Реалізація стратегії виходу на зовнішній ринок

Главная » Рефераты

Разделы

Информация

Реалізація стратегії виходу на зовнішній ринок

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи розробки стратегії зовнішньоекономічної діяльності підприємства
1.1 Поняття, сутність та зміст зовнішньоекономічної діяльності в Україні
1.2 Форми та методи виходу підприємства на зовнішній ринок
1.3 Види стратегій виходу на зовнішній ринок українських підприємств
Висновки
Розділ 2. Механізм реалізації стратегії виходу на зовнішній ринок підприємств України
2.1 Реалізація механізму стратегії виходу на зовнішній ринок підприємств України
2.2 Формування загального плану стратегічного розвитку підприємства
Висновки
Розділ 3. Вдосконалення діяльності ВАТ «Турбоатом»
3.1 Загальна техніко- економічна характеристика ВАТ „Турбоатом”
3.2 Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства
3.3 Можливі шляхи покращення фінансового стану
3.4 Загальні напрямки розвитку експортної політики ВАТ „Турбоатом”
Висновки
Висновки
Використана література
Додатки

Вступ
Зовнішньоекономічна діяльність держав є важливим фактором міжнародних економічних відносин. Після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція до світового господарства і налагодження багатосторонньої кооперації з країнами інтеграційних угруповань стали головними пріоритетами зовнішньоекономічної діяльності держави.

В останні роки спостерігається поступова активізація діяльності суб'єктів господарювання на зовнішніх ринках. Це зумовлено як покращенням внутрішнього економічного становища України, її підприємств, намаганням держави відстоювати свої інтереси на міжнародній арені, так і появою більш широких можливостей для роботи у зовнішньоекономічній сфері.

Зовнішньоекономічні зв'язки стають все більш помітною складовою господарської діяльності українських підприємств та організацій. Посилюється інтерес до економічного, виробничого та науково-технічного співробітництва з партнерами із зарубіжних країн. В цих умовах значна кількість підприємств та організацій потребують об'єктивної інформації про механізм функціонування світового ринку, його структуру, організацію та техніку здійснення комерційних операцій.

В той же час, через досить жорстку конкуренцію на зовнішніх ринках і брак досвіду роботи підприємств в подібному середовищі стає очевидним, що для поступового підвищення ефективності їх діяльності необхідно по-новому поглянути на існуючі методи співпраці із зовнішніми контрагентами. Окрім цього, зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) є специфічною сферою діяльності, яка потребує широких та спеціальних знань в галузі міжнародної комерції та права.

Питання регіональних економічних відносин у світі завжди стояло дуже гостро, однак наприкінці минулого століття його актуальність посилилась як на рівні груп країн, так і на рівні внутрішніх територій, регіональна економічна інтеграція стала домінуючою тенденцією світового розвитку. Регіональні інтеграційні процеси не тільки виступають фактором прискорення економічного розвитку країн, що входять до інтеграційних угруповань, а й практичним засобом входження держав до світового господарства.

Без капіталовкладень неможливо тривале існування жодного підприємства. Від інвестицій, їхнього обсягу і структури залежать перспективи підприємства, його можливості утриматись на ринку.

Актуальність теми дослідження полягає у потребі господарюючого суб'єкта раціонально робити вибір серед багатьох альтернатив інвестиційного розвитку. Обраний напрямок вкладання коштів має відповідати стратегічним і тактичним цілям, інвестиційній стратегії розвитку підприємства.

В роботі розглядаються джерела фінансування інвестиційних проектів, стратегія підприємства по розвитку зовнішньоекономічної діяльності, інвестиційний проект, проводиться аналіз ефективності інвестиційного проекту.

Метою дипломної роботи є - на основі аналізу економічної літератури та практичного розробити інвестиційну стратегію підприємства по розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Для досягнення поставленої мети було поставлено такі задачі:

розглянути джерела фінансуванні інвестиційних проектів

проаналізувати розробку реального інвестиційного проекту;

проаналізувати привабливість інвестиційних альтернатив для вибору проекту для фінансування підприємством;

оцінити основні напрямки підвищення ефективності реальних інвестицій на підприємстві;

Об'єктом дослідження є зовнішньоекономічна та інвестиційна діяльність підприємства ВАТ „Турбоатом”.

Предметом роботи стали джерела фінансування інвестиційних проектів, методи оцінки інвестиційних проектів, оцінка привабливості інвестиційних альтернатив. На основі заданого набору вихідних даних розроблено інвестиційну стратегію проведено економічний інвестиційний аналіз капіталовкладення в освоєння нової технології виробничої діяльності, закупівлю нового обладнання, його установку підприємством для підвищення ефективності виробничої діяльності й оцінений економічний стимул підприємства профінансувати цей проект.

Методологічною основою аналітичних розрахунків ефективності реальних інвестицій стали кілька формалізованих способів оцінки:

по чистій приведеній вартості;

по внутрішній нормі прибутку;

по індексі рентабельності;

по поточному строку окупності;

по простій ставці прибутковості (середньої рентабельності).

В першому розділі розглядаються теоретичні основи, поняття, сутність та зміст зовнішньоекономічної діяльності в Україні, форми та методи виходу підприємства на зовнішній ринок, види стратегій виходу на зовнішній ринок українських підприємств, управління інвестуванням, аспекти розробки інвестиційної стратегії підприємства, залежність формування джерел фінансових ресурсів для здійснення реальних інвестицій, та концепція “бізнес-плану”, закладена методологічна основа аналітичних розрахунків ефективності реальних інвестицій.

В другому розділі на основі виробничих даних підприємства ВАТ „Турбоатом”, зроблені дослідження по розробці та оцінці привабливості реального інвестиційного проекту згідно стадіям передінвестиційного етапу життєвого циклу проекту: проаналізовано вибір пріоритетних напрямків реального інвестування, здійснена розробка бізнес-плану інвестиційного проекту, проаналізовано привабливість інвестиційних альтернатив для вибору проекту під реалізацію;

Третій розділ містить аналіз ефективності запропонованого інвестиційного проекту. Також розглянуті напрямки покращення фінансового стану та удосконалення політики розвитку підприємства.

У висновках зроблено підсумки та узагальнення по зроблених дослідженнях.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає аналіз інвестиційної діяльності підприємства. аналіз. Інформаційну базу дослідження склала звітність підприємства за 2006-2007 роки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дипломній роботі викладений комплексний аналіз показників ефективності діяльності підприємства та розрахунок показників ефективності інвестиційного проекту. Для практичного використання запропоновані шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства

Особистий внесок автора зумовлюється самостійністю проведеного дослідження.

Розділ 1. Теоретичні основи розробки стратегії зовнішньоекономічної діяльності підприємства
1.1 Поняття, сутність та зміст зовнішньоекономічної діяльності в Україні
Поняття "менеджмент зовнішньоекономічної діяльності" - порівняно нове. Для того, щоб з'ясувати його суть і особливості, необхідно спочатку з'ясувати зміст поняття "зовнішньоекономічна діяльність".

Менеджмент, як і управління, в загальному вигляді означає вплив системи, що управляє (суб'єкта управління), на систему, якою управляють (об'єкт управління), з метою досягнення запланованих результатів. Зміст менеджменту визначається:

По-перше, його сферою, тобто тим об'єктом, про управління яким іде мова. Такою сферою може бути виробництво, транспорт, торгівля, фінанси, інвестиції, зовнішньоекономічна діяльність. Звідси конкретизація видів менеджменту: менеджмент виробництва, менеджмент фінансів, менеджмент торгівлі, менеджмент інвестицій, менеджмент ЗЕД і т.д.;

По-друге, рівнем управління, тобто тим рівнем, на якому здійснюється управління даним об'єктом, даною сферою. Таким рівнем може бути державний рівень, регіональний, галузевий, рівень виробничого підприємства та ін. Якщо сфера управління визначає конкретний вид менеджменту, то рівень управління вносить свою специфіку в даний вид менеджменту.

Щоб з'ясувати, що являє собою менеджмент зовнішньоекономічної діяльності, в чому його суть і особливості, яке місце він займає в економіці підприємства, звичайно, спочатку необхідно з'ясувати суть і зміст сфери його управління, тобто зовнішньоекономічної діяльності. [18, с.11-16]

На думку ряду спеціалістів, поняття "зовнішньоекономічна діяльність" (ЗЕД) з'явилось в Україні з початком економічної реформи, в 1987 р. Одним з центральних напрямків даної економічної реформи була децентралізація зовнішньої торгівлі, надання підприємствам права безпосереднього виходу на зовнішній ринок і стимулювання розвитку ЗЕД на рівні господарських суб'єктів.

В результаті проведення економічних реформ в зовнішній сфері сформувалось два поняття: "зовнішньоекономічні зв'язки" і "зовнішньоекономічна діяльність" (ЗЕД).

На відміну від ЗЕЗ, які являють собою різні форми, засоби і методи зовнішньоекономічних відносин між країнами, ЗЕД висвітлює зовнішньоекономічну діяльність на рівні виробничих структур (фірм, організацій, підприємств, об'єднань і т.д.). ЗЕД можна визначити як сукупність виробничо-господарських, організаційно-економічних і оперативно-комерційних функцій підприємства, пов'язаних з його виходом на зовнішній ринок та участю в зовнішньоекономічних операціях.

ЗЕД розглядають як один із аспектів ЗЕЗ. Разом з тим, це самостійна діяльність підприємства, яка являється, з одного боку, складовою частиною господарської діяльності підприємства, а з другої-такою частиною його діяльності, котра здійснюється на іншому, міжнародному рівні, у взаємозв'язку з господарськими суб'єктами інших країн.

Основними мотивами розвитку ЗЕД на рівні підприємства можуть бути 1. Розширення ринку збуту своєї продукції за національні межі з метою максималізації прибутку.

2. Закупка необхідної сировини, комплектуючих виробів, нових технологій і обладнання.

3. Залучення інжинірингових та інших послуг для потреб виробництва, з урахуванням їх унікальності, більш вищої якості і низьких цін в порівнянні з внутрішнім ринком.

4. Залучення іноземних інвестицій з метою модернізації виробництва, зміцнення експортного потенціалу і конкурентних позицій на світових товарних ринках.

5. Участь в міжнародному розподілі праці, спеціалізації і кооперуванні виробництва з метою успішного розвитку своєї економіки. [22. С.135]

Треба підкреслити, що роль ЗЕД як зовнішнього фактора економічного росту в сучасних умовах постійно зростає. Посилюється її вплив на соціально-економічний розвиток не тільки країни але й кожного господарського суб'єкта.

ЗЕД - поняття багатогранне. Воно включає наступні види діяльності: зовнішню торгівлю, міжнародне виробниче кооперування, міжнародне науково-технічне співробітництво, міжнародне інвестиційне співробітництво, валютно-фінансові і кредитні операції. Кожен з видів ЗЕД здійснюється в певних формах. Наприклад, формами зовнішньої торгівлі являється експорт, імпорт, реекспорт, реімпорт. Формами виробничої кооперації - спільне виробництво на основі спеціалізації, спільні підприємства двох чи більше іноземних партнерів, підрядна кооперація та ін.

Матеріальна основа ЗЕД - зовнішньоекономічний комплекс країни (регіону). Він являє собою сукупність галузей, підгалузей, об'єднань, підприємств і організацій, що виробляють продукцію на експорт чи використовують імпортну продукцію та здійснюють інші види і форми ЗЕД.

Важливим завданням в розвитку зовнішньоекономічного комплексу країни являється об'єднання виробничих і зовнішньоекономічних видів діяльності в єдину органічну, успішно функціонуючу систему. Умовами успішного розвитку зовнішньоекономічного комплексу сьогодні являються:

зміцнення і нарощування експортного потенціалу;

активна участь в різних формах міжнародного спільного підприємництва;

підвищення конкурентноздатності підприємств і виробничо-господарського комплексу;

розширення самостійної діяльності підприємств, фірм регіонів країни в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

З'ясувавши суть і зміст поняття "зовнішньоекономічна діяльність", можна дати визначення поняття "менеджмент зовнішньоекономічної діяльності". В самому загальному вигляді він являє собою управління виробничо-господарською і комерційною діяльністю підприємства; пов'язаною з його виходом на зовнішній ринок, в зовнішнє міжнародне середовище з метою більш повного використання зовнішніх (міжнародних) факторів економічного росту.

В ролі системи управління тут виступає зовнішньоторговий аппарат управління підприємства, а в ролі системи, якою управляють (об'єктом управління), виступають виробничі, функціональні та інші підрозділи даного підприємства, котрі приймають участь прямо чи через посередника в зовнішньоторгових операціях, з урахуванням вибраної зовнішньоекономічної стратегії.

Мета управління підприємством - це кінцевий бажаний результат, що досягається шляхом не тільки внутрішніх, але й зовнішніх (міжнародних) факторів економічного росту.

Поскільки ЗЕД як об'єкт даного виду управління являється складовою частиною господарської діяльності підприємства, то і менеджмент ЗЕД розглядається як складова частина загального менеджменту підприємства. Такий підхід до визначення поняття менеджменту ЗЕД має важливе практичне значення. Він дає можливість глибше розглянути його зміст, з'ясувати спільні риси і відмінні особливості в співставленні з внутрішнім менеджментом.

І так, будучи складовою частиною загальнофірмового, управління, менеджмент ЗЕД має з ним спільні риси. Насамперед, це відноситься до загальної стратегії підприємства. Загальна ринкова стратегія підприємства - основний орієнтир при організації управління ЗЕД. Спільними в своїй основі для внутрішнього і зовнішнього менеджменту являються також принципи і функції управління, технологія прийняття рішень, основні методи управління і т. ін.

В той же час менеджмент ЗЕД має свої специфічні риси, що обумовлено особливостями об'єкта управління, частково тим, що:

керована господарська діяльність підприємства здійснюється в іншій (зовнішній) сфері і на іншому (міжнародному) рівні;

охоплює більш широкий територіальний простір, різний по наявності природних багатств, кліматичних, часових та інших факторів;

в світових господарських зв'язках приймає участь більша кількість господарських суб'єктів, що функціонують в різних політичних, економічних, правових і культурних умовах і таких, що мають своє уявлення про цінності;

в ролі суб'єктів ЗЕД виступають не тільки підприємства і виробничо-господарські комплекси, але й держави зі своєю зовнішньоекономічною політикою, зі своєю стратегією в сфері ЗЕД, своєю сукупністю інструментів впливу на цю сферу;

в міжнародній сфері широко використовуються міждержавні інструменти і засоби впливу на зовнішньоторгові та інші відносини господарських суб'єктів. Все це і виявляє той факт, що менеджмент ЗЕД - відносно самостійна частина загального (внутрішнього) управління підприємством. Він має свою специфічну мету, завдання і функції, свої закономірності, правила і норми, котрі треба знати і враховувати в практичній діяльності по управлінню ЗЕД. [31. С.38]

Формування в Україні конкурентоспроможної економіки та здійснення на цій основі гармонійного входження у міжнародний поділ праці залежить від динамічних позитивних структурних змін в реальному секторі й сфері послуг, динаміки переорієнтації зовнішньої торгівлі і особливо експорту на перспективні ринки, підтримання конкуренції на внутрішньому ринку. Це актуалізує потребу у формуванні Україною наступальної стратегії у зовнішньоекономічній сфері.

Зовнішньоекономічна активність вітчизняних підприємств у 2007 р. обумовила низку тенденцій, які сформували позитивні передумови реалізації стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни у 2008 р. Зокрема, йдеться про такі складові розвитку зовнішньоекономічних відносин у 2007 р., як:

збереження курсової стабільності національної валюти;

сприятлива кон'юнктура для традиційної вітчизняної експортної продукції на зовнішніх ринках;

зростання платоспроможності населення, що стимулювало споживчий попит;

зростання обсягів промислового виробництва в умовах підвищення обсягів споживання на внутрішньому ринку;

збереження лібералізації умов експортно-імпортної діяльності;

зміцнення банківської системи, що сприяло фінансовому забезпеченню учасників зовнішньоекономічної діяльності;

досягнення прогресу в процесі вступу до СОТ;

спрощення доступу до ринків США завдяки скасуванню поправки Джексона-Венніка та визнанню України країною з ринковою економікою.

Водночас, протягом 2007 р. відчутний обмежуючий вплив на зовнішньоторговельну та інвестиційну активність мали системні негативні чинники:

високий рівень політичної напруженості;

торговельні суперечки з найбільшим торговельним партнером - РФ та збереження бар'єрів щодо доступу на ринки ЄС;

збереження бюрократичних перепон провадження малого та середнього бізнесу на регіональному рівні;

невирішеність завдань технологічної модернізації, що обмежує можливості підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції та підвищення її конкурентоспроможності.

Головними тенденціями 2007р., які визначали розвиток зовнішньоекономічної сфери стали:

Зниження рівня залежності національної економіки від зовнішніх ринків. Обсяги зовнішнього обороту товарів і послуг за підсумками 2006 року вперше за останні сім років не перевищили офіційний номінальний ВВП (97,6%) [рис.1.1.1]. Відношення експорту до ВВП склало менше половини (47,2%). Активне стимулювання державою розширення платоспроможного попиту на внутрішньому ринку обумовили зростання конкурентного тиску імпорту на вітчизняних виробників в умовах подальшої експлуатації традиційної експортно-орієнтованої діяльності підприємств промисловості.

Рис.1.1.1 Обсяги зовнішнього обороту товарів і послуг

Зміна географічної структури товарообороту визначалась переважно динамікою торгівлі з країнами ЄС та СНД. У 2007 р. приріст товарообороту з ЄС майже в 1,8 разу перевищував приріст товарообороту з СНД, що зумовило збільшення частки ЄС у географічній структурі торгівлі України до 32,3% та зниження частки СНД до 38,3%. За підсумками року знизилась також і частка торгівлі з країнами Азії (до 17,0%), що обумовлювалось, в першу чергу, скороченням експортних поставок. В умовах зростання частки товарного імпорту з Азії до 13,9% (12,9% у 2006 р), експорт до країн регіону в загальній структурі знизився до 20,5%. У торгівлі з країнами ЄС вдалось збільшити як імпортні (до 35,8%), так і експортні поставки товарів. Важливим очікуваним результатом 2007р. стало відновлення зростання частки країн Америки (6,6% проти 5,4%). [40. С.622]

Поліпшення товарної структури експорту за ступенем промислової переробки

За підсумками 2007 р. позначилась тенденція до скорочення частки промислової сировини (до 11% у 2006 р. проти 14,1% у 2006 р) та нарощення частки продукції повної промислової переробки (з 30,1% до 32,1%) у структурі сукупного експорту. Однак при цьому також зросла частка товарів проміжної промислової обробки (до 48,3%). Загалом слід зазначити, що на українську продукцію неповного виробничого циклу традиційно високим є попит в країнах Європи (37,3% експорту таких товарів) та Азії (25%). В свою чергу, товари повного виробничого циклу найбільшим попитом користуються в СНД (60,3% експорту таких товарів), і лише кожний четвертий долар від експорту готової продукції надходить з ЄС.

Посилення ролі машинобудування у формуванні зовнішньоторговельних потоків України

Протягом 2007 р. темп приросту товарообороту машинобудівної продукції (31,3%) значно перевищили приріст зовнішньої торгівлі головних експортних товарів країни - недорогоцінних металів (19,8%) та продукції хімічної промисловості (23,4%) Що обумовило зростання майже до чверті (23,6%) частки машинобудування у структурі зовнішньоторговельного обороту України. Поряд зі значним пожвавленням вітчизняного попиту на імпортну продукцію машинобудування (приріст залишається стабільно високим, зокрема, у 2006 р. приріст імпорту машинобудування склав 36,3%), тенденції відображають нарощення попиту на вітчизняну середньо - та високотехнологічну продукцію (20,3% за відповідний період), що на тлі минулорічного спаду є суттєвим досягненням. Зокрема, зросли на 27,9% експортні поставки вітчизняної продукції машинобудування до ЄС та на 25,9% - до СНД (у т. ч. на 32,3% - до РФ). При цьому обсяги виробництва продукції машинобудування в Україні зростали нижчими темпами, ніж експорт, що свідчить про посилення експортної орієнтації галузі.

Значна вага цінового чинника нарощування експорту

У 2007 р. темпи приросту фізичних обсягів експорту зростали були значно нижчими, ніж темпи приросту у вартісному виразі. Перевищення вартості 1 т. експорту у 2007 р. порівняно з 2006 р. торкнулось 32 товарних позицій, на які припадає майже 45% товарного експорту. В той час як лише по 8 вагомих товарних позиціях (майже 20% товарного експорту) експортна ціна 1 т. була нижчою порівняно з 2006 р. Зокрема, агрегована експортна ціна 1 т. нафтопродуктів (товарна підгрупа 2710) у 2007 р. перевищувала відповідну ціну 2006 р. більш ніж на 30,0%. Щодо семи позицій експорту продукції металургійної продукції (20% товарного експорту 2007 року) експортна ціна 1 т. продукції перевищувала рівень 2006 р. на 21,0-32,7%. Вартість 12 т трубної продукції зростала в середньому на 6-18%, продукції рослинництва (пшениця, кукурудза, ріпак) - відповідно на 9,4-23,3%. В той же час, щодо п'ятої частини експорту ціна 1 т. продукції зазнала незначного зниження порівняно з минулим роком. Показовим є зниження ціни на олії (-11,6% та руди і концентрати залізні - 17,5%), щодо інших товарних позицій зниження ціни складало 0,4-6%%. Зазначені зміни в цілому підтверджують вплив сприятливої світової кон'юнктури на зростання експорту товарів з України у 2006 р.

Нарощування внутрішньогалузевої товарної торгівлі з окремими країнами.

Зростання експортно-імпортних поставок товарів з вищим ступенем обробки обумовлене нарощуванням внутрішньогалузевої (тобто однотипними за класифікацією товарами) торгівлі між країнами. В цілому у 2007 році частка продукції, що припадає на внутрішньогалузеву торгівлю, зросла майже у 2,2 разу і складає 23,7% (проти 10,6% у 2006 р). Зростання внутрішньогалузевої торгівлі відбулось в першу чергу з країнами ЄС (Німеччина, Бельгія, Австрія, Іспанія, Нідерланди, прибалтійські країни, Польща, Угорщина, Словаччина), а також з РФ та Білорусією. Поглиблення інтеграційних зв'язків з цими країнами в цілому відповідає стратегічному напрямку зовнішньоекономічної діяльності країни. В той же час, слабка внутрішньогалузева торгівля з країнами Азії (лише у торгівлі з Китаєм та Туреччиною її частка перевищує 10%) засвідчує слабкість коопераційних зв'язків та перспективи поглиблення економічної інтеграції з цими країнами.

Скорочення участі підприємств з державною власністю у формуванні як експортних, так і імпортних поставок. У 2007 р. обсяги товарного експорту державних підприємств залишились на рівні попереднього року і склали лише 2,8 млрд дол. США, що відповідає 7,3% загального обсягу експорту (8,1% у 2006 р). Більш суттєво знизилась імпортна активність державних підприємств (з 9,7 млрд дол. у 2005 р. до 7,3 млрд дол. у 2007 р., в першу чергу за рахунок приходу приватних компаній на ринок імпорту енергоносіїв (газу, нафти). Слід очікувати подальшого нарощування частки приватного бізнесу в зовнішньоекономічній діяльності, що потребує підвищення ефективності державної політики щодо стимулювання експорту та регулювання конкуренції на внутрішньому ринку як споживчих, так і стратегічно важливих товарів. [59, с.144]

Посилення інвестиційних потоків з країн ЄС. Країни ЄС є найбільшими інвесторами економіки України і їхня частка в загальній структурі надходження ПІІ в Україну постійно зростає (з 71,5% в 2005 р. до 75,2% в 2007р). Вже протягом двох років випереджаючими темпами зростає інвестиційна взаємодія з країнами ЄС-10, інвестиції з яких збільшились торік на 1756,6 млн. дол., тобто на 75,8% порівняно з початком року, тоді як темпи зростання ПІІ з країн ЄС-15 складали в 2006 р. лише 21,5% (приріст на 2097,5 млн. дол). Водночас, звертає увагу той факт, що переважна частка ПІІ з ЄС-10 припадає на Кіпр - 1375,8 млн. дол., або 78,3% ПІІ з ЄС у 2006 р., що дає підстави для припущення про значну частку в цьому припливі репатріації вивезених раніше з України капіталів.

Відсутність зацікавленості іноземних інвесторів у формуванні на території країни стратегічних платформ для створення та розвитку високотехнологічних виробництв. Переважна орієнтація на високорентабельні, швидкоокупні сегменти української економіки, які водночас не пов'язані з вагомими ризиками техніко-економічного обґрунтування проектів, не потребують значних ресурсів для забезпечення витрат підприємств на початковій стадії їх розвитку. Значні виклики для розвитку економіки України в інвестиційній сфері обумовлює зниження частки галузей промисловості, що є рушіями інноваційного зростання економіки. Зокрема, в 2007 р. в структурі надходження ПІІ частка хімічної та нафтохімічної промисловості становила лише 2,4% (96,8 млн. дол), машинобудування - 3,7% (147,1 млн. дол). Водночас залишається надзвичайно низьким рівень залучення капіталу нерезидентів у формі нематеріальних активів (лише 1,7 млн. дол), а також реінвестування доходів, що не перевищують 1% приросту ПІІ в 2007 році. [рис.1.1.2]

Рис.1.1.2 Структура прямих іноземних інвестицій в Україну

Трансформація структури надходження капіталу нерезидентів за формою внесення ПІІ. Позитивною є тенденція до нарощування внесення ПІІ у формі фінансових, а не матеріальних ресурсів. Порівняно з 2005 р. відбулося значне зростання надходження ПІІ у формі грошових внесків (більш ніж вдвічі порівняно з 2005 р., до 3256 млн. дол) та внесків у вигляді цінних паперів (майже семикратне збільшення, на 661,7%, до 425,8 млн. дол). При цьому відбулося зниження частки інвестицій, залучених у вигляді рухомого і нерухомого майна - з 555,1 млн. дол. до 456,2 млн. дол. (з 18,4% до 10,7%). Це сприяє розширенню фінансових інвестиційних ресурсів національної економіки.

Таким чином, протягом 2007 р. започатковані позитивні зрушення, пов'язані з підвищенням рівня переробки експортної продукції, гнучкості багатьох виробників щодо диверсифікації продажу на зовнішніх ринках, загальним зниженням рівня залежності від зовнішньої торгівлі, що засвідчило наявність вагомого потенціалу стимулюючої ролі зовнішньої торгівлі та інвестицій на економічне зростання.

Водночас, попри певні позитивні зрушення, не вдалось принципово змінити характер експортних поставок на зовнішні ринки та покращити систему імпортного насичення власного внутрішнього ринку. Посилення впливу іноземного капіталу безпосередньо у виробництві, системі збуту, сервісу та фінансової інфраструктури як розкривають нові перспективи поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків та модернізації виробництва і сфери послуг, так і формують низку ризиків, зумовлених слабкою конкурентоспроможність переважної кількості виробників та сфери послуг. Одним з наслідків спрощення доступу на внутрішній ринок за умов слабкого митного контролю, та контролю якості та споживчих стандартів на внутрішньому ринку стало подальше закріплення частки імпорту у зовнішній торгівлі.

1.2 Форми та методи виходу підприємства на зовнішній ринок

Сучасний етап розвитку світогосподарських зв'язків характеризується розширенням усіх форм міжнародних економічних відносин на основі швидкого росту продуктивних сил, який обумовлений прискоренням науково-технічного прогресу. Тому більшість великих підприємств починають реалізовувати свою продукцію як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. В умовах перехідної економіки українські підприємства починають виходити на міжнародний ринок, тому питання про методи та засоби освоєння його є дуже актуальним на даний час.

Процес виходу на зовнішній ринок має декілька етапів. Їх можна зобразити схематично [рис.1.2.1]:

Рис.1.2.1 Етапи виходу підприємства на зовнішній ринок

Ретельний аналіз середовища міжнародного маркетингу є першим необхідним етапом при розробці програми виходу фірми на зовнішні ринки. При виході на зовнішні ринки необхідно опанувати інформацію щодо рівня економічного розвитку країни, яка приваблює фірму з її товаром, систему регулювання зовнішньоекономічної діяльності в ній, політичну систему, культурні та релігійні традиції, особливості мови спілкування, географічні особливості тощо.

Якщо фірма вирішила виходити на зовнішній ринок, вона може це зробити двома шляхами: або звернутися з пропозицією до іншої фірми, яка знаходиться за кордоном організувати продаж товарів; або самій починати організовувати реалізацію продукції. До виходу за кордон фірма повинна чітко визначити завдання і установки свого міжнародного маркетингу.

При виборі ринку країни-кандидати можна класифікувати за деякими критеріями:

1) розмір ринку,

2) динаміка росту ринку,

3) витрати на реалізацію 4) конкурентні переваги,

5) ступінь ризику. Мета ранжування - встановити який ринок забезпечить фірмі найбільш високий довготривалий прибуток. [74, c.56]

Після того, як фірма вирішила займатися збутом продукції в тій чи іншій країні, вона повинна вибрати найліпший спосіб виходу на обраний ринок. Фірма може зупинитися на трьох варіантах: експорт, спільна підприємницька діяльність, пряме інвестування за кордон. Деталізація цих способів наведена в таблиці:

Таблиця 1.1

Способи здійснення підприємницької діяльності

Експорт	Спільне підприємництво	Пряме інвестування
Непрямий маркетинг	Ліцензування;	Складальні підприємства;
Через вітчизняного експортера;	Підрядне виробництво;	Виробничі підприємства
Прямий маркетинг	Управління за контрактом
Через експортний відділ;	Підприємства спільного володіння.
Через збутове відділення або філіал за кордоном;
Через комівояжерів по експортним операціям;

Вибір структури комплексу маркетингу може мати наступні варіанти:

1) стандартизований комплекс маркетингу (стандартизація товарів, реклами, каналів розподілу та інших елементів. Стандартизація призводить до мінімізації витрат, оскільки не приносить великих змін);

2) принцип індивідуального комплексу маркетингу (пристосування елементів маркетингу до специфіки окремого цільового ринку).

Структура служби міжнародного маркетингу може мати 3 варіанти:

1) експортний відділ;

2) міжнародний філіал (керує, як правило, власний президент, який визначає мету діяльності даного філіалу, його бюджет тощо);

3) транснаціональна корпорація.

Отже, з врахуванням ризику, який властивий діяльності на міжнародному рівні, фірмі необхідно приймати рішення в області міжнародного маркетингу послідовно, комплексно і виважено.

Вихід підприємств на світовий зовнішній ринок - закономірність розвитку ринкової економіки. Діяльність підприємств на світовому ринку пов'язана з міжнародною виробничою й науково-технічною кооперацією, експортом і імпортом товарів і послуг.

Проблеми державного регулювання діяльності підприємств на зовнішньому ринку потребують подальшого вдосконалення. За допомогою аналізу методів міжнародного регулювання, потрібно виробити оптимальну зовнішньо економічну стратегію роботи підприємств в ринкових умовах, а саме:

забезпечення стабільності в розвитку міжнародної економіки і валютно-фінансовій сфері;

розвиток співробітництва між країнами у різних формах;

усунення дискримінації в торгівельно-економічних відносинах між країнами і угрупуваннями;

сприяння розвитку приватного підприємництва;

прийняття конкретних заходів виходу з криз в конкретній країні або на світовому ринку;

узгодження і координація макроекономічної політики держав, обумовленої об'єктивними тенденціями до економічної інтеграції в рамках окремих регіонів.

Законодавство України всіляко заохочує експорт продукції вітчизняних товаровиробників. Найсуттєвіше значення в цьому плані має встановлення нульової ставки податку на додану вартість на всі види експортної продукції (за винятком експорту продукції, яка, згідно з законодавством, звільнена від ПДВ на внутрішньому ринку України).

Сукупний зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг у 2007 році збільшився порівняно з 2006 роком на 17.6% і становив 103.5 млрд. дол. США (у 2006 році оборот зріс на 13.50

Перевищення темпів зростання імпорту товарів та послуг над експортом становило 8.8 в. п, вперше за останні 7 років в Україні сформувалося від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу у розмірі 3.1 млрд. дол. США (у 2006 році воно було додатнім та становило 671 млн. дол. США).

Вихід України на світовий ринок передбачає вирішити багато проблем принципової важливості органічного входження держави в світове господарство, використання у повній мірі можливостей для вирішення своїх внутрішніх завдань, географічних і структурних проблем зовнішньоекономічних зв'язків країни. Україна має не просто проголосити про перехід до економіки відкритого типу, але й прийняти відповідні рішення з практичної реалізації цього курсу.

Проблеми і негативні довгострокові тенденції українських зовнішньоекономічних зв'язків, які зберігаються в структурі експорту та імпорту:

переважно сировинна спрямованість експорту, превалювання в ньому енергомісткої та матеріаломісткої продукції;

деформована демографічна структура експорту та імпорту аж до монопольної залежності від окремих країн в (нафта, газ);

нераціональне і нерівномірне розміщення експортного потенціалу.

Ключові проблеми розвитку зовнішньої торгівлі України пов'язані з диверсифікацією її геополітичних або регіональних пріоритетів, з оптимізацією структури експорту й імпорту, з гармонізацією національного законодавства відповідно до вимог і норм ГАТТ/ВТО.

Для ефективного розв'язання проблем і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків необхідна суттєва трансформація товарної структури (перехід на торгівлю товарами високого ступеню обробки), а саме:

1. Прискорений розвиток торгівлі послугами, особливо транспортно-інфраструктурними і туристичними.

2. Подальша диверсифікація географічної структури

3. Необхідно раціоналізувати у територіальному плані експортний потенціал України.

4. Необхідно проводити селективну політику в загальному процесі лібералізації зовнішньої торгівлі. Доцільним є успішне закінчення входу в структуру ГАТТ/ВТО, що очікується найближчими роками.

Основними принципами формування відкритої економіки повинні стати:

по-перше, акцент на розвиток власних галузей, що мають порівняльні і конкурентні переваги у світовій економіці регіонального (СНД) і глобального масштабу;

по-друге, високий рівень внутрішньої інтегрованості вітчизняної економіки, створення потужного національного ринку як фундаментальної основи для завоювання і закріплення за собою відповідних ніш на гостро конкурентних і високо інтенсивних світових ринках товарів і послуг;

по-третє, забезпечення подальшої фінансової стабілізації, що покращує макроекономічні умови як для національного, так і для міжнародного підприємництва, від чого залежить створення сприятливого інвестиційного клімату;

по-четверте, введення твердої конвертованої валюти;

по-п'яте, врахування різної фактороінтенсивності національних галузей і виробництв, тобто їх капітало і працезабезпеченість порівняно з іншими країнами, врахування відповідних внутрішніх витрат, цін і їх світових аналогів з тим, щоб уникнути несприятливої для України асиметрії в цінах, що погіршує умови торгівлі і призводить до суттєвих збитків.

Головна мета держави в цих у мовах - розроблення зовнішньоекономічної стратегії, визначення напрямків спрямування експортного потенціалу, підтримка галузей і підприємств в розвитку експортних виробництв та стимулювати роботу підприємств економічними методами, хоча повністю відмовитися від адміністративних важелів, як показує світовий досвід, неможливо, держава повинна регулювати, координувати і допомагати розвитку зовнішньоекономічної діяльності у відповідності з обраним напрямком. Особливе значення в цьому плані набуває створення системи стимулювання експорту, особливо найбільш ефективного і перспективного експорту - експорту готової продукції. Суттєву роль в цьому відіграють податкові пільги, формування системи кредитування і страхування зовнішньоекономічної діяльності. Держава в питанні імпорту, головним чином, за допомогою митних податків сприяє його раціоналізації.

Вплив та вагомість України на міжнародній арені залежить від стану її економіки, від рівня економічного розвитку, потенціалу і конкурентоспроможності на світових ринках. Коли стабілізуються макроекономічні показники, підвищиться рівень життя на Україні, вона матиме можливість і всі умови для вступу у ті міжнародні організації і інтеграційні об'єднання, з якими про це тільки починається діалог.

Експорт є найпростішим способом виходу на зовнішній ринок. За інтенсивністю і обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт - це пасивний рівень зовнішньоекономічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має за мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку.

Застосовуючи стратегію експорту, підприємство виготовляє свої товари у власній країні, пропонуючи їх на експорт у модифікованому або в немодифікованому вигляді. Переваги цього способу:

потребує мінімальних змін у товарному асортименті

підприємства, його структурі;

потребує мінімальних інвестиційних витрат та поточних грошових зобов'язань;

забезпечує мінімальний ризик при вході на ринок та легкість виходу. [57, с.92]

Експорт буває двох різновидів: непрямий і прямий. За непрямого експорту підприємство користується послугами посередників, а за прямого проводить експортні операції самостійно. Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. Вони віддають перевагу цьому варіанту з двох причин. По-перше, такий експорт потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат або налагоджувати мережу контактів. По-друге, за непрямого експорту підприємство менше ризикує. Оптовою реалізацією товару займаються посередники, які застосовують у цій діяльності свої специфічні професійні знання, уміння і послуги, і тому продавець, як правило, робить менше помилок.

Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:

ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;

залежність експортера від посередника;

недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;

відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку.

Непрямий експорт, або делегування повноважень без інвестування, має різноманітні форми.

1. Передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий, щоб діяти самостійно на зовнішньому ринку.

2. Експортна франшиза - такий спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж її товарів під її товарним знаком.

3. Комерційні посередники активно беруть участь в експортних операціях. їх розрізняють за двома ознаками: винагороді (торгова націнка або комісійні) і сталості зв'язків з експортером. Основні види посередників, що працюють у сфері міжнародної торгівлі, такі:

міжнародний маклер шукає і налагоджує контакти, не

одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за комісійні (куртаж) з обох сторін угоди;

агент із закупівлі виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, з конкретним терміном постачання;

агент з продажу виконує доручення експортера вивчити ринок, продати і поставити товар, виписати рахунок на умовах одержання комісійних у відсотках від ціни. Може бути гарантом покупця за додаткову плату; комісійний агент представляє експортера - постачальника товару за кордоном, працює на основі контракту; агент з міжнародної торгівлі купує і продає від свого власного імені;

концесіонер - посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний зв'язок з експортером, працює на умовах контракту і виконує три основні функції: торгову, технічну, фінансову;

імпортер-дистриб'ютор укладає контракт з експортером, інколи працює на умовах виключності. Основа взаємовідносин із експортером - традиція. Сам виписує рахунки й інформує про покупців.

Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Він застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватися за допомогою:

експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;

торгового представника, який відряджений за кордон і працює тільки на своє підприємство. Він добре знає товар і просуває його на ринок;

представництва - команди, яка постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладання угод, контроль за їх виконанням.

2. Спільна підприємницька діяльність. Ця стратегія виходу підприємства на зовнішній ринок ґрунтується на поєднанні його зусиль із ресурсами комерційних підприємств країни-партнера з метою створення виробничих і маркетингових потужностей. На відміну від експорту при спільній підприємницькій діяльності (СПД) формується партнерство, у результаті якого за рубежем створюються певні потужності. Законодавство ряду країн передбачає, що присутність на їхньому ринку іноземної компанії можлива лише при укладанні контракту з місцевими фірмами про виробництво товарів у цих країнах. Навіть промислово розвинені країни іноді чинять тиск на експортерів, щоб вони створювали спільні

виробництва за рубежем. Міжнародний маркетинг виділяє чотири види СПД:

1) ліцензування;

2) виробництво за контрактом;

3) управління за контрактом;

4) підприємства спільного володіння.

Ліцензування є одним із найпростіших шляхів виходу на зовнішній ринок. Ліцензіар укладає на закордонному ринку угоду з ліцензіатом, передаючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, торгового секрету в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Ліцензіар одержує вихід на ринок з мінімальним ризиком, а ліцензіату не доводиться починати з нуля, тому що він відразу набуває виробничого досвіду, добре відомий товар або ім'я. Використання ліцензування при СПД має економічні, стратегічні і політичні мотиви. Економічні мотиви полягають у тому, що ліцензіар знижує ризик створення виробництва за рубежем з огляду на невеликий обсяг продажу, небезпеку удосконалення товару конкурентом, обмеженість ресурсів тощо. Великі підприємства з диверсифікованим виробництвом, переглядаючи асортимент, зосереджують зусилля на сильних сторонах своєї діяльності, що дають високий прибуток. Продаючи ліцензії, вони відмовляються від продукції і технології, що не становлять інтерес сьогодні. У цьому полягає стратегічний мотив ліцензійної угоди. Політичні і правові мотиви лежать в основі ліцензійної угоди тоді, коли є обмеження на придбання іноземцями власності в країні-реципієнті або відсутній захист іноземної власності. Для зазначеного способу є характерним:

наявність патентно-ліцензійного продукту або ноу-хау;

використання для проникнення на новий ринок;

обмежені інвестиційні витрати та поточні зобов'язання. Однак ліцензування має й недоліки - підприємство має

менший контроль над ліцензіатом, ніж над своєю філією. До того ж, у випадку великого успіху ліцензіата, прибутки підуть саме йому, а не ліцензіару. У результаті, виходячи на зовнішній ринок таким способом, підприємство може саме створити собі конкурента. Передаючи права на об'єкт ліцензійної угоди, підприємство втрачає контроль над своїми активами. Тому в ліцензійному контракті необхідно передбачити такі моменти:

умови його припинення, якщо сторони не виконують своїх зобов'язань;

методи перевірки якості товару, послуг;

зобов'язання щодо витрат на створення системи збуту;

географічні межі застосування активів;

умови використання новаторських технологій, заснованих на знаннях, переданих за ліцензійною угодою;

конфіденційність інформації, що міститься в ліцензійній УГОДІ.

Іншим різновидом стратегії СПД є виробництво за контрактом, тобто укладання контракту з місцевими виробниками на випуск товару. Причини, що зумовлюють використання такого способу:

дефіцит власних потужностей;

наявність перешкод для експорту у відповідну країну;

високі транспортні витрати;

економія на факторах виробництва.

Загальна схема виробництва за контрактом на практиці має різні модифікації. Значного поширення набуло виробництво комплектуючих. До різновидів виробництва за контрактом відносять переробку давальницької сировини - толінгові операції. Технологічна схема їх виконання полягає у постачанні вітчизняних матеріалів, напівфабрикатів і компонентів за кордон, де вони обробляються, монтуються, а потім реімпортуються як готова продукція. [51. C.429]

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок також має недоліки. Застосовуючи його, підприємство менше контролює процес виробництва, що може мати наслідком втрату частини потенційних прибутків. Однак підрядне виробництво дає підприємству можливість розгорнути свою діяльність на зовнішньому ринку швидше, зі меншим ризиком і з перспективою вступу в партнерство з місцевим виробником або купівлі його підприємства.

Ще одним способом виходу на зовнішній ринок, що відносять до стратегії СПД, є управління за контрактом. За такого способу підприємство надає закордонному партнеру "ноу-хау" у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал. Інакше кажучи, підприємство експортує не товар, а скоріше управлінські послуги. Частіше за все це відбувається у формі консультацій для іноземних компаній. Такий спосіб використовувало підприємство "Хілтон", організовуючи роботу готелів у різних країнах світу. З погляду країни-реципієнта контракт на управління усуває потребу в прямих інвестиціях як засобі, обов'язковому для одержання управлінської допомоги. Підприємству, що надає такі послуги, контракти допомагають уникнути ризику втратити капітал, коли прибуток від інвестицій не високий, а капітальні витрати непомірно великі.

Управління за контрактом широко застосовується у країнах, що розвиваються, які мають капітал і виконавчий персонал, але не мають "ноу-хау" і кваліфікованих працівників. Пропозиції щодо кооперації за участю закордонного капіталу в цих країнах нерідко відхиляються через острах допустити іноземне засилля. Угода ж на здійснення комплексу робіт в галузі менеджменту обмежена в часі, і в остаточному підсумку закордонні фахівці будуть замінені місцевими.

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок характеризується мінімальним ризиком і одержанням прибутку із самого початку діяльності. Недолік його полягає в тому, що для виходу на зовнішній ринок підприємству необхідно мати достатній штат кваліфікованих управлінців, котрих можна використовувати з більшою вигодою для себе. До цього способу також недоцільно вдаватись у тому випадку, коли самостійне здійснення всього бізнесу принесе підприємству, що виходить на зовнішній ринок, набагато більші прибутки. Крім того, управління за контрактом на якийсь час позбавляє підприємство можливості розгорнути власний бізнес у цій закордонній країні.

Ще одним способом проникнення на зовнішній ринок є створення підприємства спільного володіння. Таке підприємство є результатом об'єднання зусиль закордонних і місцевих інвесторів з метою створення місцевого комерційного підприємства, яким вони володіють і управляють спільно. Існують різні шляхи заснування такого підприємства, наприклад закордонний інвестор може купити частку в місцевому підприємстві, або місцеве підприємство може купити собі частку у вже існуючому місцевому підприємстві закордонної компанії, або обидві сторони можуть спільними зусиллями створити нове підприємство. Основні риси цього способу:

він є обов'язковим при виході на окремі ринки;

потребує інвестиційних витрат;

супроводжується політичними ризиками;

має високу ймовірність конфліктів з партнерами;

передбачає складну процедуру виходу з ринку.

Підприємство спільного володіння може виявитися необхідним або бажаним з економічних або політичних міркувань. Зокрема, виходячи на зовнішній ринок, підприємство має дефіцит фінансових, матеріальних або управлінських ресурсів для здійснення проекту самотужки. Інша можлива причина - іноземний уряд тільки в такий спосіб допускає на ринок своєї країни товари іноземних виробників.

Цей спосіб, як і інші, не позбавлений недоліків. Партнери, що походять з різних країн, можуть розійтися в думках з питань, пов'язаних із капіталовкладеннями, маркетингом та іншими аспектами діяльності. Наприклад, багато американських фірм, вивозячи капітал у ті або інші країни, прагнуть використовувати зароблені кошти для повторного інвестування на розширення виробництва, а місцеві підприємства цих країн нерідко надають перевагу вилученню цих надходжень з обороту. Американські підприємства велику роль відводять маркетингу, а місцеві інвестори найчастіше покладаються винятково на організацію збуту. Крім того, створення підприємств спільного володіння може ускладнити для транснаціональної компанії втілення в життя конкретних заходів у сфері виробництва і маркетингу у світовому масштабі.

3. Стратегія прямого інвестування. Велика кількість підприємств, що ведуть зовнішню торгівлю, з часом засновують за кордоном власні виробничі філії для виготовлення товарів, споживаних на іноземному ринку. Цей спосіб виходу на зовнішній ринок передбачає інвестування капіталу в створення за кордоном власних складальних або виробничих підрозділів, забезпечуючи найбільш повне залучення підприємства до ЗЕД. У міру накопичення компанією досвіду експортної роботи і за досить великого обсягу такого зовнішнього ринку виробничі підприємства за кордоном дозволяють очікувати на значні вигоди. Основні риси цього способу:

максимальні інвестиційні витрати та поточні грошові зобов'язання;

максимальна відповідальність за результати діяльності;

максимальний контроль за діяльністю;

складна процедура виходу з ринку.

Створення закордонної виробничої філії є формою прямих інвестицій в економіку іноземної держави. Фірма може керуватися такими мотивами:

вертикальна інтеграція, коли необхідний контроль над різними етапами проходження товару від стадії сировини до його розподілу. Товари і маркетинг досить складні і вимагають об'єднання ресурсів декількох країн;

міждержавна раціоналізація виробництва, коли є істотні розходження у вартості робочої сили, капіталу, сировини. Виготовлення комплектуючих частин у країні-експортері, а складання здійснюється в іншій країні, де дешевша робоча сила;

теорія життєвого циклу товару, коли він перебуває на різних стадіях життєвого циклу у різних країнах;

державне стимулювання інвестицій, коли надаються певні пільги для іноземних інвесторів, що і мотивує їх до відкриття своїх філій або самостійних підприємств;

політичні мотиви, коли інвестиції в економіку певної країни пов'язані з її політичними рішеннями щодо інших країн.

Одна з переваг такої стратегії полягає в тому, що підприємство може заощадити кошти за рахунок більш дешевшої робочої сили або сировини, за рахунок пільг, наданих іноземними урядами закордонним інвесторам, за рахунок скорочення транспортних витрат тощо. Створюючи робочі місця в країні-партнері, підприємство забезпечує собі тим самим сприятливіший клімат у цій країні. Застосовуючи стратегію прямого інвестування, підприємство налагоджує глибші відносини з державними органами, клієнтами, постачальниками і дистриб'юторами країни, на ринок якої воно виходить. Це дає можливість краще пристосовувати свої товари до місцевого маркетингового середовища. [44, с.28]

І, нарешті, важлива характеристика прямого інвестування полягає в тому, що здійснюючи його, підприємство зберігає повний контроль над своїми капіталовкладеннями і, отже, може розробляти такі установки у сфері виробництва і маркетингу, які будуть відповідати її довгостроковим завданням у міжнародному масштабі.

Однак це і найбільш ризикована форма організації ЗЕД - всі ризики інвестування підприємство бере на себе. Адже має місце певний контроль з боку уряду іноземної держави, особливо в питаннях вивезення прибутку, орендної плати тощо. Потенційно можливі націоналізація інвестиції, військові перевороти, жорсткі урядові обмеження тощо.

1.3 Види стратегій виходу на зовнішній ринок українських підприємств
Безперервне освоєння нових технологій і видів продукції є зараз одним із пріоритетних напрямків розвитку. Особливо актуальним це є для українських компаній, які, маючи значний науково-технічний і інтелектуальний потенціал, займають мінімальні частки на міжнародних ринках.

Багато наукових статей провідних українських економістів присвячені питанням впровадження нових стратегій. Але більшість не розглядають умов, у які мають потрапити вітчизняні підприємства, виходячи на зовнішній ринок, і методів боротьби серед інноваційно активних зарубіжних конкурентів. Тому ця публікація присвячена аналізу основних тенденцій розвитку світового ринку й новим принципам ведення бізнесу.

Виходячи на світовий ринок з новими продуктами, вітчизняні підприємства попадають у принципово нове конкурентне середовище, для якого характерні багатоаспектність інтересів конкуруючих сторін, динамізм і агресивність.

Багатоаспектність полягає в тому, що конкуренція в сучасних умовах перебуває на різних рівнях - на товарних, ресурсних ринках; у складі об'єднання підприємств. А також одночасно охоплює кілька областей: витрати, якість, строки, ноу-хау, створення ринкових бар'єрів, зміцнення фінансового становища.

Динамізм розвитку ринку нових технологій і продуктів виражається в зміні позиції конкурентів і розміщення сил з наростаючою швидкістю. Відзначається поява нових конкурентів, що пропонують товар-замінник, що відрізняється дискретною інноваційністю, що витісняє раніше інноваційний, але нині традиційний товар.

Нарешті, залишається фактом зростаюча агресивність учасників ринкового суперництва. Ведуться прямі атаки для ослаблення конкурентів, причому з порушенням правових норм. Ціль подібної агресії складається в порушенні рівноваги в розкладці сил конкурентів.

Такі умови роботи припускають особливі стратегії ведення бізнесу. Їх можна розділити по наступних параметрах: цілепокладання, ресурси й тактика реалізації. Особливу роль у постановці цілей відіграють знання майбутнього або здатність створювати майбутнє, формування специфічних компетенцій по підриву ринку. Слідом за становленням нового бачення й ідентифікацією нових можливостей, компанія повинна продемонструвати здатність маніпулювання ринком через швидкість і несподіванку дій. [25, с. 208]

Нові методи атаки стимулюють посилену розробку конкурентами засобів раннього виявлення й попередження про кроки, що готуються. Тому компаніям потрібно розвивати свої маркетингові служби, щоб уникнути протидії супротивника на ранніх, найбільш чутливих фазах виведення принципово нового продукту на міжнародний ринок.

Такі заходи припускають значні капітальні вкладення. І під силу вони в основному корпораціям. Саме вони останні роки виводять на ринок принципово нові продукти й послуги, здійснюють найбільші злиття й поглинання. Але їхні дії можуть бути нейтралізовані більше дрібними учасниками конкуренції, які використовують такі рішення, як альянси, франчайзинг, виділення ніш, масований прорив позиції.

Тактичні рішення становлять головну комерційну таємницю організацій. З найбільш істотних виділяються: однобічна зміна правил, оголошення стратегічних намірів і стратегічний тиск.

Однобічна зміна правил можуть здійснювати великі корпорації, які мають істотні фінансові ресурси. Вітчизняні підприємства із-за браку коштів, виходячи на зовнішній ринок, повинні пам'ятати про вище наведені способи об'єднань.

Оголошення стратегічних намірів часто передує більш серйозним діям. Вброс нової інформації, по-перше, руйнує сформоване інформаційне поле, по-друге, провокує суперників на припинення дій і уточнення обстановки, по-третє, закладає нові структури очікування, які згодом можуть виявитися помилковими.

Стратегічний тиск, послідовний або одночасний, припускає проведення серії акцій, спрямованих на те, щоб блокувати, збентежити суперника, змусити його ужити необдуманих заходів.

Таким чином, маючи відомості про основні тенденції поведінки конкурентів, перспективи розміщення сил у певній галузі й ринку в цілому, виходячи на зовнішній ринок з новим продуктом необхідно проводити:

1) Безперервне відновлення оцінок ринку;

2) Правильну оцінка тимчасового параметра конкуренції;

3) Створення стратегічних союзів для могутнішої атаки дерегульованих ринків;

4) Розробку й впровадження особливих стратегій;

5) Мати здатність розвиватися серед безлічі протиріч;

Усі вище згадані фактори успіху вже на практиці використовуються багатьма вітчизняними компаніями. Ефективність їх залежить від своєчасності й комплексного підходу в реалізації. І тільки рішуче й комплексне впровадження зазначених засобів принесе вітчизняним компаніям відчутні результати у боротьбі за міжнародні ринки високотехнологічної продукції і виведе країну на більш високий рівень.

Українські підприємства намагаються працювати не тільки на внутрішньому ринку, а й на зовнішніх, і після ухвалення рішення про роботу на зовнішніх ринках розробляють стратегії виходу на зовнішній ринок. Існує п'ять варіантів таких стратегій - непрямий експорт, прямий експорт, ліцензування, спільне підприємство, пряме володіння - від мінімальних до максимальних інвестицій і контролю за маркетинговою діяльністю на закордонних ринках.

Експорт - це продаж продукції за кордоном країни перебування підприємства. Фірма, що експортує товари, не здійснює інвестиції за кордоном, тому експорт - найчастіше застосовувана початкова форма виходу на зовнішній ринок. Експорт здійснюють через закордонних посередників, залучають до експорту і вітчизняні торгові організації. Ця форма непрямого експорту є найслабшою формою участі в міжнародному маркетингу, оскільки компанія перекладає маркетингові функції на інші організації. Тому така стратегія найменш вартісна з усіх стратегій виходу на зовнішній ринок.

Коли підприємство, визначивши успішність своїх товарів за кордоном, приймає рішення щодо активізації експортної діяльності, воно використовує такі форми, як ліцензування, створення спільного підприємства або пряме володіння потужностями за кордоном.

Ліцензування означає, що підприємство дає змогу іншим суб'єктам ринку виробляти або продавати свої товари за умови гарантування відповідної якості. Надання ліцензії іноземним компаніям припускає незначні інвестиції і відносний контроль порівняно з прямим володінням або спільним підприємством. Цей спосіб вдало поєднує перекладання ризиків виробництва і маркетингу на одержувача ліцензії і водночас дає змогу домогтися певної відомості на закордонних ринках.

Спільні підприємства - це ділове партнерство, яке утворюється для проникнення на закордонні ринки, особливо тоді, коли національне законодавство забороняє пряме володіння. Ця стратегія поділяє з національним агентом ринку витрати провадження господарської діяльності і ризики бізнесу і дає змогу використовувати трудові, фінансові й інтелектуальні ресурси ділових партнерів.

Пряме володіння - існує під час здійснення прямих інвестицій у виробничі потужності компанії за кордоном. Це найвища ступінь участі і найвищий ризик діяльності на закордонному ринку, які доцільно нести тільки в країнах зі стабільним політичним та економічним кліматом.

Альтернативою поступовому створенню виробничої бази за кордоном є купівля за кордоном.

Висновки
Основними мотивами розвитку ЗЕД на рівні підприємства можуть бути 1. Розширення ринку збуту своєї продукції за національні межі з метою максималізації прибутку.

2. Закупка необхідної сировини, комплектуючих виробів, нових технологій і обладнання.

5. Участь в міжнародному розподілі праці, спеціалізації і кооперуванні виробництва з метою успішного розвитку своєї економіки.

зміцнення і нарощування експортного потенціалу;

активна участь в різних формах міжнародного спільного підприємництва;

підвищення конкурентноздатності підприємств і виробничо-господарського комплексу;

забезпечення стабільності в розвитку міжнародної економіки і валютно-фінансовій сфері;

розвиток співробітництва між країнами у різних формах;

усунення дискримінації в торгівельно-економічних відносинах між країнами і угрупуваннями;

сприяння розвитку приватного підприємництва;

прийняття конкретних заходів виходу з криз в конкретній країні або на світовому ринку;

Динамізм розвитку ринку нових технологій і продуктів виражається в зміні позиції конкурентів і розміщення сил з наростаючою швидкістю. Відзначається поява нових конкурентів, що пропонуєть товар-замінник, що відрізняється дискретною інноваційністю, що витісняє раніше інноваційний, але нині традиційний товар.

Розділ 2. Механізм реалізації стратегії виходу на зовнішній ринок підприємств України
2.1 Реалізація механізму стратегії виходу на зовнішній ринок підприємств України
Завданням інтеграції України в європейський економічний і соціальний простір відповідає більш широке й ефективне використання можливостей співробітництва у рамках міжнародних інституцій, передусім Світової організації торгівлі (СОТ), Міжнародної організації праці, фінансових організацій тощо. Для інтенсифікації процесу інтеграції України в європейський економічний простір потрібно в економічних відносинах з ЄС вирішити ряд проблемних питань, головним з яких є взаємний доступ до ринків. У грудні 1999 р. Європейська Комісія привернула увагу України до 19 першочергових проблемних питань у торговій сфері. У 2006-2007 рр. Україна забезпечила вирішення більшості з них, що було підтверджено європейською стороною.

Нині особлива увага в цій сфері приділяється стимулюванню виробництва автомобілів в Україні та експорту металобрухту до ЄС. Одночасно ініціюються заходи щодо запобігання виникненню спірних питань у майбутньому. Для цього постійно проводяться консультації з посадовими особами ЄС, представниками ділових кіл, зокрема Європейською асоціацією бізнесу. Прикладом такого позитивного співробітництва є контакти у фармацевтичній галузі та започаткування спільної роботи у справі захисту рослин. Важливою подією у відносинах України з ЄС стало підписання у грудні 2000 р. Угоди про торгівлю текстильною продукцією між Україною та Євросоюзом на 2001-2004 рр. без кількісних обмежень. Для підтримки національного виробника та стимулювання розвитку експортного потенціалу України зараз вирішуються проблемні питання розширення квот на експорт української металопродукції. Водночас слід зауважити, що перспективи полегшення режиму доступу українських експортерів на ринки ЄС значною мірою залежать від отримання Україною повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Останнім часом Україна наблизилася до виконання умов вступу до СОТ, що є передумовою започаткування переговорів про подальшу лібералізацію торгових відносин між Україною та ЄС, включаючи можливість укладення Угоди про вільну торгівлю. Однак питання вступу до СОТ вирішується надто повільно.

Серед актуальних напрямів полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС має бути розширення дії для України системи преференцій ЄС, а також скорочення застосування до України різного роду обмежувальних процедур - квотування, ліцензування, антидемпінгових розслідувань. У зв'язку з цим слід особливо наголосити на необхідності істотного прогресу у доступі України до європейського ринку високотехнологічної продукції. Характерним прикладом відсутності зрушень у цій сфері стала відмова ряду провідних країн-членів ЄС від українського вантажного літака АН-70, не зважаючи на його очевидні переваги над європейським аналогом як за технічним рівнем, так і за ціною. Важливим напрямом у відносинах України з країнами Європи є формування сучасної і дієвої державної системи надання, охорони і використання інтелектуальної власності. [19, с.28-33]

Згідно з Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, наша держава до 2003 р. має забезпечити рівень захисту прав інтелектуальної власності, аналогічний існуючому у країнах Європейського Союзу. Вже зараз Україна приєдналась практично до всіх міжнародних договорів та угод у сфері інтелектуальної власності, зазначених в УПС.

Для досягнення такого рівня захисту прав інтелектуальної власності головні зусилля сконцентровані на вдосконаленні і приведенні національної законодавчої бази у відповідність з нормативними документами ЄС, а також на здійсненні заходів, спрямованих на боротьбу з виробництвом, імпортом та експортом контрафактної продукції.

Зовнішньоекономічна діяльність є однією з основних форм економічних відносин України з іноземними державами. Конституцією, Декларацією про державний суверенітет України і Законом України «Про економічну самостійність України» установлено, що однієї з основ реалізації державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні і регулюванні зовнішньоекономічних відносин.

Однією з форм здійснення зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля. Вона відіграє величезну роль у підвищенні економічного добробуту держави, поліпшенні рівня життя населення і зміцненні положення держави на світовій арені.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть бути фізичні і юридичні особи, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність з метою одержання прибутку і встановлення міжнародних економічних відносин. Діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності регулюється Законом України від 16.04. 1991р. «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відповідно до даного закону зовнішньоекономічна діяльність визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Існують наступні форми зовнішньоекономічної діяльності:

Експорт (експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін реекспорт (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт - зворотна експорту операція, тобто покупка товару за кордоном з метою його використання або подальшої реалізації.

Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Реекспорт - продаж за кордон раніше імпортованого i що не піддавався переробці за рубежем товару.

Можливості інтеграції машинобудування України в європейський простір мають розглядатися з урахуванням конкурентоздатності вітчизняної продукції та можливості співробітництва, зокрема у забезпеченні комплектних поставок і технічному обслуговуванні поставленої продукції. З урахуванням та оцінкою всіх можливостей і визначаються відповідні пріоритети в стратегічних і тактичних напрямах. Безперечно, що для українського машинобудування одним з пріоритетних напрямів участі у міжнародному економічному співробітництві є інтеграція в економічний простір Центральної і Західної Європи. Але сучасний стан справ у цій сфері характеризується найтіснішими зв'язками з Росією щодо співпраці як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.

2.2 Формування загального плану стратегічного розвитку підприємства
Управління інвестиційною діяльністю підприємства має декілька етапів на альтернативні основі стратегії.

Інвестиційна діяльність організації у всіх її формах не може зводитися до задоволення поточних інвестиційних потреб, обумовлених необхідністю заміни активів, що вибувають, або їхнього приросту у зв'язку зі змінами, що відбуваються, обсягу й структури господарської діяльності. На сучасному етапі все більше число організацій усвідомлюють необхідність свідомого перспективного керування інвестиційною діяльністю на основі наукової методології передбачення її напрямків і форм, адаптації до загальним цілям розвитку підприємства й умовам, що змінюються, зовнішнього інвестиційного середовища. Ефективним інструментом перспективного керування інвестиційною діяльністю організації, підлеглого реалізації цілей її загального розвитку в умовах істотних змін макроекономічних показників, що відбуваються, системи державного регулювання ринкових процесів, кон'юнктури інвестиційного ринку й пов'язаної із цим невизначеністю, виступає інвестиційна стратегія.

Інвестиційна стратегія являє собою систему довгострокових цілей інвестиційної діяльності організації, обумовлених загальними завданнями її розвитку й інвестиційною ідеологією, а також вибір найбільш ефективних шляхів їхнього досягнення.

Інвестиційну стратегію можна представити як генеральний напрямок (програму, план) інвестиційної діяльності організації, проходження якому в довгостроковій перспективі повинне привести до досягнення інвестиційних цілей і одержанню очікуваного інвестиційного ефекту. Інвестиційна стратегія визначає пріоритети напрямків і форм інвестиційної діяльності організації, характер формування інвестиційних ресурсів і послідовність етапів реалізацій довгострокових інвестиційних цілей, що забезпечують передбачений загальний розвиток організації.

Процес розробки інвестиційної стратегії є найважливішою складовою частиною загальної системи стратегічного вибору підприємства, основними елементами якого є місія, загальні стратегічні цілі розвитку, система функціональних стратегій у розрізі окремих видів діяльності, способи формування й розподілу ресурсів.

Актуальність розробки інвестиційної стратегії організації визначається рядом умов.

Найважливішим з таких умов є інтенсивність змін факторів зовнішнього інвестиційного середовища. Висока динаміка основних макроекономічних показників, пов'язаних з інвестиційною активністю організацій, темпи науково-технологічного прогресу, часті коливання кон'юнктури інвестиційного ринку, мінливість державної інвестиційної політики й форм регулювання інвестиційної діяльності не дозволяють ефективно управляти інвестиціями підприємства на основі лише раніше накопиченого досвіду й традиційних методів фінансового менеджменту. У цих умовах відсутність розробленої інвестиційної стратегії, адаптованої до можливих змін факторів зовнішнього інвестиційного середовища, може привести до того, що інвестиційні рішення окремих структурних підрозділів організації будуть носити різнонаправлений характер, приводити до виникнення протиріч і зниженню ефективності інвестиційної діяльності в цілому.

Однією з умов, що визначають актуальність розробки інвестиційної стратегії організації, є її майбутній етап життєвого циклу. Кожній зі стадій життєвого циклу організації властивий характерний їй рівень інвестиційної активності, напрямки й форми інвестиційної діяльності, особливості формування інвестиційних ресурсів. Розроблювальна інвестиційна стратегія дозволяє завчасно адаптувати інвестиційну діяльність організації до майбутніх кардинальних змін можливостей її економічного розвитку.

Ще однією істотною умовою, що визначає актуальність розробки інвестиційної стратегії, є кардинальна зміна цілей операційної діяльності організації, пов'язана з новими комерційними можливостями, що відкриваються. Реалізація таких цілей вимагає зміни виробничих асортиментів, впровадження нових виробничих технологій, освоєння нових ринків збуту продукції й т.п. . У цих умовах істотне зростання інвестиційної активності організації й диверсифікованість форм його інвестиційної діяльності повинні носити прогнозований характер, забезпечуваний розробкою чітко сформульованої інвестиційної стратегії.

В основі розробки інвестиційної стратегії організації лежать принципи нової управлінської парадигми - системи стратегічного керування. До числа основних із цих принципів, що забезпечують підготовку й прийняття стратегічних інвестиційних рішень у процесі розробки інвестиційної стратегії організації, ставляться:

Принцип інвайронменталізма. Цей принцип полягає в тому, що при розробці інвестиційної стратегії організація розглядається як певна система, повністю відкрита для активної взаємодії з факторами зовнішнього інвестиційного середовища. Відкритість підприємства як соціально-економічної системи і його здатність до самоорганізації дозволяють забезпечувати якісно інший рівень формування його інвестиційної стратегії. На противагу інвайронменталізму конституціоналізм означає закриту організацію, діяльність якої не припускає інвестицій і інших взаємин із зовнішнім середовищем.

Принцип відповідності. Будучи частиною загальної стратегії розвитку організації, інвестиційна стратегія носить стосовно неї підлеглий характер. Тому вона повинна бути погоджена зі стратегічними цілями й напрямками операційної діяльності організації. Інвестиційна стратегія при цьому розглядається як один з головних факторів забезпечення ефективного розвитку організації відповідно до обраної загальної стратегії. Крім того, розроблена інвестиційна стратегія повинна забезпечувати сполучення перспективного, поточного й оперативного керування інвестиційною діяльністю.

Принцип інвестиційної заповзятливості й комунікабельності. Даний принцип полягає в активному пошуку ефективних інвестиційних зв'язків в усіх напрямках і формам інвестиційної діяльності, а також на різних стадіях інвестиційного процесу. Інвестиційне поводження такого роду пов'язане з постійною трансформацією напрямків, форм і методів здійснення інвестиційної діяльності на всьому шляху до досягнення поставлених стратегічних цілей з урахуванням факторів зовнішнього інвестиційного середовища, що змінюються.

Принцип інвестиційної гнучкості й альтернативності. Інвестиційна стратегія повинна бути розроблена з урахуванням адаптивності до змін факторів зовнішнього інвестиційного середовища. Крім іншого в основі стратегічних інвестиційних рішень повинен лежати активний пошук альтернативних варіантів напрямків, форм і методів здійснення інвестиційної діяльності, вибір найкращих з них, побудова на цій основі загальної інвестиційної стратегії й формування механізмів ефективної її реалізації.

Інноваційний принцип. Формуючи інвестиційну стратегію, варто мати на увазі, що інвестиційна діяльність є головним механізмом впровадження технологічних нововведень, що забезпечують ріст конкурентної позиції організації на ринку. Тому реалізація загальних цілей стратегічного розвитку організації в значній мірі залежить від того, наскільки його інвестиційна стратегія відбиває досягнуті результати технологічного прогресу й адаптована до швидкого використання нових його результатів.

Принцип мінімізації інвестиційного ризику. Практично всі основні інвестиційні рішення, прийняті в процесі формування інвестиційної стратегії, у тім або іншому ступені змінюють рівень інвестиційного ризику. У першу чергу це пов'язане з вибором напрямків і форм інвестиційної діяльності, формуванням інвестиційних ресурсів, впровадженням нових організаційних структур керування інвестиційною діяльністю. Особливо сильно рівень інвестиційного ризику зростає в періоди коливань ставки відсотка й росту інфляції. У зв'язку з різним менталітетом інвестиційного поводження стосовно рівня припустимого інвестиційного ризику на кожному підприємстві в процесі розробки інвестиційної стратегії цей параметр повинен встановлюватися диференційовано.

Принцип компетентності. Які би фахівці не залучалися до розробки окремих параметрів інвестиційної стратегії організації, її реалізацію повинні забезпечувати підготовлені фахівці - фінансові менеджери.

Процес розробки інвестиційної стратегії організації здійснюється по наступних етапах (Додаток А).

Стратегічне управління інвестиційною діяльністю має цільовий характер, тобто передбачає постановку й досягнення певних цілей. Будучи чітко вираженими, стратегічні інвестиційні цілі стають потужним засобом підвищення ефективності інвестиційної діяльності в довгостроковій перспективі, її координації й контролю, а також базою для прийняття управлінських рішень на всіх стадіях інвестиційного процесу.

Стратегічні цілі інвестиційної діяльності організації являють собою описані у формалізованому виді бажані параметри її стратегічної інвестиційної позиції, що дозволяють направляти цю діяльність у довгостроковій перспективі й оцінювати її результати.

Формування стратегічних цілей інвестиційної діяльності організації вимагає попередньої їхньої класифікації по певних ознаках. З позицій фінансового менеджменту ця класифікація стратегічних цілей будується по наступних основних ознаках (Додаток Б).

До числа найбільш відомих і широко застосовуваних методів розробки стратегії організації ставляться SWOT-аналіз і Gap-аналіз. У дійсності вони є не чим іншим, як методами вибору стратегії організації, що дозволяють зупинити свій погляд на тім або іншому типі відомої еталонної, конкурентної або іншої стратегії діяльності організації.

Інвестиційний SWOT-аналіз полягає в послідовному вивченні внутрішнього фінансового стану організації, у пошуку позитивних і негативних сторін, а також прогнозуванні передбачуваних можливостей або погроз із боку інвестиційного середовища. На підставі SWOT-аналізу будується така інвестиційна стратегія організації, що враховує сильні сторони й можливості й компенсує недоліки, мінімізує при цьому погрози й знижує ризик.

Інвестиційний Gap-аналіз полягає в знаходженні тієї різниці, що існує між нинішньою тенденцією розвитку організації й потенційно можливим шляхом її розвитку. Ключове питання Gap-аналізу можна поставити в такий спосіб: яку стратегію повинна обрати організація, щоб активізувати свою діяльність? На підставі Gap-аналізу із чотирьох можливих стратегій обирається оптимальний напрямок інвестиційної діяльності.

Інвестиційний Gap-аналіз припускає побудова графіка [рис.2.2.1] з використанням двох найважливіших інвестиційних (і економічних взагалі) змінних - гроші й час. Суть побудови графіка полягає в тім, що спроецирувати нинішню тенденцію розвитку в майбутнє, а також знайти способи оптимізації цієї тенденції.

Основними змінними даної графічної моделі є показники T і S, тобто період і очікувана інвестиційна віддача (ефект). Показник Т 0 характеризує нинішній, сучасний період розвитку організації, а лінія a - тенденцію стратегічного розвитку організації, екстрапольовану на основі попередніх результатів діяльності. Лінія а прагне до інвестиційного ефекту S 0, стратегічному періоду Т 1 (Т 1 - як мінімум, п'ятирічний період), тобто до того строку, коли реалізація стратегічної інвестиційної програми повинна бути завершена.

Компанія, що функціонує в умовах внутрішньої інвестиційної закритості, у найкращому разі приречена на відносно стабільне положення на ринку. Лідерства на ринку й росту компанії можна домогтися тільки за допомогою інвестиційних способів активізації (на графіку позначені відповідно буквами c, d, e, f), що з'єднують нинішню тенденцію розвитку організації з потенційним, можливим шляхом її росту.

Рис.2.2.1 Графічна модель інвестиційного Gap-аналізу

Лінія b відбиває ту тенденцію, що відбудеться у випадку інвестиційних уливань у ту або іншу сферу діяльності організації. При цьому існує чотири основних напрямки інвестиційної діяльності, які дозволяють цю тенденцію здійснити. Чотири стратегічних напрямки інвестиційної діяльності розрізняються відразу по декількох параметрах:

"тривалість очікування базового інвестиційного ефекту;

"величина необхідних первісних і передбачуваних наступних вкладень;

"ступінь ризику й імовірність досягнення стратегічної інвестиційної мети (SGІ - Strategіc Goal of Іnvestment 1);

"оптимальний очікуваний інвестиційний з.

Показник Gap означає ту різницю, яку можна компенсувати чотирма основними способами.

Інвестиційна стратегія оптимізації (на графіку позначена як c). У випадку використання даного способу реалізації стратегії компанія інвестує додаткові засоби в оптимізацію нині існуючих товарів (послуг).

Інвестиційна стратегія інновації (на графіку позначена як d): компанія інвестує засоби в придбання нових технологій, розробку нових товарів (послуг).

Інвестиційна стратегія сегментування (на графіку позначена як e): компанія інвестує фінансові ресурси з метою охоплення нових ринків.

Інвестиційна стратегія диверсифікованості (на графіку позначений як f): найбільш дорогий і ризикований спосіб реалізації стратегії, що полягає у вкладенні значних засобів у розширення об'єктів діяльності, номенклатури продукції й ін.

Таким чином, стратегічна інвестиційна діяльність тісно пов'язана з такими функціями керування організацією, як маркетинг, інновація, виробництво й ін., що означає максимально широку компетентність фінансового менеджера, відповідального за формулювання й реалізацію інвестиційної стратегії.

В рамках стратегічного управління інвестиційною діяльністю особливу увагу слід приділити стратегічній діагностиці для визначення поточного стану об'єкта на предмет його відповідності обраній стратегії, а також прогнозуванню подальшого розвитку подій на підприємстві й у навколишнім середовищі з метою визначення ефективності діючої стратегії, а також розробці системи заходів щодо ліквідації стратегічних розривів чи коректування стратегії.

Саме завдяки чіткому проробленню цього процесу в рамках розробки та реалізації ефективної стратегії діяльності підприємства стає можливим поліпшення становища суб'єкта господарювання у сьогоденні та на перспективу в умовах конкуренції на вітчизняних та світових ринках.

Інвестиційна стратегія завжди пов'язана з поточним станом підприємства який постійно змінюється, його діючою технічною, технологічною та фінансовою базою, здійснюваною фінансово-господарською діяльністю. Стратегія підприємства повинна своєчасно давати за допомогою стратегічної діагностики відповіді на такі питання:

Коригувати чи продовжувати існуючу діяльність підприємства?

Якщо коригувати, то в яких напрямках?

В яких обсягах коригувати чи продовжувати діяльність?

Які можливо очікувати результати?

Які кошти потрібні для такого розвитку?

Як і де отримати такі кошти?

Навіть якщо приймається рішення нічого не змінювати в діяльності підприємства, то це теж є стратегія, яка має бути обґрунтована, досліджена та сформована.

Розробка інвестиційної стратегії та її реалізації спеціальним дослідженням, приблизні етапи яких наведено на рис.2.2.2

Інвестиційна стратегія - це система вибраних довгострокових цілей і засобів їх досягнення, що реалізуються в інвестиційній діяльності підприємства. Доцільність інвестиційної стратегії визначається такими критеріями: - узгодженість з фінансовими ресурсами, які можуть бути спрямовані на інвестиції;

ефективність, тобто узгодженість результатів і реальних витрат на їх досягнення;

визначеність за термінами досягнення встановленої мети;

оптимальність поєднання очікуваного досягнення потрібної прибутковості та можливих ризиків і невизначеності майбутнього періоду;

узгодженість запланованих інвестицій для підприємства середовища.

Доцільність інвестиційної стратегії визначається такими критеріями:

узгодженість з фінансовими ресурсами, які можуть бути спрямовані на інвестиції;

ефективність, тобто узгодженість результатів і реальних витрат на їх досягнення;

визначеність за термінами досягнення встановленої мети;

узгодженість запланованих інвестицій для підприємства середовища.

Рис.2.2.2 Етапи розробки інвестиційної стратегії та її реалізації

Визначаючи інвестиційну привабливість окремої сфери діяльності. Потрібно враховувати комплекс чинників, що складають зовнішні умови інвестиційного проекту:

важливість галузі - значення продукції, її особливості, частка експорту. Залежність від імпорту, рівень забезпеченості внутрішніх потреб країни, частка галузі або конкретної продукції у ВВП, основні споживачі продукції;

рівень державного втручання в розвиток галузі - низький, середній чи великий, включаючи державні капітальні вкладення, розбудови інфраструктури, податкові пільги, можливість прискореної амортизації;

характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції чи монопольності, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, сталість галузі щодо загального економічного спаду у країні;

соціальна значущість сфери діяльності - кількість робочих місць, регіональне розміщення виробництв, середня заробітна плата, діяльність профспілок, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них;

фінансові умови роботи галузі - рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність.

Інвестиційна привабливість або взагалі “економічний паспорт” підприємства може мати такий вигляд.

Загальна характеристика виробництва: характер технології; наявність сучасного устаткування, у тому числі іноземного; екологічна шкідливість виробництва; складське господарство; наявність власного транспорту; географічне розміщення; наближеність до транспортних комунікацій.

Характеристика технічної бази підприємства: технології; вартість основних фондів; коефіцієнт зношення.

Виробнича потужність, можливість нарощування виробництва.

Номенклатура продукції, що випускається; обсяг виробництва; експорт; імпорт сировини та матеріалів; зв'язки з іншими підприємствами; постачальники та споживачі; оцінювання стабільності збуту (попиту).

Місце підприємства в галузі, на ринку; рівень його монопольності.

Характеристика дирекції; схеми управління; чисельність персоналу, його структура, заробітна плата.

Статутний фонд; власники підприємства; номінальна і ринкова ціна акції, розподіл пакета акцій.

Структура витрат на виробництво, у тому числі за основними видами продукції, їх рентабельність.

Обсяг прибутку та його використання за звітний період.

Фінанси підприємства:

склад дебіторської та кредиторської заборгованості, її аналіз за часом виконання та характеристикою боржників;

показники фінансової стабільності та ліквідності;

аналіз платоспроможності;

оцінювання прибутковості;

структура стратегічної діагностики стану підприємства [рис. .2.2.3].

Рис.2.2.3 Структура стратегічної діагностики фінансового стану підприємства

Таким чином використання стратегічної діагностики при розробці та реалізації інвестиційних проектів є найважливішим засобом для успішного впровадження стратегії розвитку підприємства.

Висновки
По другому розділу можна зробити висновки, що інвестиційна стратегія являє собою систему довгострокових цілей інвестиційної діяльності організації, обумовлених загальними завданнями її розвитку й інвестиційною ідеологією, а також вибір найбільш ефективних шляхів їхнього досягнення.

Актуальність розробки інвестиційної стратегії організації визначається рядом умов.

Розділ 3. Вдосконалення діяльності ВАТ «Турбоатом»
3.1 Загальна техніко- економічна характеристика ВАТ „Турбоатом”
Інтеграція українського машинобудування в європейський простір передбачає насамперед входження в європейські ринкові структури. Одним з головних завдань у цьому контексті є подолання існуючих диспропорцій, коли частка машинобудування в експорті України до європейських держав значно поступається аналогічному показнику в імпорті з Європи. Крім того, необхідно поліпшити структуру експорту за рахунок наукомістких галузей: приладобудування, мікроелектроніки, виробництва авіаційно - космічної техніки. Доцільно розширити коло країн-імпортерів українського машинобудування та збільшити обсяги її експорту у колишні члени РЕВ (Польщу, Угорщину, Словаччину, Болгарію), а також країни, що не є визнаними у світі машинобудівни ми державами (Португалію, Грецію, Іспанію).

Варто нагадати, що у числі семи країн світу Україна має повний цикл проектування та виробництва літаків. Для країн Європи авіаційна галузь України пропонує широкий вибір авіаційної техніки (літаки Ан-70, Ан-124, Ан-74ТК, Ан-140, Ан-32Б-200), що є конкурентоздатною на цих ринках за рахунок високих технічних характеристик, порівняно низьких цін і можливості виконання визначених умовами тендеру вимог замовників. Авіаційна галузь України, згідно з діючими міждержавними.

Угодами між Україною та Російською Федерацією у галузі авіабудування, розвиває широку кооперацію з підприємства ми та організаціями Росії щодо створення зразків сучасних літаків та авіадвигунів до них. Для координації цих робіт в Комісії з російсько - українського співробітництва створено Підкомісію з питань співробітництва в авіаційній галузі. У рамках зазначених робіт також розгорнуто та координується виконання спільних проектів: Ан-70, Ту-334, Ан-140, Ан-124 та ін.

Прикладом взаємовигідного співробітництва є створення Міжнародного консорціуму "Середній транспортний літак", основним завданням якого є координація спільних робіт по військово - транспортному літаку (ВТЛ) Ан-70, а також підготовка тендерних пропозицій по створеному на базі останнього європейському літаку Ан-7Х і просування цього проекту до європейських та інших країн. Космічна діяльність може стати активним інструментом європейської економічної політики України. Зв'язки у цій галузі, що склалися з Росією та країнами Східної і Центральної Європи, є необхідною основою реалізації космічних проектів, де Україна може відігравати значну роль. Перспективною є кооперація з країнами Чорноморського басейну та Балтії, для яких космічний потенціал України - одна з реальних можливостей виконання власних космічних програм. Водночас недостатньо використовується вітчизняний космічний потенціал у співробітництві з країнами Західної Європи.

Основними ланками при здійсненні зовнішньоекономічних операцій є промислові підприємства.

Однією з таких ланок є ВАТ „Турбоатом”, який нагромадив позитивний досвід співробітництва з турбобудівними фірмами миру - АТ "Ленінградський металевий завод" (Росія), "Сименс" (Німеччина), "Альстом - Пауэр" (міжнародний концерн), BHEL (Індія) по поставках енергетичного встаткування, у тому числі: ГЕС "Пурнари" (Греція); ГЕС "Агуамильпа" (Мексика); ГЕС "Котешвар" (Індія)

Виготовлені ВАТ "Турбоатом" турбіни надійно працюють за кордоном на АЕС "Ловииса" (Фінляндія), "Пакш" (Угорщина), "Козлодуй" (Болгарія), на ТЕС "Нанкін" і "Инкоу" (Китай), "Марица - Схід" (Болгарія), а ГЕС "Клостер-Фосс" і "Вигеландс Бруг"(Норвегія), "Сигалда" (Сландия), "Сальто-Гранді" і "Пьедра дель Агила" (Аргентина), "Агуамильпа" (Мексика), "Тери"(Індія).

Стратегічний курс ВАТ «Турбоатом» спрямований на збільшення обсягів виробництва продукції на експорт.

У 2004 році обсяг експорту у загальному обсязі виробництва склав 85%.

Розглянемо основних іноземних конкурентів ВАТ „Турбоатом”

Таблиця 1.2

Основні конкуренти ВАТ „Турбоатом”

Наймену- вання продукцiї (виду продукцiї)	Наймену- вання конкурента	Країна поход- ження конкурента	Ступiнь конкуренцiї
			незначний вплив	середній вплив	значний вплив
Енергетичне устаткування	"Вестiнгауз"	США	X
Енергетичне устаткування	"Сiменс"	Нiмеччина		X
Енергетичне устаткування	"Тошиба"	Японiя	X
Гiдротурбобудування	"Сiловi машини"	Росiя			X
Паротурбобудування	"Сiловi машини"	Росiя			X

Дані таблиці 1.2 показують, що на ринку України конкуренти відсутні. Найбільш вагомим конкурентом є ТОВ „Силові машини” (Росія). У виробництві енергетичного устаткування середній вплив має фірма „Сіменс”(Німеччина).

ВАТ «Турбоатом» э достатньо конкурентоздатне підприємство в своїй галузі, головною науковою організацією енергомашинобудiвного комплексу України, саме це підприємство і було обрано об'єктом дослідження.

ВАТ "Турбоатом" засновано вiдповiдно до наказу ФДМУ вiд 31.01. 1996 р. №16-АТ шляхом перетворення державного пiдприємства "Харкiвський турбiнний завод iм. Кiрова" (правонаступник НВО "Турбоатом"). Підприємство розташоване за адресою: 61037,м. Харків, пр. Московский 199.

Засновниками підприємства є:

1. Фонд державного майна України, вул. Кутузова, 18/9, м. Київ,¶ Україна - 75,22%

2. Фірма Jersonet Group Inc (0000591251), Британськi Вiргiнськi острови 90¶ Main Street, P. O. Box 3099, Road Town, Tortola, British¶ Virgin Island - 14,55%

3. Фірма UIFL (CYPRUS) LIMITED Кiпр (0000093510), Грецiя 25, Spyrou Araozou Street¶ BERUNGARIA BULDING Limassol-5,05%

Структура пiдприємства - два спецiальнi конструкторськi бюро (СКБ "Турбоатом", СКБ "Гiдромаш"), технологiчнi пiдроздiли (головного технолога, зварника, металурга), заготiвельна база (литво та поковки середньої ваги, зварнi конструцiї), механообробне виробництво, складання та випробування енергетичного обладнання.

Чисельність працюючих - 6000 чоловік.

Основна номенклатура випускаємої продукції:

парові турбіни конденсаційні й теплофікаційні для ТЕС, ТЭЦ т ПГУ потужністю від 1 МВТ до 550 МВТ;

парові турбіни для АЕС потужністю від 50 МВТ до 1100 МВТ;

газові турбіни енергетичні автономні й для ПГУ потужністю 45 МВТ і 115 МВТ;

гідравлічні турбіни різних типів потужністю від 5 МВТ до 800 МВТ для ГЕС і ГАЕС;

гідравлічні затвори дискові й кульові;

гідравлічні турбіни для микро-гес, мини-гес і малих ГЕС потужністю від 5 квт до 10 Мвт;

теплообмінне встаткування (конденсатори турбін, підігрівники низького тиску, підігрівники мережної води);

допоміжне устаткування машинного залу: регенеративні газо - і повітронагрівачі, ежектори, мастилоохолоджувачі, димососи, ексгаустери, млини кульові й ін.

Виробництво турбін здійснюється по замкнутому циклі: від проектно - конструкторських і науково-дослідних робіт, до виготовлення, зборки, випробування турбін і відвантаження.

Турбіни виробництва "Турбоатом" успішно працюють в 35 країнах миру.

285 парових турбін сумарною потужністю. Понад 50 млн. квт виготовлені для теплових електростанцій, з них 55 турбін для 16 ТЕС далекого зарубіжжя.

Для 26-и АЕС виготовлено 114 турбін сумарною потужністю понад 50 млн. квт. З них 44 турбін для 10-и АЕС далекого зарубіжжя.

"Турбоатом" поставив 13% АЕС від сумарних обсягів поставок на світовому ринку турбін АЕС і займає по цьому показнику 4-і місце серед турбобудівних фірм миру. В Україні 3 діючих АЕС (Запорізька, Південно-Українська, Ровенська), укомплектовані 12 турбінами "Турбоатом" потужністю 220, 1000 і 1100 Мвт.

На 100 ГЕС чотирьох континентів поставлені більше 400 гідротурбін сумарною потужністю близько 32 млн. квт і 450 гідрозатворів для ГЕС і насосних станцій.

За 70-рiчну iсторiю виготовлено бiльше 300 парових турбiн для ТЕС, ДРЕС, 110 турбiн для АЕС, понад 400 гiдравлiчних турбiн i 450 гiдрозатворiв. ВАТ "Турбоатом" став одним з найбiльших турбобудiвних пiдприємств з повним циклом виробництва: проектування, виготовлення, постачання, налагоджування, фiрмове обслуговування турбiнного обладнання всiх типiв електростанцiй. Продукцiя ВАТ "Турбоатом" успiшно працює у35 країнах свiту на чотирьох континентах. В Українi 40% ТЕС, 85% АЕС, 95% ГЕС оснащенi виготовленими заводом турбiнами, сумарна потужнiсть яких складає бiльше 50 млн. кВт.

3.2 Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства
Аналіз фінансово - господарської діяльності підприємства проводиться на підставі даних статистичної звітності та документів бухгалтерської звітності. Співвідношення між окремим групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовуються для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства.