. - №11 - с.46-56.

2. Бабак І. Регіональна нерівність життя українського населення: соціальний вимір. // Психологія і суспільство: Український науково-економічний та соціально-психологічний часопис. - 2009.-№3 - с.116-122.

3. Бабак О.В. Диференціація доходів: основні підходи до вивчення в соціології // Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - с.7-15.

4. Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», 2010.

5. Козак В.В., Пайкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 406 с.

6. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. - ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. - 640 с.

7. Мочерний С.В. Економічна енциклопедія: В 3-х т. - К.: Академвидав, 2000. - Т.1. - 864 с.

8. Мочерний С.В., Устенко О.А. Основи економ теорії: Навч. посіб. - Тернопіль,«Астон». 2001. - 507 с.

9. Ніколенко Ю.В. та ін., Основи економ. теорії: Підручник у 2-х кн. - 2-ге вид. Перероб. і доп. - К.: Либідь, 1998. - Кн.2 - 272 с.

10. Сітнікова Н.П. Економічні передумови подолання бідності в Україні, як один з пріоритетів стратегії розвитку //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.- с. 10-15.

11. Тарасевич В.М. Економічна теорія. - Видавництво: ЦУЛ, 2006. - 784 с.

12. http://p-p.com.ua/articles/9659.

13. http://news.tochka.net автор Віра Карпінська.