Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз

Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз

5

Курсова робота з теми:

Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз

1. Зовнішньополітичні доктрини Сполучених Штатів з часу проголошення державності і до початку 1990-х років

Концептування, розвиток і еволюція зовнішньополітичних доктрин й стратегій США відбувалися відповідно до їхнього територіального розширення, зростання економічного і військового потенціалу та поширення впливу Вашингтона на країни та території, які творили й творять оборонний вал їхніх стратегічних, політичних і торговельно-економічних інтересів.

Головний лейтмотив еволюції американської зовнішньої політики в історичній ретроспективі полягає у переході від регіонального до глобального виміру. Ця трансформація відбулася в історично короткі терміни.

Специфічний американський підхід до міжнародних відносин проявився не відразу. З часу проголошення незалежності і принаймні до кінця XIX століття цілі американської зовнішньої політики зводилися до головного національного інтересу - захисту власної незалежності. Перша система міжнародних відносин (і взагалі перша в історії міжнародних відносин), з якою зіткнулися Сполучені Штати, виходячи на світову арену, була Вестфальська, започаткована одноіменним миром, укладеним після завершення Тридцятирічної війни у 1648 році. Вестфальський мирний договір санкціонував розпад Священної Римської імперії намецької нації на самостійні держави (355). Тоді ж остаточно оформились централізовані держави: Іспанія, Португалія, Франція, Великобританія, Польща, Росія, Австрія (у кордонах спадкових земель Габсбургів), Туреччина, Данія, |і(веція. Норвегія (лише Німеччина та Італія залишались політично роздрібленими). З цього часу провідною формою політичної організації світового співтовариства стає національна держава (за західною термінологією, держава-нація). Домінуючим принципом у міжнародній політиці стає принцип національного (державного) суверенітету (державного інтересу),

Китаєм. Претензії ЄС на рівне партнерство з Америкою є нічим іншим як запереченням однополярного світопорядку. У «Європейській стратегії безпеки», схваленій у грудні 2003 року, США стоять на першому місці у переліку з шести держав, з якими ЄС готовий формувати стратегічне партнерство (інші п'ять - Росія, Японія, Китай, Канада, Індія).

У цьому контексті найгострішим у стосунках США і ЄС є підходи до проблеми безпеки. Два підходи: якщо США у розв'язанні проблем безпеки у першу чергу опираються на військову силу, то для ЄС на першому місці залишаються економічні та дипломатичні важелі.

Ми підійшли до НАТО, його ролі у сучасному світі. І європейці і американці свідомі того, що НАТО потребує реформування. «Фрондерська Європа» явно незадоволена консервативністю політичного устрою НАТО, який базується на формальній рівності його членів, але за негласного домінування США. НАТО, його структура і рамки, не відповідають нинішнім реаліям - тобто не враховують появу нової політичної реальності в особі ЄС. Європейські держави-фундатори НАТО вважають, що НАТО, з одного боку, повинен перетворитись на форум для обговорення питань стратегії Європи і США, а з іншого - не претендувати на роль єдиного або ж основного механізму ведення трансатлантичного політичного діалогу. На думку Франції і Німеччини, відтепер ЄС, а не НАТО, має стати форумом для узгодження стратегії Європи і США. Американські заперечення щодо таких планів зрозумілі, адже право вето вони мають в НАТО, а не ЄС. Знову ж таки «стара Європа» прагне, щоб НАТО мав більше політичних функцій і не обмежувався виключно військовими питаннями. США, у свою чергу, виступають проти політизації Альянсу, завдання якого, на їхню думку, ефективно використовувати військову силі, а не вести політичні дебати.

США вказує також на те, що ЄС не зміг виконати поставлене у рамках НАТО завдання: довести військові витрати до 3% ВВП. ( витрати США на збройні сили у 2003 році становили 3,7% ВВП). І хоча можливості ЄС обмежені, все за рівнем військових витрат (175 млрд. дол.) він переважає

Росію, Китай і Японію разом взятих. Прогнозують, що через 10 років Євросоюз буде здатен довести кількість своїх вояків в операціях за кордоном до 200 тис. осіб, що вчетверо більше ніж сьогодні.

Проблеми безпеки з точки зору США і ЄС різняться і географічними масштабами. Якщо для США характерний глобалістський підхід у питаннях безпеки, то ЄС обмежується європейським континентом: Сходом Європи та Середземномор'ям .

Європа вважає, що міжнародні організації є сьогодні єдиним інструментом врегулювання міжнародних конфліктів, США - що це лишень одна із можливостей.

З точки зору європейців, Євросоюз - ідеальна форма організації міжнародних відносин. Вони вважають, що у майбутньому головним джерелом впливу держави буде її приналежність до того чи іншого регіонального об'єднання. На їхню думку, до кінця XXI століття світопорядок будуть визначати не окремі держави, а регіональні структури і світопорядок буде базуватися не на США чи ООН , а на спільноті взаємозалежних регіональних об'єднань.

США можуть лише дещо пригальмувати, але не зупинити процес регіональної інтеграції. Занадто оптимістичні європоцентристи висловлюють навіть таку думку, що з часом двосторонні відносини ЄС-США могли би замінити собою старі договори, такі як договір про створення НАТО. Зрозуміло, що цей підхід кардинально розходиться з американською уявою про майбутню модель міжнародних відносин.

Очевидно, що конфлікт між ЄС і США спричинений відмінностями в їхній політиці, у баченні сучасного світу і свого місця в ньому. Водночас не варто перебільшувати цю конфліктність. Видається, що ЄС і США більше мають спільного, аніж відмінного. І Європа, і США сповідують принципи демократії та ринкової економіки, їх об'єднує спільна історична та культурна спадщина, довгі роки союзу проти комунізму під час «холодної війни», спільна військова структура в рамках НАТО, прагнення зберегти високий рівень життя, тісне переплетення економічних структур і, нарешті, спільний страх перед тероризмом, розповсюдженням ЗМУ, демографічними проблемами, злочинністю, наркотиками, скороченням впливу християнства.

Список взаємних претензій, який викликали кризу у відносинах, значний, але не настільки фундаментальний, як перелік факторів, які цементують єдність Європи і Америки.

Щодо перспектив трансатлантичних відносин зазначимо наступне: 1. не тільки США, але й чимало країн Європи не готові до радикального перегляду традиційних поглядів на місце і роль Європи у трансатлантичних відносинах; 2. НАТО залишиться ключовим інституційним механізмом проектування політичного впливу США в Європі; 3. для більшості європейських країн саме НАТО, а не ЄС, є гарантом оборони і безпеки, в тому числі і в Європі; 4. необхідність співпраці у боротьбі з міжнародним тероризмом є одним з найефективніших факторів, який пом'якшує трансатлантичні розбіжності.

2. США - Росія: стан та перспективи стратегічного співробітництва

Стрімкі події 1991 року на теренах СРСР відкривали нову епоху у стосунках між США та Росією. Розпад СРСР, парад суверенітетів колишніх радянських республік перебували у центрі громадської думки, політичних, академічних і ділових кіл США. Сформувалася унікальна одностайність в оцінці подій: у Росії відбувається найбільша революція XX століття, яка здатна докорінно змінити всю міжнародну систему і характер американо-російських відносин. Лейтомотивом численних дискусій і обговорень, які відбувалися у США наприкінці 1991- початку 1992 років стала теза «не пропустити історичний шанс» у створенні нового міжнародного порядку.

Разом з тим уряди США були стурбованими можливими катастрофічними наслідками подій 1991 року. Адміністрація Дж. Буша-старшого виступала проти розпаду СРСР, побоючись, що це приведе до глобальних потрясінь небаченого масштабу. Не дивно, що американська адміністрація Дж. Буша-старшого підтримувала до останнього дня центральну радянську владу. Аж до серпневого путчу уряд США у найрішучій формі наголошував, що республіки не отримають жодної підтримки Вашингтона у своїх прагненнях до незалежності (виняток робився тільки щодо країн Балтії, входження яких до складу СРСР Штати ніколи не визнавали). У виступі Дж. Буша у Києві 1 серпня 1991 року ця позиція була висловлена особливо різко: «Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності заради того, щоб замінити тиранію центра на місцевий деспотизм. Вони не будуть допомагати тим, хто проповідує убивчий націоналізм, що базується на етнічній ненависті».

І після серпня 1991 року США продовжували підтримувати М. Горбачова у його безуспішних спробах стримати розпад СРСР. Навіть у питанні про країни Балтії Дж. Буш спробував підтримати репутацію Москви, переконуючи М. Горбачова надати цим республікам незалежність, не очікуючи їхнього неминучого виходу. Вашингтон визнав незалежність балтійських республік тільки після того, як Верховна Рада СРСР відмовилася надати їм незалежність, і зробив це тижнем пізніше, ніж члени Європейського Союзу.

Ставлення до проблеми цілісності СРСР була висловлена держсекретарем Дж. Бейкером на великій прес-конференції на початку вересня 1991 року . Адміністрація США знову висловилася за збереження єдиного Радянського Союзу, з яким можна було б вирішувати військові і дипломатичні питання. «Адміністрація не збирається визнавати незалежність жодної республіки, за виключенням Естонії, Латвії і Литви, - заявив державний секретар. - Ми надамо допомогу радянському народу на його шляху до політичної і економічної свободи».

Адміністрація Дж. Буша продовжувала лінію підтримки єдиного СРСР до найостаннішого моменту, коли вже стало очевидним, що процес його розпаду є незворотнім. На американського президента здійснювався сильний тиск щодо визнання вимог республік. Так, 26 листопада 1991 року його відвідала делегація українських американців з вимогою, щоб Сполучені Штати висловились на користь незалежної України. Президент відповів, що Вашингтон визнає незалежність України тільки за результатами референдуму, проведення якого було оголошено на 1 грудня.

Напередодні українського референдуму державний департамент заявив, що будь-які зміни у складі СРСР будуть визнані США лише після того, як вони будуть визнані центральним урядом. Москві було повідомлено, що США визнають незалежність України у тому випадку, якщо це зробить Росія.

Очікуючи глобального хаосу при розпаді СРСР, США найбільше турбувалися про долю ядерного арсеналу СРСР. Адміністрація США чітко висловлювалась за те, щоб ядерна зброя залишилася під єдиним командуванням і була б передана Росії. Прийняття такого статусу було висунуто як найважливіша умова визнання Вашингтоном незалежності України.

Водночас США вітали появу «вільної демократичної Росії». Уряд США одразу визнав Росію спадкоємницею СРСР і не приховував , що розглядає

Росію партнером номер один серед інших членів Співдружності незалежних держав (СНД).

З проголошенням незалежної Російської Федерації створилися принципово нові умови розвитку американо-російських відносин: 1. припинився непримиримий ідеологічний конфлікт - джерело тривалого протистояння СРСР і США; 2. завершилося багатоаспектне радянсько-американське суперництво в регіональних конфліктах по всій планеті; 3. виникла величезна асиметрія між Російською Федерацією і США - величезний відрив Америки від Росії за основними параметрами могутності (за виключенням ядерної сфери); 4.США перемістилися з категорії «однієї з наддержав» до категорії «єдиної наддержави»; 5. Російська Федерація перетворилася у самостійного суб'єкта міжнародних відносин, але за геополітичними характеристиками поступалася Радянському Союзу; 6. обидві держави (США і РФ) опинилися перед дилемою усвідомлення та оформлення своєї нової ідентичності, визначення стратегії на міжнародній арені та моделі двосторонніх відносин; 7.для РФ необхідно було визначити коло партнерів і союзників, обрати собі нішу в глобальній економіці; 8. керівники РФ усвідомлювали важливість відносин з США, зважаючи на їхню роль у світі; 9. незважаючи на те, що погляди на світ у США і Росії різнилися, між ними не існувало незборимих ідеологічних і геополітичних суперечностей. Більше того, між ними були спільні інтереси у сфері міжнародної безпеки і глобальної економіки, наприклад, контроль над озброєнням і ліквідація надмірних арсеналів засобів масового ураження (ЗМУ); 10. отже, створилися умови для нормалізації американо-російських відносин, для переходу від конфронтації до співпраці на основі балансу інтересів обох країн. На початку 1990-х років виникла надія, що США і РФ перейдуть навіть до принципово нової - партнерської - моделі двосторонніх взаємин.

У перші роки становлення Російської Федерації як вільної, суверенної, демократичної, ринково зорієнтованої держави, якою вона себе проголосила у грудні 1991 року, очікування росіян стосовно Заходу і його лідера - США були дещо завищеними. 70% росіян (опитування громадської думки у 1991- 1993 роках) вважали, що Європа і Америка стануть щирими друзями, порадниками, помічниками для нової Росії, тобто допомагатиме не тільки політично, морально, але найголовніше матеріально. Очікування такого ставлення диктувалося передусім тим, що Росія готова була вчитися у Заходу (на початку 1990-х років Росію відвідувала величезна кількість західних експертів, які досить потужно впливали на формування її внутрішньої й зовнішньої політики). У своїй першій заяві міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв наголосив, що демократична Росія розпочинає виключно нову політику, орієнтовану на «необмежене партнерство і інтеграцію з Заходом». З іншого боку, Вашингтон, Париж, Берлін та інші держави відчували острах перед можливою реставрацією комунізму на теренах екс-СРСР і, зокрема, Росії. Ці побоювання зроблять Захід поміркованим у ставленні до РФ.

Виходячи з цих міркувань, Кремль вибудовував модель стосунків зі Заходом: 1 .відносини з США будуть мати пріоритетний характер для Росії, а з європейськими країнами - вони будуть перебувати на другому за значущістю місці після їхніх відносин зі Штатами. Росії буде надано режим найбільшого сприяння у торгівлі; 2.Захід буде по-старому визнавати Росію як велику державу не тільки де-юре, але й де-факто і сприяти зміцненню її міжнародних позицій; 3. Європа й Америка будуть надавати Росії широкомасштабну допомогу - щедру і безкорисливу, відчасти навіть безкоштовну, спрямовану на відновлення її народного господарства, науки й культури.

Ці романтичні очікування виявилися ілюзорними. Російська еліта не врахувала, що зовнішня політика Європи і США егоїстична і прагматична, що вона формується за законами ринкової конкуренції, зорієнтованими на отримання максимального прибутку. Захід не захотів ділитися плодами перемоги, отриманої у протистоянні з соціалізмом. Росіяни виявилися гірко розчарованими у контексті всіх своїх сценаріїв, моделей і очікувань щодо США та їхнього прихильного ставлення до російських прагнень.

Натомість США по-іншому оцінювали роль і статус Росії і свої відносини з нею: 1. Росія як спадкоємниця СРСР програла «холодну війну» і їй прийдеться, визнавши поразку, поводитися у дихотомії США-Росія як країна, що є переможеною; 2.Росіян не тільки перестала бути наддержавою, але надовго, якщо не назавжди, вибула з числа великих світових держав; 3. Росія виснажена і без допомоги США їй не вибратися з-під цих завалів і Америка має отримати свій «законний дивіденд»; 4. Росія та її лідери повинні йти в науку до США, які цим скористаються і будуть навчати її тому, що відповідає національним інтересам США; 5. ставши врешті-решт єдиною супердержавою, Америка отримала шанс побудувати довгоочікуваний Pax Атегісана і частиною цього миру має стати і Росія, ключі від цієї нової Росії вже у кишені США.

Отже, США не мали наміру створювати з Росії другу Америку. Вони лише хотіли створити світ безпечним і комфортним для себе. Звідси США вбачали у Росії державу, здатну тримати під контролем отриману від СРСР у спадщину ядерну зброю і ЗМУ і не допустити їхнього неконтрольованого поширення як всередині радянського простору, так і за його межами; здатну розв'язувати політичні і соціальні проблеми і конфлікти і тримати під контролем ситуацію у себе вдома; достатньо сильну у військовому, економічному і політичному сенсі, щоб успішно вирішувати названі вище проблеми, але не настільки сильною, щоб кинути виклик США; позбавлену імперських амбіцій; яка має досить розвинену ринкову економіку, але не таку могутню, щоб скласти реальну конкуренцію економіці США; яка має стабільну демократичну політичну систему, яка не допустить ні реставрації комунізму, ні встановленні автори тарної системи; яка визнає (нехай і мовчки) пріоритет США як єдиної наддержави і слідуватиме за її порадами та рекомендаціями.

Такий з точки зору Вашингтона мав би бути оптимальний варіант партнерства з Росією, в якому головна роль беззастережно належатиме Сполученим Штатам Америки.

Нагадаємо, що 1990-і роки були роками безпрецедентного успішного соціально-економічного розвитку США за президентства Б. Клінтона, а для Росії - роками болісної кризи через відсутність реалізації продуманої стратегії політичних і економічних реформ. З іншого боку, для стратегічного партнерства США і Росії не вистачало співпадіння принципових інтересів, які зазвичай виникають у держав за наявності спільного ворога. У цих умовах Америка взяла на себе роль ментора щодо Росії. При цьому вона не хотіла рахуватися з інтересами Росії при розв'язанні міжнародних проблем, не прагнула визнати її рівноправним партнером не на словах, а на ділі. Крім того, Вашингтон зробив ставку на розширення НАТО за рахунок колишніх союзників СРСР, ігноруючи російські інтереси у підходах до регіональних конфліктів, взяв курс на перегляд військово-політичного балансу на свою користь.

На тлі таких сценаріїв, моделей і очікувань розвивалися американо-російські відносини.

Перший візит після розпаду СРСР президент Росії Б.Єльцин здійснив до США, Канади, Великобританії і Франції, ясно демонструючи головний напрямок своєї зовнішньої політики. Російське керівництво не розглядало Росію переможеною у холодній війні. Виступаючи у Раді Безпеки ООН 31 січня 1992 року, російський президент заявив, що нова Росія «розглядає США та інші західні країни не тільки як партнерів, але й союзників».

Триденний візит президента Росії Б.Єльцина до США наприкінці січня- початку лютого 1992 року став головною політичною подією для всього світу. Російський президент одразу дав зрозуміти, що він репрзентує нову країну, яка не має нічого спільного з комуністичним Радянським Союзом і яка хоче бути союзником США. Ідея тісних союзницьких відносин - стратегічного партнерства - була покладена в основу переговорів двох президентів.

Намір будувати стратегічне партнерство знайшов своє віддзеркалення у Кемп-Девідській декларації 1 лютого 1992 року - головному підсумковому документі. «Росія і Сполучені Штати, - мовилося у декларації, - не розглядають більше один одного як потенційних противників. Віднині їхні відносини будуть будуватися як відносини дружби і партнерства, базовані на взаємній довірі і повазі, і на взаємній прихильності демократії і економічній свободі. Сполучені Штати і Росія сьогодні розпочали нову еру у своїх відносинах». Таким чином, декларація була по суті формальним оголошенням про завершення холодної війни.

США і Росія також заявили про готовність обопільної співпраці в утвердженні «загальних демократичних цінностей». Це було кроком вперед у порівнянні з 1970-ми роками, коли основою відносин між СРСР і США проголошувалося мирне співіснування.

При обговоренні проекту декларації Б. Єльцин запропонував включити положення про те, що відносини між обома країнами стали не тільки дружніми, але і союзницькими. Дж. Буш відхилив цю пропозицію. Разом з тим сторони висловили прагнення створити «новий союз партнерів», тобто це означало, що Москва і Вашингтон переходять від ситуативної співпраці з обмеженого кола питань до союзницького типу відносин, які означали наявність обширної сфери спільних інтересів, стабільну орієнтацію на співпрацю і взаємну терпимість.

У Декларації говорилося, що Росії і США загрожують одинакові «загальні небезпеки». Це передбачало довірчий і довготривалий характер відносин.

Під час переговорів Б.Єльцин оголосив про готовність Росії брати участь у створенні нової, загальноєвропейської системи безпеки, яка б завершила з поділом Європи часів холодної війни. Російський президент запропонував заходи щодо радикального скорочення арсеналу зброї масового знищення, запропонувавши у першу чергу скоротити кількість ядерних боєголовок у обох країнах на 50%. Він також запропонував Сполученим Штатам створити спільний фонд підтримки російських спеціалістів у сфері ядерної енергії з тим, щоб їх не могли використати країни, які таємно провадили розробки власної ядерної зброї.

Сам Б. Єльцин та його тодішній міністр закордонних справ А. Козирєв (до січня 1996 року) прагнули вивести Росію з ізоляції, інтегрувати її у спільноту демократичних держав і відродити Росію як велику державу. Москва пішла на феноменальне скорочення своїх звичайних озброєнь в Європі (вважається, що завершення холодної війни через розпад СРСР зберегло Заходу, за оцінками західних експертів, понад 3 трлн. дол.). Російське керівництво сподівалося, що обіцянка Заходу, дана у Паризькій хартії (листопад 1990 року) щодо безблоковості Європи, буде виконана. Разом з Паризькою хартією була підписана «Декларація 22-х» - спільна заява країн НАТО і ОВД, в якій йшлося про те, що держави обох військових блоків не розглядають один одного як гіпотетичних противників. Організацію Варшавського Договору було розпущено 1 липня 1991 року. НАТО ж існує, більше того, розширюється.

Тоді ж в Росії тривала боротьба між прихильниками та противниками дій Б. Єльцина. Російські ліві, зокрема, вважали політику першого російського президента такою, що не відповідала інтересам держави.

У листопаді 1992 року республіканська партія зазнала поразки на президентських виборах і президентом США було обрано демократа Б. Клінтона. Стара республіканська адміністрація продовжувала «квазі-союзницькі» відносини з Росією. З січня 1993 року, ще до вступу на посаду Б. Клінтона, Дж. Буш відвідав Москву, де було підписано Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 2 або СТАРТ-2). Планувалося, що договір набуде чинності після того, як Україна, Білорусь і Казахстан ратифікують договір СНО-1 (СТАРТ -1) і приєднаються до ДНЯЗ як неядерні держави. Договір СНО-2 передбачав до січня 2003 року скоротити кількість ядерних боєголовок у Росії і США до З 500 одиниць.

США ратифікували Договір СНО-2 в січні 1996 року. Росія затягувала ратифікацію до 1997 року, мотивуючи відсутністю бюджетних коштів на його реалізацію. Насправді, це було пов'язане зі загостренням російсько-американських відносин через втручання країн НАТО у боснійську кризу і розширення НАТО на схід. Москва вбачала в цих діях США загрозу для своїх інтересів.

Варто наголосити на тому, що всі спостерігачі і аналітики того часу, як американські, так і європейські, зазначали, що загальні декларації адміністрації Дж. Буша щодо співпраці з Росією не підкріплювалися практичними кроками. У своїх основних підходах до нової ситуації у зв'язку з розпадом СРСР політика США обмежувалася проблемами потенціалу колишньої наддержави. Найголовніша проблема початкового періоду існування нової Росії - проблема економічної допомоги - залишалася загалом предметом декларацій і намірів американського керівництва.

Обережна політика Дж. Буша стосовно Росії була піддана різкій критиці з боку низки політичних діячів США. Загроза реставрації тоталітаризму чи розпаду Росії з її ядерним арсеналом стимулювала навіть скептично налаштованих політиків виступити на користь підтримки Б. Єльцина. Б. Доул, лідер республіканців у конгресі, один із лідерів консервативного крила, наполягав на негайній допомозі Б.Єльцину, який, на його думку, дає США «останній шанс» на стабільний мир.

Найбільш різко з критикою адміністрації Дж. Буша виступав Р. Ніксон, колишній президент США. Ще восени 1991 року він розпочав активну кампанію в ЗМІ з закликом підтримати демократію в Росії. Лейтмотивом його виступу була теза про те, що з падінням демократії у Росії розвиток на планеті зазнає регресу і світ заполонить хвиля диктатур.

Особливо широкий резонанс викликала стаття Р. Ніксона, оприлюднена 10 березня 1992 року в газеті «Нью-Йорк Тайме». Різко критикуючи позицію адміністрацію Дж. Буша, Р. Ніксон попереджав, що якщо уряд Б. Єльцина впаде в Росії, то «розміри катастрофи важко буде передбачити». Р. Ніксон застерегів проти небезпечної помилки, яке поширюється в США - переконаності у перемозі в холодній війні: «Комунізм програв холодну війну, але захід її ще не виграв. Перемога у холодній війні буде отримана тоді, коли реформи Єльцина завершаться створенням вільної ринкової економіки».

Р. Ніксон запропонував план екстреної, широкомасштабної і цілком реальної допомоги Росії, який складався з шести пунктів: 1.надання Росії негайної гуманітарної допомоги продовольством і медикаментами на початковому, найбільш критичному етапі реформ; 2. створення корпусу «вільних підприємців» з тим, щоб направити в Росію тисячі західних підприємців-менеджерів, які б надавали практичну допомогу при запровадженні ринкової економіки; 3. надання Росії відстрочки на виплату боргів, які вона успадкувала від СРСР; 4. відкриття міжнародних ринків для російського експорту; 5. створення міжнародного фонду з десятків мільярдів доларів для стабілізації російського карбованця; створення єдиного механізму з координації як державної, так і міжнародної допомоги Росії - за такою ж моделлю, яка була створена після Другої світової війни для відбудови Європи.

Під тиском критики адміністрація Дж. Буша здійснила низку кроків. 1 квітня 1992 року президент Дж. Буш виступив з пропозицією прийняти «Закон на підтримку свободи». Закон надавав адміністрації право збільшувати внесок США до МВФ на 12 млрд. дол. , надати допомогу країнам СНД у розмірі 410 млн. дол.

Цього ж дня федеральний канцлер Німеччини Г. Коль у Бонні оголосив прол намір Великої сімки надати Росії кредит у 24 млрд. дол.., який складатиметься з внесків країн Сімки, МВФ і Світового банку. У 1992 році Росія стала членом МВФ і Світового банку.

З середини 1990-х років у Росії чітко окреслилися антизахідні, особливо антиамериканські, настрої. Апогей цих настроїв припав на весну і літо 1999 року, коли США та їхні союзники стали бомбити Югославію. Нагадаємо, що Росія традиційно симпатизує Сербії. Вона також почувала себе ображеною, що було відхилено її план врегулювання в Югославії. Нарешті, бомбова атака на Сербію розцінювалася як репетиція такої ж агресії щодо Росії.

Щоправда, росіяни не заперечували того, що Європа і США є країнами високого достатку і прогресивного економічного і науково-технічного розвитку, в яких є багато повчального для них. Разом з тим типовими стали висловлювання росіян щодо зовнішньої політик США як «агресивної», «експансіоністської», що вони «скрізь лізуть», «Америка пхає свого носа у всі справи».

Новий президент США Б.Клінтон, використовуючи ізоляціоністські настрої, які поширилися в американському суспільстві після завершення холодної війни, зосередив свою увагу переважно на внутрішніх проблемах. Цікаво, що він як кандидат у президенти присвятив зовнішній політиці лише один виступ. Він не мав ні своєї зовнішньополітичної стратегії, ні власних оцінок глобальних перемін у світі. Новий президент підходив до питань зовнішньої політики обережно, проявляючи стриманість, і робив наголос на традиційних пріоритетах.

У своєму виступі перед дипломатичним корпусом у січні 1993 року Клінтон змалював у загальних рисах зовнішньополітичну стратегію нової адміністрації. «Зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на три головних принципи, - заявив президент. - Перший - ми будемо розглядати економічну безпеку нашої країни як найважливішу мету нашої зовнішньої політики; другий - ми будемо проводити реконструкцію наших збройних сил з тим, щоб протидіяти старим і новим загрозам нашої безпеки і міжнародному миру; третій - зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на демократичні принципи та інститути, які об'єднають нашу країну і до яких прагнуть чимало народів...Де це можливо, ми будемо підтримувати тих, хто поділяють наші цінності, оскільки це відповідає інтересам світу і Америки».

Хоча Клінтон не мав чітко окресленої концепції, від розглядав відносини з Росією одним з найважливіших пріоритетів американської зовнішньої політики. За його ініціативою у складі держдепартаменту було створено спеціальне бюро у справах нових держав-членів СНД. Його очолив у ранзі замісника держсекретаря Строуб Телбот, динамічний і здібний, близький друг президента ще з років їхнього спільного навчання в Оксфордському університеті. У свій час Телбот очолював московське бюро журналу «Тайм» і вважався одним з найкращих експертів у радянських справах. Він також був відомий своїми статтями про СРСР і тим, що переклав мемуари Хрущова.

Чимало людей в Америці вважали, що Клінтон буде найбільш проросійським президентом за всю історію США. Він визначив стратегію відносин з Росією: «Сполучені Штати переслідують три цілі у співпраці з Росією: перша - зробити світ безпечним, зменшити загрозу розповсюдження ядерної зброї і ядерної війни; друга - підтримати розвиток свободи і демократії у великій країні - Росії; третя - підтримати створення в ній ринкової економіки. З цього часу і доступного для огляду майбутнього Сполучені Штати будуть керуватися цими цілями, незалежно від того, чи буде при владі Єльцин чи ні».

Б. Клінтон надавав особливого значення зустрічі з Єльциним, яка була призначена на 3-4 квітня 1993 року у Ванкувері. Запланований саміт розглядався обома сторонами як значний крок у розвитку стратегічного партнерства. Ця зустріч одночасно повинна була продемонструвати беззастережну підтримку Єльцину, якого очікувало важке випробування на референдумі 25 квітня. По суті референдум повинен був стати всенародним голосуванням щодо довіри російському президенту і курсу його реформ.

Під час квітневого візиту 1993 року Б.Єльцина до американської столиці була підписана Хартія американо-російського партнерства (Вашингтонська хартія), у якій вже не згадувалось про «новий союз партнерства». Зате у Хартії проголошувалася «неподільність безпеки

Північної Америки і Європи: «Безпека неподільна від Ванкувера до Владивостока». Звідси виходить, що Росія вперше офіційно пов'язала свою національну безпеку з національною безпекою країн НАТО. Щоправда, це не означало, що Моква зробила заяву щодо приєднання до НАТО. Але засвідчувало те, що свою безпеку Росія розглядала в контексті співпраці з НАТО.

Вперше в російській історії в Хартії обумовлювалися принципи, яких зобов'язувалося дотримуватися російське керівництво у внутрішньому житті, - демократія, свобода, захист прав людини, повага до прав меншин, в тому числі національних. З цього приводу у російській літературі з'явився вислів, що Росія отримала своєрідне «домашнє завдання» від Сполучених Штатів.

Президент Б.Клінтон здійснив певні кроки щодо створення механізму американо-російського співробітництва. У квітні 1993 року, одразу після візиту Б. Єльцина, була створена двостороння комісія для розвитку техніко-економічного розвитку між США і Росією. Це відома комісія Гор-Чорномирдін, оскільки її очолили віце-президент США і голова уряду Росії.

На зустрічі у Ванкувері Клінтон оголосив про надання Росії нового кредиту у розмірі 1,6 млрд. дол. Напередодні зустрічі Паризький клуб кредиторів, не без сприяння США, погодився відтермінувати строки виплати російських боргів. На пропозицію адміністрації Клінтона конгресу затвердив допомогу для СНД на 1994 рік у розмірі 2,5 млрд. дол., з яких майже дві третини призначалися Росії. Всього за всіма видами допомоги адміністрація Клінтона у перші місяці перебування при владі надала Росії допомогу у розмірі 4,5 млрд. дол. Це була найбільша допомога, надана Росії з останній десятирічний період.

Загалом 1991-1993 роки ввійшли в історію відносин США і Росії як «медовий місяць». Це були роки романтичних завищених очікувань з обох боків.

Незважаючи на візуально партнерські і навіть дружні відносини двох лідерів, ідеї і дух партнерства у США були фактично вже розвіяні у 1993 році.

Сильно вплинули на громадську думку США події жовтня 1993 року і грудневі вибори до Державної думи Росії. Відносний успіх ультранаціоналістів на виборах до Державної думи отримав дещо перебільшену оцінку у США і в Європі. Вже пізніше розібралися в тому, що Жириновський і його гнівні декларації є ніщо інше, як політична клоунада, але пересічний житель Заходу був серйозно наляканий.

Західні політологи та експерти підняли на щит тему неоімперської політики Росії. Приводом для реанімації цієї теми стала надмірна увага Росії до становища 25 млн. росіян і близькому зарубіжжі і проголошення інтеграції СНД одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики Росії.

Наприкінці 1993 року чітко окреслилися нові підходи адміністрації Клінтона стосовно Росії: прискорення процесів консолідації Європи, розширення і зміцнення НАТО, тобто розширення зони демократії і стабільності без участі Росії; зміцнення незалежності країн СНД, прагнення створити певну противагу Росії з низки колишніх радянських республік, таких як Україна, Узбекистан, Азербайджан; прагнення не допустити інтеграції СНД у будь-якій формі, тим більше відновлення колишнього СРСР як єдиної країни; прагнення посіяти у керівних елітах колишніх радянських республік страх і недовіру до Росії; певне дистанціювання від Росії, відкрите прагнення показати, що Росія не є ні головним пріоритетом політики США, ні стратегічним партнером; прагнення слідувати тезі, яка декларувала, що Росія і США завжди будуть суперниками, незалежно від форми правління в Росії; прагнення підтримувати у певних межах реформаторський курс уряду Росії з тим, щоб не допустити сповзання країни до хаосу.

Таким чином, Росія, поставлена у жорсткі геополітичні рамки, за дозованої підтримки Заходу, надовго буде зайнята проблемами виживання і самозбереження, щоб виключатиме її активну участь у світових справах.

Все ж після підписання Вашингтонської хартії та Договору СНО-2 Росія продовжувала дії у дусі співпраці з США: визнала незалежність держав СНД і розпочала виведення своїх військ з Прибалтики і Кавказу, підтримувала на першопочатках американську політику в Іраку та Югославії. Щоправда, у 1992 році і частково у 1993 році Москва діяла і автономно, незважаючи на загалом прозахідну політику: лобіювала підвищення ролі ОБСЄ як альтернативи розширенню НАТО; уклала колективну угоду з країнами СНД; здійснила заходи щодо нормалізації відносин з Китаєм, Індією. 1994 року Росія вивела свої війська з Німеччини, через рік підписала з НАТО угоду «Партнерство заради миру». Натомість Захід відповів просуванням на Схід. У 1995 році США офіційно оголосили про своє рішення відчинити двері для нових членів НАТО - колишніх учасників радянського блоку.

Відставка А.Козирєва у січні 1996 року і призначення С.Примакова міністром закордонних справ започаткувала новий період у зовнішній політиці Росії, спрямованої, на думку російських експертів, на забезпечення російських національних інтересів. Її головні напрямки зводилися до наступного: главенство Росії на просторі СНД у питаннях безпеки; підвищення ролі ОБСЄ і РБ ООН у розв'язанні конфліктів; відміна економічних санкцій ООН проти Іраку і Югославії; Росія висловилася на початку Косовської кризи за право Югославії застосовувати для свого захисту і територіальної цілісності будь-які заходи. Коли у липні 1997 року у Мадриді було прийнято рішення про розширення НАТО (Чехія, Польща і Угорщина), Москва організувала широкомасштабну кампанію і погрожувала розпочати нову «холодну війну».

Проте врешті-решт Росія погодилася на прийом до НАТО Вишеградської групи, а 27 травня 1997 року підписала угоду з Альянсом про створення Ради «Росія-НАТО». Сполучені Штати все ж не звернулися до цієї Ради, коли було прийняте рішення вперше за історію НАТО про силову акцію за межами зони традиційної відповідальності НАТО - бомбардування Югославії, яке тривало з 24 березня по 10 червня 1999 року.

На початку операції проти Югославії держсекретар М.Олбрайт оголосила, що белградський уряд капітулює на четвертий день. Але цього не сталося. На 78-й день бомбардувань Югославії Кремль допоміг Заходу, який перед тим не погодив свої дії з Росією. Прем'єр-міністр Росії В.Чорномирдін, відряджений до Белграда, буквально заставив президента Милошевича підписати капітуляцію. НАТО окупувало Косово і практично повністю ізолювали невеликий російський військовий контингент (3 тис. осіб). Захід також повністю проігнорував єдине прохання Росії і утворити спеціальні анклави довкола історичних православних монастирів і Косового поля, щоб 100-200 тис. місцевих косовських сербів змогли знайти притулок і уникнути насильства з боку Армії визволення Косова.

Таким чином, американо-російські відносини 1993-1999 років названі «роками краху ілюзій». Вони досягли найнижчої точки свого розвитку і знову у світі заговорили про можливість відновлення «холодної війни», але тепер вже між США та Російською Федерацією.

2000 рік приніс зміни у вищому керівництві як Росії, так і Сполучених Штатів. В. Путін виконував з 1 січня 2000 року функції президента Росії, а весною цього ж року переміг на російських президентських виборах. На президентських виборах США перемогу отримав представник республіканської партії Дж. Буш-молодший, який під час виборчої кампанії зробив чимало жорстких заяв щодо Росії. Він та його команда критикували Клінтона за помилки і упущення в російській політиці і одверто говорили про наміри змінити курс щодо Росії.

Тим часом президент Росії В. Путін здійснив низку кроків з метою усунення суперечностей з Заходом: вивів російський ВМФ з бази у Камрані (В'єтнам), припинив діяльність російської станції стеження у Лурдесі (Куба). З російського благословення американські збройні сили змогли використати військові бази в Узбекистані, Таджикистані і Киргизії, побудовані, до речі, радянськими вояками під час війни з моджахедами в Афганістані.

Новий, третій, період у американо-російських відносинах розпочався, на думку експертів, після подій 11 вересня 2001 року у США. Росія без коливань, негайно підтримала США, які зазнали нападу з боку міжнародного тероризму. Тим самим була закладена основа для пожвавлення відносин між обома країнами і їх переходу на більш вищий рівень.

Восени 2001 року відбулася у Техасі перша зустріч лідерів двох країн. В. Путін та Дж. Буш-молодший пішли один одному на поступки: Росія погодилася на розширення НАТО на схід аж до країн Балтії та навіть на перегляд Договору про від 1972 року. Росія активно включилася у створювану США антитерористичну коаліцію, підтримала дії США проти режиму талібів, зокрема, американським спецслужбам була передана значна частина інформації по Афганістану. Натомість США змінили тональність своїх заяв щодо дій російської армії у Чеченській республіці. Вони частково погодилися на наявність зв'язку між чеченськими сепаратистами і міжнародними терористами. Вашингтон також пообіцяв своє сприяння при вступі Росії до Світової організації торгівлі.

Російські експерти писали у ці дні, що вперше у своїй історії після монголо-татарського ira Росія опинилася в ролі молодшого партнера в коаліції, у даному випадку у антитерористичному союзі, керованому Штатами.

У США тоді наголошували принаймні на чотири обставинами, які підвищують значущість відносин з Росією у порівнянні з найближчими західноєвропейськими союзниками: Росія володіє значним впливом на азійські держави; вона має боєздатні війська та транспортну авіацію; Москва реально зацікавлена у боротьбі проти ісламського фундаменталізму.

Весною 2002 року відбулася нова зустріч керівників Росії та держав-членів НАТО у Римі. Головний результат цієї зустрічі полягав у підписанні нового формату співпраці - Рада «Росія-НАТО».

У подальшому Вашингтон декларував намір скасувати поправку Джексона-Веніка щодо Росії, надання їй статусу країни з ринковою економікою і, нарешті, намір реалізувати ідею-план британського прем'єра Т. Блера щодо трансформації взаємин Росії і НАТО із системи «19+1» у систему «20». За блерівським планом Росія мала б долучитися до Вашингтонського договору ( можливо, без параграфу 5). Таким чином, Росія входила б до НАТО не як величина, яку тільки консультують, а як інтегральна частина нової безпеки в Європі з глобальними функціями. Проте 7 грудня 2001 року союзники по НАТО відхилили ідею «20», через декілька днів цього ж року США заявили про свій вихід із Договору про ПРО від 1972 року, у листопаді 2002 року Альянс оголосив про своє розширення у східному напрямку. До того ж віце-президент Р. Чейні, міністр оборони Д. Рамсфельд і радник президента з національної безпеки К. Райз були одвертими скептиками новоз'явленого союзу з Росією. Натомість держдепартамент на чолі з К. Пауеллом і міністр торгівлі Д. Еванс були прихильниками тісного союзу з Москвою.

Так само США скористалися війною з міжнародним тероризмом для розширення свого впливу у серці Євразії - в Афганістані, Узбекистані, Таджикистані, Киргизії. Так, Вашингтон отримав в оренду авіабази Ханабад (на 25 років) і Какайду в Узбекистані. У березні 2002 року Штати оголосили про збільшення втричі допомоги Ташкенту. Також був підписана угода про надання кредиту у 55 млн. дол. для розвитку малого узбецького бізнесу. США відкрили декілька училищ для підготовки сержантського складу узбецької армії. Проводилися спільні військові навчання американських та узбецьких підрозділів.

На території Киргизії американці взяли в оренду авіабазу Манас, реконструювавши одноіменний аеропорт, що дозволило їм дислокувати тут понад 3 тис. американських вояків та техніку. Завдяки цьому авіація США отримала можливість контролювати простір не тільки Афганістану, але й інший конфліктний регіон - індо-пакистанський кордон. У зоні досягненості американської авіації опинилися західні райони Китаю, Узбекистану, Таджикистану і найбільші міста Казахстану.

У Таджикистані американці отримали бази у Душанбе і Кулябі. Необхідно мати на увазі, що оренда давала цим країнам суттєве поповнення бюджетів, якщо врахувати, що США - дисциплінований платник орендних зобов'язань.

Вперше в історії американські збройні сили висадилися у Закавказзі: в Грузії та Азербайджані.

Не справдилися також російські очікування щодо фінансової допомоги з боку США, які списали або реструктурували борги низки країн: Польщі, Югославії, Йорданії, Пакистану. Більше того, у березні 2002 року США запровадили нові тарифи (до 30%) на російську сталь. У відповідь Москва запровадила заборону на імпорт американської курятини, яка поставлялася 38 американськими штатами і оцінювалася у 600 млн. дол.

Росія намагалася діяти адекватно: здійснювала продаж зброї Індії, поставки ядерних мирних технологій та зброї Ірану, країнам «третього світу». Військовий бюджет Росії на 2005 рік було збільшено на 90 млрд. крб. (на 27,6%). Президент РФ Путін заявив, що у разі потреби, буде «відрізано» шмат від соціальної сфери на користь військової.

9 листопада 2004 року В. Путін підписав закон «Про ратифікацію Кіотського протоколу», який таким чином набрав чинності в Росії, приєднання якої до цього протоколу дозволив протоколу набрати чинності загалом. Нагадаємо, що Кіотський протокол був підписаний 1997 року на самміті ООН. Учасники зустрічі зобов'язалися скоротити на 2012 рік викиди парникових газів в атмосферу на 5,2%, виходячи із обсягів 1990 року. Щоб протокол був зреалізований, необхідно було його ратифікувати країнами, частка викидів парникових газів яких становить 55%. США не приєдналися до Кіотського протоколу.

Нова зустріч В. Путіна і Дж. Буша-молодшого під час 60-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (14-17 жовтня 2005 року) дозволяє констатувати, що їхні висловлювання були зроблені у партнерському дусі. Дж. Буш висловив свою надію, посилаючись на запевнення російського президента, що демократія у Росії розвиватиметься у поступальному русі.

Проте наступні події засвідчували про суттєве «похолодання» американо-російських відносин. У відповідь на рішення США накрити Польщу та Чехію протиракетним щитом російський президент заявив, що його країна звільняється від зобов'язань дотримуватися положень Договору про ліквідацію ракет середньої дії. Так само В.Путні оголосив про вихід Росії з Договору про обмеження звичайних збройних сил в Європі (ДОЗСЄ), підписаного 19 жовтня 1990 року у Парижі представниками 22-х країн НАТО і ОВД. Росія відновила також польоти стратегічних бомбардувальників.

Загалом на Заході сформувався консенсус з двох питань: Росія повертається до неоімперської політики; Росія дрейфує у бік авторитарного режиму. Ці тенденції, на думку американських аналітиків, перешкоджають налагодженню співпраці між двома країнами.

В економічному співробітництві з США Росія зацікавлена насамперед у розвитку торгівлі, залученні капіталу, розширенні науково-технічної співпраці, залученні американських інвестицій, технологій, ноу-хау, які б сприяли модернізації російської економіки. Науково-промисловий потенціал Росії у поєднанні з природними ресурсами і кваліфікованою робочою силою відкриває потенційні можливості для кооперації з американськими фірмами.

У червні 1992 року стала чинною домовленість про надання одне одному режиму найбільшого сприяння. Це, щоправда, не означало, що США скасували поправку Джексона-Веніка, яка продовжувала діяти. Але американська адміністрація домоглася згоди конгресу надати Росії режим найбільшого сприяння на 1 рік. З цього часу цей режим надавався Росії щорічно.

Проте рівень американо-російських торговельно-економічних відносин досить невисокий. Це пояснюється низкою причин.

Найперше - впливом наслідків холодної війни і збереження різного роду обмежень, запроваджених у свій час Вашингтоном для економічного виснаження СРСР. Після прийняття американським конгресом у 1993 році закону «Про дружбу з Росією та іншими незалежними державами» у США були переглянуті понад 70 дискримінаційних законодавчих актів. На РФ була поширена Генеральна система торговельних референцій, що сприяло тому, що частина російських товарів ввозилась на американський ринок без мита.

По-друге, США не надали Росії режиму найбільшого сприяння у торгівлі, хоча у 1994 році було призупинено дію щодо Росії поправки Джексона-Веніка, яка була внесена ще 1974 року до Закону про торгівлю. Кожен рік дія цієї поправки призупиняється, але режим найбільшого сприяння у торгівлі США з Росією не має постійного і безумовного характеру. Формально ця поправка до цих пір не скасована.

По-третє, зберігаються також дискримінаційна система поділу країн - імпортерів американської обчислювальної техніки на різні категорії за «рівнем ризику» у плані розповсюдження ЗМУ і засобів її доставки. Характерно, що Росія віднесена до передостанньої - третьої - категорії за рівнем благонадійності.

По-четверте, надто велика різниця між економічними рівнями двох країн. У 2001 році ВВП США становив 10,1 трлн. дол., а ВВП Росії - 310 млрд. дол. У 1990-і роки ВВП США щорічно збільшувався майже на 3%, а російський - скорочувався приблизно на 6%. У глобальному масштабі на долю США припадає приблизно 4,5% населення, але понад 30% ВВП і приблизно половина капіталізації світового ринку, а на долю Росії - близько 2% населення, 1%> ВВП і менше 0,1%) капіталізації ринку. Це означає, що економічно Росія не може конкурувати з США.

Російський економічний потенціал зможе запрацювати на повну силу тільки у тому випадку, якщо вдасться розв'язати з Вашингтоном у рамках двосторонніх і багатосторонніх домовленостей такі питання, як списання радянських і довгострокова реструктуризація російських зовнішніх боргів;

зняття обмежень на експорт російської продукції на американський ринок; надання державних гарантій США приватним інвестиціям у Росію; узгодження пільгових умов для вітчизняної промисловості і фінансового сектора при вступі до СОТ; досягнення домовленостей, які дозволять повернути до Росії нелегально вивезені капітали.

Частка Росії в американській зовнішній торгівлі - менше 1%, а частка США в російській значно вища - приблизно 10%. Близько 80% експорту РФ до США - сировина і напівфабрикати. Його основні статті - дорогоцінне каміння і метали, алюміній, продукція чорної металургії і хімічної промисловості. Питома вага експорту російських машин та обладнання у

році становив менше 6%. У той же час більша половина американського експорту до Росії становить продукція машинобудування. Ще одна важлива стаття поставок з США до Росії - продукти.

Американські компанії є лідерами серед зарубіжних фірм за обсягом інвестицій в російську економіку. За даними Держкомстату РФ, на початку року США обіймали перше місце за обсягом інвестицій в Росії - понад 4 млрд. дол.. Американські капіталовкладення поступають переважно у паливно-енергетичний комплекс (приблизно 60%>), а також у харчову промисловість, торгівлю і громадське харчування, кольорову металургію і металообробку.

Разом з тим, було б помилкою недооцінювати значення економічної взаємодії Росії і США. Відомо, що у глобальній економіці США займають провідну роль. Вашингтон відіграє провідну роль у МВФ, Світовому банку, СОТ тощо. Тому від США залежить значною мірою умови, на яких Росія інтегрується у ці організації.

Упродовж десятиріччя після розпаду СРСР США і СС відмовлялись визнати Росію країною з ринковою економікою. В червні 2002 року Міністерство торгівлі США прийняло рішення про визнання ринкового статусу Росії за американським торговельним законодавством, що дає російським експортерам можливість доводити обґрунтованість продажної ціни при антидемпінгових розслідуваннях.

Під час московського самміту у травні 2002 року (зустріч Дж. Буша- молодшого і В. Путіна) було заявлено про розвиток російсько-американських економічних зв'язків. США зобов'язувались сприяти прийняттю Росії до СОТ на недискримінаційних умовах. Прийнято рішення про початок двостороннього діалогу у сфері енергетики з метою забезпечення стабільності цього світового ринку. Перед поїздкою американського президента до Росії у травні 2002 року йому була підготовлена справка, у якій вказувалось, що РФ займає друге місце після Саудівської Аравії за видобутком (близько 7 млн. барелів щоденно) і експортом (близько 5 млн. барелі в щоденно) нафти, а енергетика (головним чином нафта і природний газ) забезпечують 40% російського експорту і 13%» ВВП. Щоправда, більша частина нафтового експорту припадає на Європу.

Незважаючи на те, що поставки російської нафти до США вигідні лише у період високих цін, адміністрація США за рахунок політичного ресурсу цілком може зробити так, щоб ці поставки здійснювались регулярно. Зі свого боку американці повинні будуть реконструювати свої нафтопереробні заводи, які розраховані на арабську нафту, а не російську марки Urals.

Контури енергетичної співпраці між Росією і США вже окреслились. У 2002 році перші поставки в Америку розпочала компанія «ЮКОС», які відправила три танкери з нафтою до США. Реально спеціалісти вважають найбільш перспективними три шляхи доставки російської нафти до США: через Мурманськ, або Хорватію, або через Сахалін. Але для цього необхідна велика робота. За найбільш оптимістичними прогнозами, російські поставки будуть сприяти зниженню залежності США від близькосхідної нафти, оскільки РФ може задовольнити до 10%) їхнього імпорту сирої нафти.

Особливе значення має така форма російсько-американської економічної співпраці, як безоплатна допомога у знищенні російських ЗМУ.

У 1990-і роки конгрес асигнував на це 2,7 млрд. дол. Американська допомога значно перевищує витрати федерального уряду Росії.

На долю США припадає близько 5% зовнішнього боргу Росії. Загальна сума державного зовнішнього боргу Росії (з урахуванням радянських боргів) становить 160-170 млрд. дол. На його виплату Росія щорічно витрачає 25- 30% доходів федерального бюджету.

Розв'язання цього питання пов'язане з прийняттям американським конгресом закону, який би передбачав списання російських зовнішніх боргів у тому разі, якщо Росія буде використовувати вивільнені гроші на реалізацію програми з ліквідації ЗМУ. Відповідний «Закон про скорочення російського зовнішнього боргу в обмін на нерозповсюдження» був прийнятий обома палатами американського конгресу 30 вересня 2002 року і підписаний президентом. Отже, президент отримав право повністю або частково списати борги Росії перед США (у тому числі і успадкований від СРСР), в тому числі 480 млн. дол. по ленд-лізу і 2250 млн. дол. сільськогосподарських кредитів.

Росія складає конкуренцію США у сфері звичайних озброєнь і ядерних технологій невійськового призначення. Але західні ринки для таких видів російської продукції практично закриті. Томі російський ВПК реалізує майже половину цієї продукції в Азії. Це викликає жорсткий спротив з боку США, які незадоволені співпрацею Росії з «країнами-ізгоями». Найбільш серйозні американо-російські протиріччя у цьому сенсі існують у зв'язку з будівництвом атомної електростанції в Ірані. США застосували санкції до низки російських організацій та інститутів.

Політичні міркування продовжують негативно позначатись на економічній співпраці, низький рівень якої сповільнює формування американо-російського стратегічного партнерства.

3. Розвиток американо-українських відносин: проблеми та перспективи

Згідно з документальними даними, на Паризькій конференції 1919 року делег; США мала щодо «українського питання» наступну позицію: 1). Треба підтримати Україну самостійну державу, тому що український народ дуже розвинений і заслуговує на підтримку 2). Рекомендується.... щоб Східна Галичина була об'єднана з Україною; 3). Рекомендує щоб Кримський півострів належав Україні, як до свого природного материка. Проте Паризькій конференції цю реалістичну пропозицію було переглянуто. Коли Україна бореться за свою незалежність упродовж 1917-1920рр., Захід просто споглядав, як її було включене складу СРСР. Якби тодішня точка зору В. Вільсона щодо України отримала підтримки міжнародній конференції, то новітня історія не тільки України, але й Європи була б іншою.

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, в якій Укр; проголосила свою нейтральність, позаблоковість у майбутньому і дотримання неядерних принципів, українське керівництво сподівалось, що американська адміністр; підтримає гасло незалежності України і надасть їй конкретну допомогу. Але США визнало Україну як незалежну державу 26 грудня 1991 року, а дипломатичні відносини встанови; січня 1992 року. Першим послом США в Україні був український емігрант Роман Попадюк.

1 серпня 1991 року президент США Дж. Буш-старший відвідав Київ (після Москви) і застеріг радянські республіки і Україну зокрема від «самовбивчого націоналізл «Протизаконний розрив з Москвою, - говорив він, виступаючи з трибуни Верховної Р України, - може призвести до небезпеки «безнадійної ізоляції». Безпрецедентним було і те, текст своєї промови Буш показав Горбачову. Тональність промови американського президента у Києві була великою несподіванкою для України. Така американська політ щодо України дістала назву «курячої сліпоти», або «котлета по-київськи». США не бач необхідності у тому, щоб Україна стала незалежною. США значною мірою остерігання радикального українського націоналізму. Історія повторилась. Чому так сталось?

4. Річ у тім, що швидкість, з якою на політичній мапі світу з'явилось замість радянські імперії 15 суверенних держав, була також найбільшою несподіванкою для творців зовнішні політики США. На час розвалу СРСР мозкові центри США не виробили чітких концепцій відносин з новими країнами.

Попри це, неважко простежити один важливий чинник вибору США в умовах СРСР: Вашингтон, сповідуючи глобалістський підхід, віддавав перевагу двосторок відносинам лише з ослабленою Москвою, як виразницею колективних інтересів відповідачкою за дії республік екс-СРСР. США не хотіли мати стосунки з низкою строка - недосвідчених, неплатежеспроможних контрагентів в особі пострадянських держави можливо, квазідержавних утворень, не маючи для цього необхідних механізмів інструментарію. Краще спілкуватись з одним партнером, потенційно багатим, тобто Росією

Разом з тим, в американських політичних та урядових колах побутувало теоретичних концепцій політики щодо України:

Поміркованого глобалізму, який передбачав орієнтацію з усіх пострадянських республік на Росію, надаючи Україна другорядного значення. Ця концепції панувала під президентства Дж. Буша-старшого і у перші місяці перебуванні Білому домі Б. Клінтона;

Радикального глобалізму, спрямованого на подальше ослаблення Росі відведення Україні роль основного інструмента противаги відроджеі російського імперіалізму;

Концепція регіоналізму, прибічники якої розглядали Україну як частка європейської центрально-східної спільноти, вступали за утворення за участю України регіональних організацій, які запобігатимуть відродженню диктату сприятимуть залученню України на Захід. Прихильником такого підходу Зб. Бжезинський, який появу незалежної України виокремлює як одну із найбільш значущих подій XX століття.

Концепція диференційованого підходу передбачала широкий спектр рекомендує щодо України: від форпосту у стримування російської загрози до фінансової оборонної допомоги та до підтримки ядерного статусу України.

Розвиток співробітництва зі США є одним із зовнішньополітичних пріоритет нашої держави, що закладено у базовому документі «Основні напрямки зовнішньої політики України», ухваленому Верховною Радою України 2 липня 1993 року.

Міжнародно-правова база американо-українських відносин. Так, між об країнами було укладено Угоду про гуманітарне та техніко-економічне кооперування 7.05.1992 р.; Договір про співробітництво Президії Верховної Ради України Дослідницької служби Конгресу від 15.03.1993 р.; Міжурядову угоду про наук( технологічне кооперування від 4.03.1994 р.; Спільну американо-українську за: підписану у березні 1994 р.; Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій від 21.10.1994 р.; Хартію українсько-американського партнере дружби і співробітництва, підписану лідерами обох держав у листопаді 1994 року, відкрила шлях до повномасштабного співробітництва у політичній, економічній, технічній, гуманітарній та інших галузях.

В історії американо-українських відносин варто виділити в окремий період Н 1994 роки, під час відносини між Україною і США були нестабільними. Тоді для СІ головним було, щоб Україна позбавилась ядерної зброї. У травні 1992 року президент України; Л. Кравчук побував з офіційним візитом у США. Серед питань, які розглядались двосторонній зустрічі: питання інвестицій; ядерне роззброєння; діяльність Корпусу мир Україні. Підсумовуючи результат зустрічі, Дж. Буш заявив:»США і Україна повинні бути просто друзями, а й партнерами». Проте у цьому ж році Вашингтон приймав Б. Сльциш значно вищому рівні, ніж українського президента. Тоді ж США і Росія підписали «Характер американо-російського партнерства і дружби». З Україною мови про аналогічний документ мови під час зустрічі Л. Кравчука і Дж. Буша у 1992 році не було. Такий документ з України буде підписано у 1994 році. В липні 1996 року Україна передала ядерну зброю Росії. 11 січні цього ж року Росія, США і Великобританія підписали спільний меморандум про надання Україні гарантій безпеки. Згодом до цього меморандуму приєднались Франція і Китай.

З середини 1990-х років американо-українські відносини набрали більш активність характеру. Влітку 1994 року під час візиту Л. Кравчука до США було парафовано Хартію українсько-американське партнерство, дружбу і співробітництво», а у листопаді цього ж р під час візиту Л. Кучми до Вашингтона цю «Хартію» було підписано. Але необхідно пам'ять, що хартія - це не є договір, вона не передбачає взаємних зобов'язань. Під час цих двох візі українських президентів були підписані угоди про пільги у торгівлі, про захист інвестицій, співпрацю між військовими міністерствами і оборонними структурами; в аерокосмічній га розроблено проект «Морський старт».

У травні 1995 року відбувся візит Б.Клінтона до України. Тоді США виділили 250 N дол.. на розвиток охорони здоров'я, агропромислового комплексу; визнали Україну як країн з перехідною економікою. Так само США ініціювали антидемпінгові розслідування в Україні; у сфері сталеливарної галузі, в якій Україна конкурує з США.

У 1997 році на Мадридському самміті НАТО Україна підписала за підтримки С. Хартію про особливе партнерство з НАТО. Україна також була першою країною серед С яка взяла участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру». Від США Україна отримала; млн. дол. для побудови нового укриття над ЧАЕС.

У 1998 році відбулося певне похолодання американо-українських взаємин через те, Україна підписала контракт з Іраном на поставку турбін. США вимагали від України від цього контракту. Українське керівництво піддалося тискові і втратило значні кошти розриву угоди з Іраном. Зате США оголосили про стратегічне партнерство з У країн Підтвердженням стала і співпраця у 1999 році у Косово, куди був відряджений український контингент за кошти США (2,2 млрд. дол.). У 2001 році Україна відкрила свій повітря простір для американських літаків, які направлялись до Афганістану.

Починаючи з 2001 року, у взаєминах США і України нагромадилась низка пробі касетний скандал, вбивство Г. Гонгадзе, продаж кольчуг. Все це створювало авторитарні недемократичний імідж нашої держави. До того ж, Україна змінювала зовнішньополітичні орієнтири: так у 2001 році оголосила перехід від багатовекторної зовнішній політиці до одновекторності, тобто курс на Захід, який щосили критикував Одночасно Україна продовжувала співпрацю з Росією і СНД, заявила про участь у будівництві Єдиного економічного простору. До 2003 року президент Кучма не здійснив жодного віз до країн «великої сімки», лідери яких не хотіли спілкуватись з українським президентом країну вважали недемократичною.

Україна використала у 2003 році підготовку США до війни з Іраком і спромоглася ви з ізоляції. У лютому 2003 року США звернулись до України з пропозицією надати окремий батальйон радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту. Україна офіційно підтримала акцію США проти Іраку, але, відправивши батальйон, вона потрапила до список; країн-союзниць США по антиіракській коаліції.

Що можна очікувати у майбутньому у розвитку американо-українських відносно Пропонується три варіанти: 1 .»негативно-активний», який передбачає, що США, критику Україну, перейдуть водночас до активних дій у співпраці з нею; 2. негативно-пасивний», я передбачає заморожування відносин і очікування реальних змін в Україні; 3 «збалансоване втручання», який передбачає поділ політики щодо України на два рівні: перший - це стосу з українською владою, які можуть бути заморожені, а другий рівень - це робот демократично налаштованими політичними партіями, вихід на громадянське суспільство, структури, зміцнення основ і цінностей громадянського суспільства, підтримка вільної наукової і інтелектуальної еліти.

Влітку 1992 року було підписано американо-українська торговельна угода, а з січня 1 року діє Державна корпорація іноземних інвестицій США (ОПІК) в Україні, яка захищає американські проекти від політичних ризиків. Щоправда, у 2005 році операції ОПІК в України призупинені через те, що були експропрійовані застраховані корпорацією вкладення Експортно-імпортний банк США підписав у 1999 році з урядом України угоду про захоче взаємних торговельних проектів.

Сполучені Штати на першопочатках підтримували Київ у його прагнення вступити СОТ; американський технічний радник постійно працював з українським урядом у надання йому консультативної допомоги з питань вступу до цієї організації. Планувалось, Україна стане членом СОТ наприкінці 2004 року.

Разом з тим, Україна на практиці не користувалась статусом рівноправного партнер взаєминах з США: до 2006 року не була знята поправка Джексона-Веніка. Американці та висловлювали незадоволення з тим, як в Україні дотримуються прав на інтелектуал власність. У 2004 році була досягнута домовленість на вищому рівні щодо розроблення реалізації спільного плану у цій сфері. Україна, за визнанням американців, повністю викоь свої зобов'язання, прийнявши низку законів і рішень у цьому плані. Проте на практиці та інші акти порушуються і на Україну щорічно накладаються штрафи у вигляді підвищення мит на деякі товари із США на суму до 75 млн. дол. Вашингтон в останні роки ре висловлює незадоволення умовами ввозу в Україну продукції американського птахівництва Україна запроваджує заборону на імпорт м'яса, при виробництві якого використовують певні біостимулятори.

Частка американської торгівлі з Україною порівняно невелика: її обсяг в 2004 становив майже 1,1 млрд. дол., або 0,02% сукупного зовнішнього товарообігу США. означає, що Україна займає 83-е місце серед торгових партнерів США.

США зводять торгівлю з Україною з постійним дефіцит ом і залишаються для другорядним торговельним партнером. Головні поставщики українського ринку - Росія (32 Німеччина (12%), Туркменія (7%), Польща (6%>), Італія (4%). Основні покупці українських товарів - Росія (19%>), Італія (7%), Туреччина (6%), Німеччина (4%), Китай (4%). Питома і США в імпорті і експорті України дорівнює 2%.

Американці продають українцям переважно енергообладнання (парові турбо електрогенератори), літаки і авіаційне і телекомунікаційне обладнання , контролі вимірювальні і аналітичні прибори, комп'ютери, оптичне, медичне і хірургічне обладнання вантажні і легкові машини, тютюн. Україна експортує до США головним чином чаї порошок і напівфабрикати з чорних металів, хімікати, рідкоземельні метали, алюміній, сі] цемент, а також верхню одежу.

У 2004 році експорт США в Україну склав 388 млн. дол., а імпорт з України до СІ склав 706 млн. дол.

Сполучені Штати займають перше місце щодо інвестицій в українську економіку, початок 2004 року на американські інвестицій припало 18%) від усіх іноземних інвести вкладених в Україна; на другому місці знаходився Кіпр (10%), на третьому - Великобрит; ((9,5%), далі - Німеччина і Нідерланди - по 7%, Росія - 6%.

Найбільш перспективними галузями народного господарства України для експериментування американських товарів і послуг, а також капіталовкладень є інформаційні технолог телекомунікації, енергетика, виробництво сільськогосподарських машин, модернізації; аеропортів, харчова промисловість, виробництво медичної техніки тощо.

У жовтні 2007 року Україна підписала угоду з американською корпорацією «Венко» розподіл нафти і газу, які будуть видобуватись на континентальному шельфі Чорного м» «Венко» виграла у 2006 році відкритий конкурс серед 17 компаній з 7 країн світу. Україна підписана на наступні ЗО років і передбачає вкладення в українську економіку 15 млрд. д інвестицій. Першим кроком у виконанні угоди буде геологічна розвідка запасів енергоносіїв на шельфі поблизу Керчі. За попередніми оцінками, вони становлять 10,8 трлн. кубічних метрів газу, яких нинішніх темпах споживання повинно вистачити на 140 років. Окрім г планується видобуток нафти близько 200 млн. тонн ( цього вистачить на 16 рої Безпосередньо видобуток газу і нафти планується розпочати 2010 року. Президент «Вен заявив, що Чорне море у плані видобутку нафти і газу залишається нині єдиним неосвоєним регіоном у світі. Щоправда, видобуток тут ускладнюється тим, що сере глибина моря становить 2000 метрів. Вітчизняне виробництво бурового обладнана недостатнє; сучасні технології відсутні. Викачувати нафту з глибини 1800 м українці можуть, а чимало покладів розташовані на глибині 3-4,5 тис. м.

Таким чином, потенціал американо-української економічної співпраці є досить потужним.

Література

1. Русаков Е. Пиррова победа // Новое время. - 2000.- N 51.- С. 21-23.

2. Акимбеков С. Война по расписанию. // Континент, №8, 2003, с. 16-18.

3. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1945-1986 гг. - М.: Высшая школа, 1988.

4. Антонова Л.А. Штрихи к политическому портрету Джорджа У. Буша. // США: экономика, политика, идеология. - 1999.-N 11.-С.52-61.

5. Арыстанбекова А.Х. Объединенные нации и Казахстан. - А.: Дайджест-Пресс, 2002 г. - 432 с.

6. Бережков А. Бизнес-план Буша: прорыв или авантюра? // Эхо планеты.- 2003.- N 4.- C.5-9.

7. Бережков А. Выборы по-американски: президентский тупик // Эхо планеты.- 2000.- N 47.- С.6-9.

8. Бзежинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геополитические императивы. - М.: Международные отношения, 1999.

9. Богатуров А. Без перемен не обойтись. // Азия и Африка сегодня, №3, 1991.

10. Богданов Д.Ю. Контуры внутренней политики. // The New York Times, 16.04.2001.

11. Браницкая С. Доброе утро, последний герой // Деловые люди.-2001.- N 127.- С.6-10.

12. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. - Львів: Студії, 1995.

13. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Социология, политика международных отношений. - М., 1993.

14. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2002.

15. Гарбузов В.Н. Администрация Джорджа У.Буша. // США и Канада, 2001, № 4.

16. Гарбузов В.Н. Богданов Д.Ю. Президент Буш и парадоксы «сострадательного консерватизма». // США, Канада: экономика, политика, культура.- 2001.- N 8.-С.3-25

17. Государственные, национальные, классовые институты во внешней политике. // Мировая экономика и международные отношения. - 1989 г., №2

18. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. - М.: Мысль, 1985.

19. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. - М., 1986.

20. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. - М.: Аквариум, 1999.

21. Джексон Джейнс. Буш и европейцы // Internationale Politik.- 2001.- N 6.- С.28-40.

22. Джексон Джейнс. США на рубеже веков. / Под ред. С.Рогова. - Москва: Наука, 2000, с. 46-47.

23. Джозеф С. Най (младший). Взаимозависимость и изменяющаяся международная политика. // Мировая экономика и международные отношения. - 1989 г., №12, с. 73-81.

24. Джон Ле Карре: У америки приступ исторического помешательства. // Эхо планеты. Дайджест. - №5, январь/февраль, 2003. С. 22-23.

25. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. - М., 1995.

26. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. - К.: Основи, 1995.

27. Золотухин В.П. Внутриполитические инициативы президента Буша // США, Канада: экономика, политика, культура.- 2001.- N 8.-С.62-80.

28. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. - М.: Издательство политической литературы, 1975.

29. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. - М.: Издательство политической литературы, 1991.

30. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945-1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. - М.: Наука, 1987.

31. Кадик Л. Американская шестерка // Власть.- 2000.- N 4.- С. 38-40.

32. Кирильченко Ю. Джордж Буша сын "Одинокой звезды" // Эхо планеты.- 2000.- N 23.- С.18-21.

33. Кирсанов Д., Федяшин А. "Техасский Белый дом" Буша // Эхо планеты. - 2001.- N 45-46.- С.14-15.

34. Козырев А.В. ООН против тоталитаризма. // Международная жизнь, 1990 г. -№12

35. Коммерсантъ, 27.04.2001.

36. Куколка Ю. Проблемы теории международных отношений. - М., 1980.

37. Кучинс Эндрю - директор российской и евразийской программы Фонда Карнеги. "Andrew Kuchins. U.S.-Russian Relations: An Agenda for Renewal. Перевод С.Г. Рогульcкого .

38. Кучинс.Э. Проблемы становления американо-российских отношений. // The New York Times, 2001. - 12.02.

39. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999.

40. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). - К., 1995.

41. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. - К.: Либідь, 1999.

42. Муташев С. Боже, храни Америку. // Континент, №8, 2003, с.20-21.

43. Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: Учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений /Под ред. А.М. Родригеса. - М.: ВЛАДОС, 2001.

44. Оласки М. Обновление американского сострадания // Техасский университет (г. Остин).

45. Оласки М. Сострадательный консерватизм // Техасский университет (г. Остин).

46. Оласки М. Трагедия американского сострадания // Техасский университет (г. Остин).

47. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. - К.: Академія, 1998.

48. Россия - США: Визит Д. Буша в Россию // Эхо планеты. - 2002. - №23. - с.6-9.

49. Русаков Е. Американские качели // Новое время. - 2000.- N 40.- С.28-31.

50. Русаков Е. Демократия в стрессе // Новое время. - 2000.- N 46.- С.7-9.

51. Русаков Е. Со слоном или на осле // Новое время. - 2000.- N 43 - С.26-29.

52. Сергиенко В. Война и мир. Другие 48 часов. // Континент, №6, 2003, с. 18-19.

53. Травкина Н.М. От противоракетной обороны к бюджетной. - "Независимая газета", 21.04.2001.

54. Цыганков П.А. Теория международных отношений. - М., 2002 г.

55. Чудодеев А. На высшем уровне // Итоги. - 2001.- N 46.- С.14-20.

56. Янов А. Внешнеполитические актеры на американской сцене // Деловые люди. - 2001.- N 119 (Февр.).- С.125-126.